Русская стабильность

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

27 января 1991 года бойцы Объединенного сомалийского Конгресса, после недели тяжелых уличных боев, взяли под контроль столицу Сомали Могадишо. В тот же день страну покинул генерал Мухаммед Сиад Барре, который два десятилетия строил «исламский социализм». На следующий день в стране началась гражданская война между победителями, которая продолжается и поныне, а единое государство Сомали прекратило свое существование.

В 1969 году, в результате военного переворота в Сомали приходит к власти генерал Мохаммед Сиад Барре, объявивший о построении в стране социализма с исламской спецификой (большая часть населения Сомали - мусульмане). В период с 1970 по 1977 года режим Мохаммеда Сиада Барре получает от СССР массированную военную помощь – сомалийская армия полностью вооружается советским оружием и воюет по советским военным уставам, численность советских военных советников в стране к середине 70-х исчисляется несколькими тысячами, советский флот получает в свое распоряжение базу в Бербере – порт в Аденском заливе, там же советские специалисты строят воздушную базу с самой длинной в Африке взлетно-посадочной полосой в 4140 метров, что позволяло ей принимать самые большие самолеты и даже быть в числе резервных посадочных полос для американских космических Шаттлов.

Воспользовавшись советской помощью, Сомали начало предъявлять территориальные претензии к соседним государствам, в частности, к Эфиопии, в состав которой входила провинция Огаден, большинство населения которой составляли сомалийцы. До середины 70-х годов Эфиопия «дружила» с США. Но в 1974 году к власти в Эфиопии пришел подполковник Менги́сту Ха́йле Мариа́м. Сразу же, он тоже объявил о построении социализма в Эфиопии. Считается одним из самых кровавых африканских диктаторов Африки 20-го столетия. По разным данным по подозрению в контрреволюционной деятельности в Эфиопии было казнено и замучено от 100 до 500 тыс. человек, включая детей и подростков. Чтобы получить тело жертвы родственники вынуждены были оплатить стоимость патронов, потраченных на казнь. В 1975 году в Эритрее началась крупномасштабная война за независимость этой эфиопской провинции. Воспользовавшись нестабильной ситуацией в соседней стране, Сомали начала войну в июле 1977 года за Огаден. Советский Союз предстал перед выбором – кого из социалистических стран поддерживать? Выбор пал на Эфиопию, как на самого благонадежного партнера. Очевидно, благоприятное произвели впечатление людоедские методы, которыми Менги́сту Ха́йле Мариа́м строил социализм.

С сомалийцами тут же прекращается всякое сотрудничество. А в ноябре 1977 из СССР был организован воздушный мост по переброске вооружений и снаряжения в Эфиопию Ташкент – Адис-Абеба. Задействовано было 225 самолетов различных типов, среди них значительную часть составляли тяжелые дальнемагистральные ИЛ-76. Даже трудно себе представить, какие колоссальные ресурсы на это были потрачены! Кроме того, в Эфиопию прибыл 18-ти тысячный кубинский контингент и советские военные советники. Советский генерал Василий Иванович Петров спланировал успешное контрнаступление против сомалийцев, основной ударной силой в котором были кубинцы. Данный «фортель» СССР со сменой союзника считается самым парадоксальным и необъяснимым в период холодной войны, хотя объяснения, безусловно, есть.

Последствия для обеих стран, да и для всего мира оказались весьма плачевными. Режим Менги́сту Ха́йле Мариа́ма продолжал пользоваться всесторонней и массированной поддержкой Советского Союза вплоть до 1990 года. Строительство социализма шло своим чередом: война с эритрейцами (только в 1978-1980 гг. их погибло не менее 80 тыс.), коллективизация – как результат – страшный голод 1984-1985 гг., в результате которого погибло не менее 1 млн. эфиопцев (о чем мир узнал только постфактум из-за строжайшей информационной блокады режима). Кстати, во время голода Менги́сту Ха́йле Мариа́м потратил большую часть государственных средства на пышное празднование десятилетия своего прихода к власти. Как результат – полномасштабная гражданская война против «черного Сталина», в результате которой, он был свергнут и бежал в Зимбабве. Жив до сих пор, живет под охраной и без оружия за пределы резиденции не выходит.

Сомалийская армия так и не оправилась от поражения в огаденской войне. Против режима генерала Мохаммед Сиад Барре началась партизанская война, приведшая к его свержению в 1991 году, после чего страна окунулась в хаос, наблюдаемый и сегодня. Общий итог – не менее 1,5 млн. жертв репрессий и войн в обеих странах и на карте мира появилась территория, основными статьями доходов которой является контрабанда и пиратство – еще лет десять назад сомалийские пираты были настоящим бичом Аденского залива и нетолько. На сегодня на территории Сомали находится не менее 18 государств, враждующих между собой, которых не признала ни одно государство мира. И до покоя и стабильности в том регионе еще очень далеко.

История с Эфиопией и Сомали очень показательна для демонстрации действий России – находить тлеющие конфликты и раздувать их, фактически, поощрять их эскалацию – лишь бы один из участников конфликта присягнул на верность интересам СССР или России, желательно, в пику США и их союзникам. И с тех пор ничего не поменялось. Приднестровье, Карабахский конфликт, украинские Крым и Донбасс – живое тому подтверждение. И даже после ухода России из конфликтного региона, последствия ее присутствия сказываются еще десятилетиями. Так было 40, 50 лет назад, так есть и сейчас. Такая себе русская стабильность

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №82 2020-01-30 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

«Інвестиційна няня» Рябошапка, дефіцит злітно-посадкових смуг та «вічні» інтереси депутатів

Вітаємо всіх президентів!

Слава Богу – дочекалися! Дочекалися працівники заводу «Океан», всі миколаївці та весь світ! Дочекалися, нарешті, що голова Миколаївської обласної державної  адміністрації висловив свою позицію щодо ситуації навколо заводу «Океан», майно якого було заарештовано судом за клопотанням Генеральної прокуратури. На те, щоб виробити позицію з цього резонансного питання, з якого вже висловилось купа народу нашому губернатору знадобилось більше тижня. Якщо коротко, то Олександр Васильович, дякує Генеральній прокуратурі, та виправдовує її дії начебто необхідністю збереження цього об’єкту для держави, початок цитування: «Вдячний, що Генеральна прокуратура тримає питання на контролі», «Наразі, щоб зберегти стратегічний для держави об’єкт, на цілісний майновий комплекс ПАТ «Миколаївський суднобудівний завод «Океан» накладено арешт» - кінець цитування повідомлення Стадніка Олександра Васильовича у його Фейсбуці. 

Яким чином Генеральна Прокуратура збирається зберігати для держави підприємство, яке було роздержавленно, приватизоване 20 років тому і після того змінило кілька приватних власників – незрозуміло. Може це буде реприватизація? Конфіскація? Чи ще щось? Позиція держави незрозуміла. Поки що Офіс Генерального Прокурора відписуються загальними фразами на кшталт: «Рішенням суду дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства і правами власника»,  які не дають ніякої ясності суспільству. І з чим категорично незгоден власник Василь Капацина, який звертається з проханням до Генерального Прокурора, яке вже більше схоже на благання - допитати його, аби донести свою позицію та пояснити ситуацію. Скажіть, ви багато знаєте людей, які просяться на допит в прокуратуру? А що прокуратура? А в отвєт – тішина. І що можна після всього цього говорити про інвестиційний клімат в Україні? Ну, є що сказати.

На міжнародному економічному форумі у Давосі Володимир Зеленський, відповідаючи на питання, - Що Україна під його керівництвом може запропонувати іноземним інвесторам, розповів, що інвестору, який інвестуватиме 100 мільйонів доларів і більше, держава наддасть так звану «інвестиційну няню», яка буде знати п’ять мов та у режимі 24/7 рішатиме всі питання інвестора. У зв’язку із заявою Володимира Олександровича особисто в мене виникло декілька питань. Чи можна вважати Руслана Рябошапку першим прикладом «інвестиційної няні»? Якщо так, то чи володіє Руслан Георгійович п’ятьма мовами? Або, принаймні, двома – українською та російською, аби вислухати Капацину? І чи можна досвід роботи української Генеральної Прокуратури з українським інвестором наводити інвесторам іноземним в якості позитивного прикладу? Ну, побачать всі іноземці, особливо ті, у яких є 100 мільйонів баксів, таку турботу української держави про вітчизняного інвестора, та як ломануться до нас зі своїми капіталами! «Бориспіль» не встигатиме приймати борти бізнес-джетів, ось побачите!

До речі, про Давос. Цей захід відвідала чимала делегація українських міністрів, депутатів на чолі з Зеленським. Сам Володимир Олександрович заявив, що майбутнє України тільки у Європейському Союзі, і краще, що може зробити ЄС для України – це прийняти її до своїх, так би мовити, лав. Але на тому ж самому форумі лідер фракції партії «Слуга народу» Давид Арахамія заявив, що Україні слід припинити гармонізувати своє законодавство із європейським, правда, потім виправдовувався, що він не проти євроінтеграції, просто все це «труднощі перекладу». Потім прем’єр – міністр України Олексій Гончарук, той самий, який вважає, що у Володимира Олександровича «туман та пустота в голові», та який хотів подати у відставку, але переплутав та поніс заяву про це не до Верховної Ради, а до Зеленського, всупереч закону, але Зеленський його простив і дав шанс, вирішив цим шансом скористатися і оголосив на весь світ, що Україна хоче віддати «Укрзалізницю» в управління Дойче Банн – це німецький національний залізничний оператор. Але вже потім спростував власну заяву, мовляв, меморандум, підписаний між Міністерством інфраструктури та німецькою стороною – це не про управління, а про – початок цитати: «… мова лише про стратегічне партнерство, а не про продаж чи концесію Укрзалізниці»  - кінець цитати. Ось скажіть мені – їх всіх десь спеціально навчають робити неузгодженні заяви, які протирічать одна одній, або робити твердження, які всі навколо розуміють не так, як вони хочуть, а потім довго та нудно спростувати та заперечувати власні слова? 

І знову перед очима виникає картина із десятків, ні сотнями бізнес-джетів, які кружляють над  Борисполем та іншими українськими аеропортами та ніяк не можуть зайти на посадку бо для них просто не вистачає злітно-посадкових смуг. І їх спрямовують до Миколаєва…

А тим часом у Миколаєві спалахує скандал на засіданні депутатської земельної комісії, коли вона погоджує виделення землі, продовження оренди декількох земельних ділянок, в тому числі – під будівництво розважального комплексу у сквері «Пам’яті подвигу ліквідаторів аварії на ЧАЕС» фірмі «Глобус-плюс», як належіть депутату міської ради Євтушенко. І проблема навіть не в тому, що це фірма належіть депутату, а в тому, що рішення під час засідання комісії вноситься з голосу, без попереднього вивчення іншими депутатами, як того вимагає закон, а розважальний комплекс де-факто займатиме частину зеленої зони, зони відпочинку. Міській голова Олександр Сєнкевич  завив про свою незгоду з таким рішенням, та завив про відчуття ненависті до «ханжества» окремих депутатів і виконком це рішення не пройшло. Але це – поки що. Бо термін каденції цього скликання місцевих депутатів добігає кінця – у жовтні вибори. А питання землі, оренди – бізнес-інтереси, коротше – лишаються вічними. 

І у нас у всіх лишається питання – у жовтні лишати тих самих депутатів, а потім дивуватися – а куди поділися наші сквери та парки? Чи, все ж таки, спробувати відшукати нових лідерів та нові обличчя?

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео туту - https://www.youtube.com/watch?v=t4_Ac1z5mts&feature=emb_logo

Упоротость – это упоротость

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

20 января 1942 года в Ванзее, пригороде Берлина, на берегу одноименного озера, в вилле Марлир, под председательством генерала СС Рейнхарда Генриха прошла однодневная конференция руководителей нацистской партии, на котором ее руководители обсудили свое видение «окончательного решения» еврейского вопроса.

После прихода нацистов к власти их политика была направлена на массовую принудительную эмиграцию евреев из подконтрольных им стран, для чего в 1938 году в Вене была создана «Центральное бюро по еврейской эмиграции» под руководством Адольфа Эйхмана. К концу года Австрию оставило 45 тысяч евреев, Германию - 145 тысяч и еще 17 тысяч немецких евреев с польскими паспортами были арестованы и насильственно депортированы в Польшу.

После оккупации Польши под немецким контролем оказалось около 2 миллионов польских евреев, в связи с чем нацисты начали пересмотр отношения к решению еврейского вопроса. 21 сентября 1939 в Берлине под руководством Рейнхарда Гейдриха состоялось совещание по теме «Еврейский вопрос на оккупированных территориях» - было решено всех евреев и цыган из Рейха перевезти в Польшу, где сосредоточить в больших городах вблизи железной дороги. Нацисты рассматривали несколько вариантов создания крупных еврейских резерваций - в районе Люблина и даже на Мадагаскаре, который принадлежал завоеванной Германией Франции.

Однако в 1940 году с развертыванием войны выселения евреев на Мадагаскар стало нереальным, а создание большой резервации в Польше было заменено созданием отдельных гетто в крупных городах. Итоговое решение с детальной программой массового уничтожения было принято 20 января 1942 на конференции в Ванзее, которая определила пути и средства воплощения в жизнь «окончательного решения еврейского вопроса». Обсуждение касалось только организационных проблем, поскольку само решение было найдено задолго до этого. Все 15 высших чинов Рейха выразили поддержку плана высылки евреев на восток и размещения в концлагерях.

Исполнение решения конференции было возложено на шефа СС Генриха Гиммлера, который высказался за то, что "еврейский вопрос" является первоочередной задачей и решать его необходимо не теряя времени. С этого момента геноцид, известный сейчас как Холокост, стал лучше организован и координирован – уничтожение евреев, которое и до этого имело место превратилось к конвейер чудовищного масштаба.

31 января 1942 Адольф Эйхман разослал срочные приказы всему командному составу полиции, секретным службам безопасности и руководителям СД, содержащие подробные указания к подготовке депортации евреев Германии, Австрии и Чехии, а с апреля началось их уничтожение в газовых камерах концлагерей, которых на территории Польши исключительно для евреев было создано около 300.

Всего за годы Второй мировой войны нацисты уничтожили более 6 миллионов евреев.

Надо признать, что когда читаешь об «окончательном решении еврейского вопроса» во времена нацизма, о том, как буднично и с комфортом, лидеры мощнейшего на тот момент государства Европы, обсуждали детали уничтожения огромного количества людей только за то, что они были представителями одной из наций, возникает и не исчезает ощущения упоротости тех людей. Только по – настоящему упоротые люди идут до конца в своем безумии, несмотря ни на что. И последующие события только подтвердили это.

Дело в том, что далеко не все союзники тогдашней Германии поддерживали ее руководство в ее антисемитской упоротости. Отказывались целенаправленно уничтожать евреев Италия, Венгрия, Болгария и другие. Однако, ситуация в ряде подобных стран резко менялась, когда Гитлер начинал сомневаться в их лояльности и немцы фактически оккупировали эти страны. 19 марта 1944 года Германия де-факто, оккупировала Венгрию, так как боялась, что та заключит сепаратный мир с СССР или другими участниками антинемецкой коалиции. И сразу же, началась операция по уничтожению, согласно ранее принятому плану, венгерских евреев, которых оставалось тогда не менее 650-700 тысяч. В итоге 550 – 600 тысяч из них погибли – практически все – в лагере смерти Аушвиц-Биркенау, 75-ю годовщину его занятия советскими войсками мы будем отмечать 27 января.

Что характерно. Даже в ноябре – декабре 1944 года десятки эшелонов с венгерскими евреями исправно отправлялись в Аушвиц. Только напомню, что к этому времени союзники высадились в Нормандии и успешно наступали во Франции. В Италии и на юге Франции немцев так же били, а с востока на них катился вал Красной Армии. Со всех сторон на них наступали, их теснили, убивали, уничтожали. Отовсюду они отступали, неся тяжелые потери. А каждый день над Германией висело тысячи американских и британских бомбардировщиков, которые превращали в пыль немецкие города. Каждый человек, патрон, ствол был отчаянно нужен немцам тогда на любом из фронтов. Но они продолжали тратить колоссальные ресурсы, как истинно упоротые, на «окончательное решение еврейского вопроса». И остановило их лишь полное поражение и оккупация Германии победителями.

К чему это все? Да к тому, что если есть упоротость, то это упоротость. Если целая нация сходит с ума, считает себя самый высшей в мире, и объявляет другую нацию неполноценной и отказывает ей в праве на существование вообще или на равное с другими существование – то это простыми уговорами не лечится. Это лечится только радикально – шоком и когда к врачам водят под конвоем, как это произошло с Германией после 1945 года. И если кто-то считает, что Путина и Россию можно вылечить как-то иначе – того ждет судьба 70% венгерских евреев. Потому, что упоротость – это упоротость.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №81 2020-01-13 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

«Мюнхен» навиворіт

Вітаємо всіх, для кого є різниця! І всіх інших ми теж вітаємо.

Ми починаємо цикл передач під загальною назвою «Висновки». В них ми будемо аналізувати та коментувати важливі події як у нашому місті, та регіоні так і в Україні та світі в цілому. На підставі аналізу фактів, які відомі всім – бо інформацію ми отримуємо з відкритих джерел, ми робитиме висновки та ми будемо вказувати на тенденції подальшого розвитку ситуації. Хтось, можливо, буде не згодний з нашими висновками і він має на це право. Так саме, як і ми маємо право на свою думку. Отже, почнемо.

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що стосунки України з Росією мають найбільше значення для нашої країни і знаходяться на першому місці за важливістю, порівняно зі всіма іншими міжнародними відносинами нашої держави. Не будемо розбиратися чому це так, але це – факт. Від часу набуття Україною формальної незалежності у 1991 році, в україно-російських стосунках були різні періоди. Але такого поганого, який почався у 2014 році і триває й досі ще не було. Нагадаю – у 2014 році Росія анексувала Крим, та, фактично, почала неоголошену так звану гібридну війну проти України на Донбасі. Колишнє керівництво України у цій ситуації із всіх варіантів обрало опір російській агресії за підтримки міжнародної спільноти. Цей курс включав в собі максимально можливе посилення власної військової потуги, залучення допомоги інших держав та активна претензійна робота проти Російської федерації у міжнародних судових інстанціях. Іншими словами, Україна  на всіх можливих міжнародних майданчиках доводила злочинність дій та намірів Росії. І така тактика давала свої результати – Україна виграла справу у Морському трибуналі ООН стосовно захоплення українських військових катерів та членів їх екіпажів у Керченській протоці, Нафтогаз виграв справу у Стокгольмському арбітражі проти Газпрому, а Міжнародний суд у Гаазі погодився розглядати справу України проти Росії щодо не виконання останньою конвенції про заборону фінансування тероризму і конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – а це дуже важлива проміжна перемога. 

У минулому році керівництво України, як всім відомо, змінилося. Чи змінилися українські стратегія і тактика відносно Росії? Давайте проаналізуємо всім відомі факти і зробимо висновки.

На початку вересня року минулого відбувся першій за багато місяців обмін полоненими між Україною та Росією, в рамках якого були повернуті всі українські військові моряки і про що командою новообраного президента України говорилося як про чималу перемогу та досягнення. Вже у листопаді до порту Очакова прибули два захоплені росіянами бронекатери та буксир. Як зазначило керівництво ВМС України – кораблі просто розтрощені – вони не мають власного ходу, озброєння та найціннішого обладнання, росіяни познімали з них навіть унітази. Нагадаємо, що Росія була зобов’язана повернути і моряків, і кораблі відповідно до рішень Морського трибуналу ООН. У разі його не виконання Росії загрожували серйозні наслідки. Але це – тільки якщо б Україна активно працювала у цьому напрямі. Натомість, ми бачимо, що Україна про Морський трибунал взагалі не згадує, про претензії щодо стану кораблів з української сторони забули.

Наприкінці 2019 року Нафтогаз та Газпром заключають договір про транзит російського газу територією України. Однією з умов заключення цього договору було: з боку Газпрому виплата майже 3-х мільярдів доларів за рішенням Стокгольмського арбітражу, а з боку Нафтогазу – відмова від всіх претензій, а вже готувалися позови на загальну суму до 12 мільярдів доларів. Угода про транзит заключається на тлі американських санкцій проти «Північного потоку – 2», який тепер невідомо коли буде добудований. А без нього Росія ніяк не може обійтися без українського транзиту. Замість того, щоб запроваджувати агресивну політику – вимагати більшого обсягу транзиту, домагатися через суди більших стягнень з Газпрому, припиняти транзит з 1 січня 2019 року і, таким чином, поставити Газпром на межу банкрутства – бо всі його європейські споживачі розпочали би з ним судові тяжби, Україна йде на поступки. І рятує, таким чином, Газпром. А Газпром – це основний спонсор російської держави і російської військової машини, відповідно.

Певним уособленням активної, наступальної політики України на міжнародній арені була заступниця міністра закордонних справ Олена Зеркаль. Саме вона представляла Україну у міжнародних судах, була керівником відповідної групи МЗС. Саме з нею пов’язують успіх України в них. Але, на жаль, вона була. Саме так, у минулому, була заступницею міністра. Із зміною керівництва держави та МЗС вона пішла звідти, бо, за її власними словами, її діяльність не відповідає прагненням президента Зеленського, який хоче миру з Росією у своєму розумінні.

Додамо до цього абсолютну відсутність української реакції щодо повернення російської делегації до Парламентської Асамблеї Ради Європи, розформування у Міністерстві закордонних справ відділу, який займався дослідженням загроз з боку Російської Федерації та, зрештою, як вишенька на торті - телефона розмова Зеленського з Путіним з новорічними привітаннями.

Глава його офісу Андрій Богдан говорить про нову стратегію відносин з Росією прямо. Мовляв, якщо Україна за його словами йде на зустріч, початок цитати: «…коли ми відкриті, ми хочемо і йдемо назустріч…» - кінець цитати, а Росія впирається, там, в Росії, мають початися «суспільні рухи», як вони почалися в Совєтскому Союзі, коли він почав програвати війну в Афганістані. Але так звана «відкритість» та рух на зустріч у виконанні Зеленського, поки що, виглядає лише як однобічні поступки, ознаки відмови від претензій до Росії у міжнародних інстанціях. Прибирання з ключових посад у МЗС, і не тільки у МЗС, людей, які керують опором та дратують агресора. І взагалі, все робиться аби тільки Росія не сердилася. 

Отже, робимо висновок. Зеленський та його команда відмовились від активного опору російської агресії. Замість наступальної тактики він обирає тактику поступок, не дратування Путіна та Росії, тактику та стратегію відступу. Іншими словами діє за принципом: «Хлопці віддам все, тільки не бийте!». Тільки ці «хлопці», як показує історія, із задоволенням заберуть все, що їм віддають добровільно, але ніколи на цьому не зупиняться. Питання тоді таке – що ще готовий віддати Зеленський, аби не били?

А з міжнародного погляду ситуація взагалі виглядає як «Мюнхенська змова» тільки навпаки. Як відомо, у 1938 році Франція та Велика Британія фактично залишили Чехословаччину наодинці із гітлерівською Німеччиною – хижим агресором. Задля замирення агресора Чехословаччина змушена була поступитися частиною території. Але політика замирення до замирення не призвела – чим все закінчилося - відомо. Але зараз Україна, йдучи на поступки та відмовляючись від претензій до Росії, сама вдається до замирення агресора, коли інші країни такого не роблять і не вимагають цього робити від України. Такий собі «Мюнхен» навиворіт. І за такої поведінки України вона може втратити міжнародну підтримку. Бо, якщо немає агресора та жертви, яка опирається та апелює до міжнародного права а, натомість – є замирення, то чого іншим країнам заморочуватися, конфліктувати та витрачати нерви та гроші? 

Який прогноз, спитаєте ви? А який може бути прогноз щодо держави, яка сама, добровільно відмовляється від опору агресії? У всіх історичних аналогах такі держави просто зникають з політичної мапи світу. Це один бік медалі. А інший бік медалі – далеко не всі українські громадяни згодні із таким станом речей. Що владній команді робити з цими людьми, як їх переконати або подолати опір? Про це ми поговоримо наступного разу.

Ось такі собі висновки у нас сьогодні. 

Далі буде.

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=g0AquAUy14I&feature=emb_logo

«Океан», туман з пустотою та Мордор

Вітаємо всіх президентів!

Третій тиждень року почався дуже бурхливо для Миколаєва. Наче блискавка у ясну погоду  всі медіаресурси України і не тільки України облетіла новина про те, що Печерський суд столиці наклав арешт на майновий комплекс суднобудівного заводу «Океан» за клопотанням прокуратури. Ось цитати із повідомлення Офісу Генерального Прокурора України: «…у кримінальному провадженні за фактом доведення до банкрутства та незаконного заволодіння майном публічного акціонерного товариства «Миколаївський суднобудівний завод «Океан»…Печерським районним судом м. Києва 13 січня 2020 року  у кримінальному провадженні накладено арешт на весь цілісний майновий комплекс публічного акціонерного товариства «Миколаївський суднобудівний завод «Океан» - кінець цитування. 

Нагадаю коротко історію питання. Суднобудівний завод «Океан» один з трьох великих суднобудівних миколаївських підприємств, найновіший з них, збудований після Другої Світової війни. Був приватизований, тобто, виведений з державної власності ще у 2000 році. Після цього поміняв кілька власників серед яких були і росіяни. І саме за часів володіння ним російських власників підприємство було доведено до коматозного стану, після чого почалася процедура його банкрутства та нелегкий шлях до одужання. Чого дуже не хотіли росіяни і всіляко цьому одужанню заважали. Але, наприкінці 2018 року «Океан» отримав нового власника – ним стало ТОВ «Аннона», власником якого, та, відповідно і заводу був і є Василь Капацина – відомий миколаївський бізнесмен. Завод було придбано на аукціоні, який був фіналом процедури банкрутства, проведеного у повній відповідності до законів – принаймні, тоді це ніяк та ніким не було оскаржено. 

Після чого «Океан» почав відроджуватися та працювати, з’явилися замовлення, в тому числі, іноземні, почалися заповнюватися вакансії – на сьогодні там працює сім сотень працівників, обговорюється можливість розміщення там оборонних замовлень для України – про все це розповів власник Василь Капацина під час своєї прес-конференції з приводу ситуації – і прогноз розвитку ситуації, за його думкою, - поганий, від заводу відвертаються потенційні замовники і він взагалі може просто припинити свою роботу.

Реакція на новину у миколаївської публіки була бурхливою – переважно це обурення, нерозуміння та вимога припинити атаку на суднобудівну галузь міста, яка почала відроджуватися. На підтримку «Океану» висловились практично всі – починаючи від місцевих депутатів, колишніх народних депутатів та закінчуючи Олександром Сєнкевичем, який, до речі, закликав діючих народних депутатів долучитися до процесу, припинення безпрєдел, який зараз коється. Але, поки що, миколаївські нардепи, які всі, без виключення, належать до правлячої партії, ніяк у публічній сфері своє ставлення до ситуації не визначили і мовчать. Так саме, як мовчить, на момент створення цього матеріалу, і керівництво обласної державної адміністрації та обласної ради. Депутатам, напевно, немає часу – плівки Гончарука, чергова криза у турборежимі, але ж синхронне мовчання Олександра Стадніка та Вікторії Москаленко, м’яко кажучи, дивує – ці люди за статусом не можуть так довго мовчати, вони повинні визначитися із позицією у такому резонансному для нашого регіону питанні. Чи сім сотень працівників, які годують власні родини, та наповнюють податками місцевий бюджет і перспектива все це втратити – недостатній аргумент на користь порушення цими двома достойниками табу мовчання? Як то кажуть – все для та заради людей, і – як було раніше вже ніколи не буде.

А посередині третього тижня року пролунав черговий скандал вже в Києві. 15 січня на анонімному телеграмм-каналі, та на анонімному ютуб-каналі, з’явились, записи розмов, начебто прем’єра Гончарука, з, начебто високопосадовцями Національного Банку, начебто міністра економічного розвитку та інших осіб, під час яких вони обговорюють яким чином пояснити Зеленському, який, за словами, начебто Гончарука, має «примітивне розуміння економіки» та «туман і пустоту у голові», причини та наслідки зміцнення гривні відносно американського долару. При цьому, начебто Гончарук, називає себе «профаном» у економіці, а його співбесідники визнають, що не мають ані пояснення ситуації, що склалася, ані плану стосовно того, що робити далі. Вже наступного дня прем’єр розміщує на своєму фейсбуці відео під умовним слоганом – «Нас не догонят!», ой, вибачте, це з іншої опери, «Нас не злякати!», а всі вкидання у мережу – називає атакою тих, кому команда президента та уряду перекриває корупційні потоки. 

Але вже наступного дня написав заяву про відставку, яку передав… Зеленському. Хоча у парламентсько-президентській республіці, якою і є Україна, рішення про відставку Уряду приймає парламент а не президент. Свою позицію він пояснив таким чином, що він і Зеленський одна команда, до влади прийшов завдяки йому, його поважає та якщо той захоче, то передасть його заяву до Верховної Ради. Тобто, долю свою вручаю Тобі, Господи, ой, вибачте, - Тобі, Володимире Олександровичу!

Отже, що сталося? У анонімних телеграмм-каналі та ютуб-каналі, яких розвелося сьогодні в Україні як золотистого стафілококу у носо-глотці людини хворої на ангіну, з’явились записи начебто розмов, начебто прем’єра, з начебто посадовцями, де вони не дуже компліментарно відгукуються про Зеленського та демонструють не дуже високий рівень компетентності і все це те ж – начебто. І замість того, щоб не звертати уваги або не приділяти цієї уваги багато анонімному зливному унітазу, до речі – ця технологія анонімних каналів, поширення компромату та маніпулятивної інформації зародилася у Росії і місцем її народження небезпідставно називають ФСБ Росії, на печерських пагорбах почалася справжня політична буря, яка невідомо чим може закінчитися. Але найгірше, на мою думку, те, що головним предметом обговорення стало не фахові якості Гончарука та інших фігурантів, а його повага чи не повага персонально до Володимира Олександровича. Його лояльність або не лояльність персонально до Зеленського. І саме свою повагу, лояльність та повну покору до Зеленського Гончарук побіг доводити в першу чергу. Хоча, якщо, навіть все, що є на плівках правда, і Гончарук насправді вважає, що у Зеленського «примітивне» сприйняття економіки, то що тут такого? Чи ви серйозно вважали, що у коміка, який ніколи не вивчав економічної теорії буде не примітивне сприйняття економічних процесів, як, власне, і у абсолютної більшості людей? Хіба Гончарук сказав не правду? А питань до всього іншого, як то – курс долару, який вже спричинив дірку у державних фінансах та болюче б’є по українських експортерах, а значить – і по економічному зростанню, вже в нікого немає, та й, власне, не було? А питання щодо безпеки держави, коли розмови високопосадовців зливаються у загальний доступ, а це вже далеко не перший випадок за останні півроку, теж немає?

Скажіть, в мене в одного складається враження, що країна занурюються у хаос та безладдя некерованості, коли туман не тільки у президента в голові а й у Генерального Прокурора? У мене одного складається враження карикатурності сучасного політичного режиму в Україні, коли питання хто, що там, про кого неповажливо сказав, важливіше за національну безпеку? В той час, коли божевільна імперія на сході і не думає відмовлятися від планів анексії та знищення України і активно до цього готується.

Щодо божевільної імперії на сході. Президент Росії виступив із щорічним посланням нобілитету імперії, який у них називається федеральними зборами. Там він багато чого запропонував, зокрема, перерозподілити повноваження між президентом та Державною Думою на користь посилення останньої, які всі спостерігачі розцінюють як початок транзиту влади в Росії задля забезпечення Путіна пожиттєвим контролем за всім в цій країні. Аля для нас важливим є його пропозиції щодо змін до російської конституції, згідно яких російське законодавство матиме пріоритет перед міжнародними зобов’язаннями, які Росія мала, має та матиме у майбутньому. Якщо просто – це означає, що після прийняття цих змін до своєї конституції, а те, що такі зміни будуть там прийняті ніхто немає жодного сумніву, Росія може цілком офіційно плювати на все міжнародне право та свої зобов’язання по міжнародних угодах в яких вона є учасником. Власне, вона і раніше це робила, але виходило так, що порушувала власні закони. Для того, щоб цю «дрібну» незручність прибрати, щоб не відчувати взагалі ніяких докорів сумління і затіваються ці новації. 

Отже, Росія, яка вже захопила частину нашої території, яка не знімає територіальних та інших претензій до України, про що той самий Путін говорить відкрито, перетворюється на справжній Мордор. А у нас тут – «пустота та туман в голові» і змагання у «вєрноподданічєствє». 

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео - https://www.youtube.com/watch?v=wFU1Poj1mfM&feature=emb_logo

Когда порфира становится саваном

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

11 января 532 года в Константинополе вспыхнуло крупнейшее в истории Византии восстание, известное, как восстание Ника, переросшее в многодневные уличные бои, во время которых город подвергся большим разрушениям и погибло более 35 тысячи человек. А спровоцировало восстание, в ходе которого современники и очевидцы боялись, что сама империя поставлена на грань существования, было дракой болельщиков на соревнованиях колесниц, которые тогда были вполне обычным делом, как сейчас драки футбольных ультрас. Однако, банальная драка переросла в вовсе небанальное событие.

Надо сказать, что к шестому веку политическая жизнь в Римской империи – а именно так называли себя жители государства, которое значительно позже, уже историки стали называть Византией, приобрела довольно причудливые формы. Демократические институты выборов консулов и прочих должностных лиц Римской республики давным-давно канули в Лету. От них не осталось даже формы. Власть в Константинополе принадлежала императорам, а к описываемому периоду их власть стала практически абсолютной. Однако политическая жизнь, как конкуренция различных групп общества, никуда не делась. В то время она выражалась в виде соперничества партий болельщиков на соревнованиях колесниц, а кульминации политического процесса происходили во время конных забегов на ипподромах, которые являлись основным развлечением публики, после того, как христианство стало государственной религией и гладиаторские бои были запрещены.

Еще со времен собственно Рима, того, который на берегах Тибра, образовалось четыре партии болельщиков, которые различались по цветам одежды возниц: венеты (голубые), прасины (зелёные), левки (белые) и русии (красные). К тому времени белые и красные были малозначимы, зато две остальные партии – голубые – венеты и зеленые – прасины – набрали необычайной силы. Партии болельщиков были довольно жестко привязаны к демам – территориальному разделению города, поэтому выражали интересы жителей дем – районов Константинополя. Кроме всего прочего, остроты ситуации добавляло и то, что венеты, к которым благоволил тогдашний император Юстиниан I, были сторонниками ортодоксального православия, а прасины – сторонниками монофизитства – одного из течений в христианстве. То есть, ко всему прочему, в противостояние между двумя партиями добавлялся религиозный мотив, а также то, что императрица Федора не могла забыть и простить того, что, когда ее отец – смотритель медвежатника прасинов умер, те выбросили его семью на улицу, а приютили их как раз венеты.

После прихода к власти в 527 году император Юстиниан I задался целью восстановить былое величие и единство Римской империи, западная часть которой была под властью варваров-германцев. Видя силу государства в создании централизованной власти, он ввел строгий контроль за действиями сената, армии, фискальной службы, чрезвычайно жестко занимался сбором налогов, которые постоянно росли по мере расширения масштабов войн и строек, начатых императором.

Исходя из принципа абсолютной власти, Юстиниан стал вмешиваться в деятельность церкви, решая вопрос ее собственности и религиозных догм. Считая, что подданные должны следовать его религиозному выбору, Юстиниан жестоко преследовал еретические учения, в частности монофизитство, которое получило распространение в Византии среди оппозиционно настроенных к официальной власти масс и ремесленно-торгового люда. Напомним, что монофизитов было большинство и среди зеленых – прасинов.

Как мы уже упоминали – от демократических институтов Римской республики практически ничего не осталось. Однако, некая их имитация все же сохранилась, в частности – аккламация – это когда народному собранию можно было криками и возгласами выражать свое одобрение или неодобрение решений власти. Это вместо формального голосования. Именно в ходе очередной аккламации, 11 января 532 года представители зеленого (по цветам своей команды) дема пожаловались императору на притеснения со стороны его чиновников и представителей голубого дема, которых тот поддерживал. Но Юстиниан прервал их, не дослушав, что было воспринято как оскорбление и между болельщиками двух демов началась драка, которая переросла в столкновения с убийствами и за пределами ипподрома.

Их активные участники с обеих сторон были арестованы и на следующий день казнены, однако нескольким из них удалось убежать и спрятаться в церкви. Во время следующих соревнований на ипподроме, которые начались 13 января, болельщики уже двух демов стали требовать от императора помиловать беглецов, однако Юстиниан не удостоил их ответом. И непримиримые болельщики обеих команд, скандируя "Ника!" ("Победа!"), вместе оставили ипподром и принялись громить город. Они захватили тюрьму и выпустили на свободу заключенных, разграбили и сожгли храмы, включая собор Святой Софии, церковь Св. Ирины и государственное хранилище Актов Империи, уничтожили налоговые списки и попытались штурмом взять императорский дворец.

18 января Юстиниан обратился к восставшим с обещанием не наказывать виновных и требованием прекратить погромы, однако поджоги и убийства в Константинополе продолжались, количество убитых достигло сотен, а сенатская оппозиция, которая решила воспользоваться ситуацией, чтобы устранить Юстиниана от власти, выдвинула на престол военачальника Ипатия Флавия, который приходился племянником бывшему императору Анастасию I.

Юстиниан, напуганный размахом протестов, думал бежать из мятежного города. Однако его жена Феодора настояла на решительных действиях, пускай даже и ценой жизни: "Те, кто носили корону, никогда не выживают, потеряв ее", сказала она, по одной версии, по другой ее слова были: «Порфира — лучший саван». Усилиями казначея Нарсеса удалось подкупить ряд влиятельных оппозиционных сенаторов и руководителей голубого дема, что внесло раскол в ряды восставших, а тайно введеные в город небольшие отряды сначала устроили резню на ипподроме, где жители города собрались на коронацию Ипатия, после чего вырезали несколько тысяч мятежников, преследуя их в центре города.

По приказу Юстиниана Ипатий был казнен, сенаторы, его поддержавшие, - высланы из Константинополя, что позволило еще больше укрепить императорскую власть. В благодарность за решительные действия Нарсес стал сенатором и первым советником императора и до конца его жизни участвовал в решении всех важнейших государственных дел, в частности в отвоевании земель бывшей Западной Римской империи, которое Юстиниан начал в 533 году.

К чему все это я? А к тому, что когда нормальной политике нет места в жизни общества, когда реальная политика загнана в подполье авторитарными и тоталитарными правителями, как это было в Византии и как это происходит сейчас в Беларуси, Иране или России, когда от нее отстраненно большинство граждан, то политическая борьба приобретает причудливые, порой уродливые формы. Но она никуда не исчезает, ибо такова природа человеческая. Агрессия этой борьбы долго не находит выхода, проблемы и вызванное ими недовольство накапливаются и могут вырваться наружу тогда, когда этого никто не ожидает, и превратиться в кровавый бунт. Как нечто похожее происходит сейчас в Иране, где люди протестуют против того, что власти врали им трое суток о сбитом украинском «Боинге», большинство пассажиров которого были, собственно, иранцы. Нечто подобное может произойти в любой момент, в любой другой подобной стране. И последствия будут непредсказуемы. И тогда порфира действительно может стать саваном.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №80 2020-01-16 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

«Боїнг», Оман, Куршевель та деякі питання моралі

Вітаємо всіх президентів!

Звичайно, новина номер один в Україні – катастрофа авіалайнера «Міжнародних Авіаліній України» в Ірані. Нагадаю, 8 січня Боїнг – 737 рейсу Тегеран – Київ цієї української компанії впав через декілька хвилин після зльоту з аеропорту імені Імама Хомейні. Всі 176 людей, які знаходилися на борту загинули. Серед них були: 11 українців – 9 членів екіпажу та 2 пасажири, решта – громадяни Ірану та Канади – громадян цих двох держав було найбільше, Швеції, Афганістану, Британії та Німеччини.  На одному з відео, знятим поруч з місцем падіння літака видно, що він горів, падаючи, а після удару об землю – вибухнув. Спочатку обговорювалась версія технічної несправності, але вже 9 січня провідні світові лідери заговорили про те, що український літак було збито іранцями. За їх версією ракету було помилково випущено з зенітно-ракетного комплексу «Тор – М1» російського виробництва, які Росія продала Ірану у 2000-х роках. З’явилось відео начебто влучання ракети у Боїнг. Офіційну заяву про те, що катастрофа сталася саме через можливу помилкову атаку іранських сил ППО зробив прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо. До Ірану відправилась група українських фахівців для участі у розслідування причин катастрофи та загибелі людей.

Чому впав українській літак та загинули люди – наразі точно зараз ніхто сказати не може. Відповідь має дати об’єктивне та неупереджене розслідування, якому довірятимуть всі зачеплені сторони. Але версія про помилкову ракетну атаку, враховуючи, що літак, за ствердженням представників МАУ новий, а пілоти досвідчені, є цілком вірогідною. Вже понад 40 років Іран, після того, як там було встановлено тоталітарний теократичний режим є постійним джерелом напруги. Навколо нього постійно виникають військові конфлікти. Періоди відносного спокою постійно перемежаються з періодами загострення. І катастрофа українського літака відбулась саме на тлі чергового загострення. Нагадаю, наприкінці минулого року проіранськими силами було здійснено напад на американські бази в Іраку, у відповідь американські атакували бази проіранські. 31 грудня проіранські бойовики спробували захопити американське посольство, у відповідь американці за допомогою ударного безпілотника знищили Касана Сулемані одного з найвпливішого командирів Стражів Ісламської Революції і дуже популярного у Ірані і якого американці вважають організатором атак на них у всьому світі. У відповідь Іран поклявся помститися. Буквально за кілька годин, перед тим, як, українській Боїнг почав набирати висоту, іранці здійснили ракетний обстріл американських баз в Іраку. Можливо, побоючись, американської відповіді вони з переляку прийняли цивільний літак за військовий. Схожа ситуація відбулась  3 липня 1988 року, коли американській крейсер Vincennes, відбиваючи атаку іранських ракетних катерів, помилково знищив іранський цивільний Аеробус А300.

Такі бурхливі міжнародні події можуть приховати від події наші, українські. Можуть, але тільки не від нас. Насправді, цей тиждень почався з повідомлень у певних ЗМІ про те, що Зеленського побачили в Омані – у люксовому готелі. Вже після того, як ця інформація миттєво поширилась країною, Офіс Президента розпочав досить незграбно розповідати про те, що Зеленський відвідав екзотичну країну власним коштом, рейсовим літаком, але з робочою поїздкою. З’явились навіть фото з, начебто, оманськими міністрами під час так званих «робочих зустрічей». А потім стався інцидент з українським літаком. І Зеленський, незважаючи на те, що він був в Омані начебто з «робочою поїздкою» витратив 18 годин для того, щоб дібратися до Києва. Хоча, якщо поїздка робоча, то мав би бути державний літак, який повинен негайно доставити главу держави назад. Замість того, всі спостерігають пересування бортів Медведчука між Росією та Оманом, коли там знаходиться Зеленський. Іншого чартеру, який, начебто, перевозить самого Зеленського з Оману до України за божевільні чи то 50, чи то 65 тисяч доларів, але перед цим побував у Москві. І лише через 18 годин після того, як впав український літак, вночі, Зеленський проводить нараду з приводу катастрофи, на якій відсутній голови СБУ Баканов та Офісу Президента Богдан. А де ж вони? А Баканова помітили у Куршевелі, а Богдан, подейкують, десь теж у Франції. Для довідки Куршевель – дуже дорогий гірській курорт у французьких Альпах, був дуже модний свого часу у російських олагархів та чиновників-крадіїв, через що, власне і став таким відомим у нас. 

Підсумуємо. Чи має право Зеленський, Богдан, Баканов зараз, та Порошенко, свого часу, за чесно зароблені гроші відпочивати скрізь, або майже скрізь, де їм захочеться? Формально – так, мали і мають, як будь яка людина. З моральної точки зору – очільники далеко не самої багатої країни світу, в якій точиться війна та гинуть люди проводять час на суперкоштовних та люксових курортах – є певні питання. Але питань вдвічі, втричі більше, коли ти насміхаєшся, та, фактично засуджуєш подібну поведінку своїх попередників, всі ж пам’ятають номер «95 кварталу» про «Пєтра інкогніто на Мальдівах» у виконанні самого Володимира Олександровича? На хвилі цього засудження та обурення приходиш до влади і робиш те ж саме, що ти засуджував. Майже відразу ж! З моральної точки зору ти не маєш на подібну поведінку жодного права! Абсолютно ніякого! Я вже не кажу про банальну та незграбну брехню про «робочу поїздку», про те, що Україна – воююча держава і її Головнокомандуючий повинен з будь якого відпочинку миттєво повертатися до управління армії та держави у разі військової кризи. Як і очільник спеціальної служби воюючої держави.

Але, попри це, прогнозую, що така поведінка Зеленського та його команди не спричинить цунамі обурення та засудження в українському суспільстві, як це сталося після відпочинку Порошенка на Мальдівах. Бо мудрий український народ знає, кого зневажати та знищувати, а кого пробачати за однакові вчинки.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=LN7qF621kvc&feature=emb_logo

К чему приводят иллюзии

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

7 января 1979 года вьетнамские войска захватили столицу Кампучии Пномпень и свергли кровавый режим Красных кхмеров Пол Пота, что положило конец массовому геноциду, в котором за четыре года погибли не менее 2,5 миллиона кампучийцев.

Настоящим именем Пол Пота было Салот Сар, а пол пот – это сокращение французской фразы «politique potentielle», которая в переводе означает - «политика возможного». Известно, что Салот Сар родился, как принято считать, в 1925 году, в кхмерской селянской семье Пек Салота и Сок Нем и являлся восьмым из девяти детей. С 4-х лет был грамотен. Его двоюродная сестра Меак занимала при королевском дворе статус кхун преаб ме неанг (буквально «дама, ответственная за женщин») и являлась наложницей наследного принца Сисовата Монивонга, от которого родила сына Коссарака; один из старших братьев Салот Сара, Лот Суонг, работал служащим во дворце, а их сестра Салот Роёнг танцевала в королевском балете и также стала наложницей короля Монивонга.

В возрасте девяти лет был отправлен в Пномпень к родственникам. После переезда несколько месяцев провёл прислужником в буддийском монастыре, где изучал кхмерский язык и основы буддизма. В 1937 году Сар поступил в католическую начальную школу, где получил основы классического образования. После её окончания в 1942 году Сар продолжил учёбу в Колледже Нородома Сианука в Кампонгтяме, получил профессию столяра-краснодеревщика. Попытка Сара в 1948 году продолжить образование в престижном Лицее Сисовата закончилась неудачей, он не сумел сдать экзамены и был вынужден продолжить обучение в Технической школе в Пномпене. В 1949 году Салот Сар получил правительственную стипендию для получения высшего образования во Франции. Возможно, тут свою роль сыграла близость его ближайших родственников к королевскому двору. Предполагалось, что он продолжит обучение в профессиональной школе в Лиможе или Тулоне. Однако, с обучением профессии во Франции не сложилось. Зато очень сложилось там у Салот Сара с изучением коммунистических идей. Возможно, этих идей он набрался, когда работал некоторое время в Югославии. Так или иначе, но в конце 1952 года он покидает Францию и возвращается на родину уже будучи идейным, убежденным коммунистом и даже членом Французской компартии. С этого момента заканчивается история Салота Сара и начинается история Пол Пота – этот псевдоним он сам себе выбрал.

В Камбодже, в 1953 году он вступает в ряды в ряды Народно-революционной партии Камбоджи, которая трансформировалась в Коммунистическую партию Кампучии, которую Пол Пот в феврале 1963 года возглавил. Люди, знавшие его тогда, говорили, что он «был молодым человеком средних способностей, но с амбициями, жаждавший власти». Поиски власти привели его к союзу с Китаем и перестройкой руководимой им партии на маоистский лад. При прямой поддержке уже и Вьетнама, с 1967 года повстанческая Революционная армия Кампучии, которая стала ядром так называемых красных кхмеров, начала вооруженную борьбу с правящим режимом Камбоджи. 17 апреля 1975 года части красных кхмеров вступили в Пномпень, столицу Камбоджи. В Камбодже началась новая жизнь.

Первым делом, красные кхмеры начали насильно переселять городское население в сельскую местность. Населению «поясняли», что «город — обитель порока; можно изменить людей, но не города. Работая в поте лица по корчеванию джунглей и выращиванию риса, человек поймёт наконец подлинный смысл жизни. Нужно, чтобы он помнил, что произошёл от рисового семени. Все кампучийцы должны стать крестьянами». На деле сотни тысяч людей, в том числе стариков, инвалидов и беременных женщин, заставили двинуться пешком в долгий путь в условиях самого жаркого тропического сезона. Десятки тысяч были расстреляны в дороге. Многие умерли от потери сил, солнечных ожогов и голода. Остальные, прибыв к месту назначения, умирали медленной смертью. Среди погибших пути был и родной брат Пол Пота, его родной племянник умер от голода и издевательств. Но это было только начало. Вся страна погрузилась в пучину совершенно дикого насилия, по сравнению с которыми картины Иеронима Босха казались веселыми комиксами.

Любое сопротивление и инакомыслие жесточайше подавлялось, все религиозные культы объявлялись вне закона, а их последователи жесточайшим образом преследовались. Все национальности, кроме кхмеров ждала та же участь. «Кампучийская революция — это одно целое. Одним целым является и кампучийская нация. Единственным языком является кхмерский язык. Отныне в Кампучии более не существуют какие-либо национальности… Поэтому жители должны заменить свои имена на имена, свойственные кхмерской расе. Языки, этнические особенности, одежда, привычки и религия бывших национальностей должны решительно искореняться. Лица, не подчиняющиеся приказу, будут нести всю полную ответственность за это» - цитата из директивы центрального правительства провинциальным властям. Массовым уничтожениям подверглись народность лао, расселённая в районе Пайлина народность кула и другие. Если тайское меньшинство, населяющее юго-западную провинцию Кохконг, в начале 1975 года составляло около 20 тыс. человек, то после 7 января 1979 года в живых остались лишь 8 тыс. тайцев. Особо подверглись преследованию вьетнамцы, тем более, что Кампучия развернула с соседним Вьетнамом «пограничную войну». Тысячи вьетнамцев были убиты, многие изгнаны. Жестокому преследованию подверглись мусульмане (в частности чамы (тямы) и малайцы). Начиная с октября 1975 года все чамы были выселены с мест своего проживания в отдалённые районы, а названия населённых пунктов чамского происхождения сменили на кхмерские. Позднее чамов расселяли только в окружении кхмеров из расчёта одна чамская семья на 19 кхмерских. Им категорически запрещали разговаривать на своём родном языке, вынуждали отказываться от своих обычаев и следования своей культуре. Более того, чамам запрещали встречаться между собой и заключать браки в своей общине, а их детей отдавали на воспитание в кхмерские семьи. Чамов, которые были в основном мусульманами, в качестве наказания заставляли выращивать свиней, а пытавшихся возражать расстреливали.

8 апреля 1975 года в пагоде Пранг был убит верховный глава буддийской секты маханникай. После пыток были зверски убиты глава мусульман имам Хари Рослос и его помощники хаджи Сулейман и хаджи Мат Сулейман. Все 114 мечетей Камбоджи были разрушены и разорены полпотовцами, ряд из которых взорвали при помощи динамита, снесли бульдозерами или превратили в свинарники. Коран и другие религиозные книги были сожжены.

Интеллигенция объявлялась вне закона. В исправительные сельские поселения, где людей буквально заживо сгнаивали в ямах на рисовых полях можно было попасть за ношение очков. Очки были приговором. В стране было провозглашено всеобщее равенство. В то же время, сам Пол Пот носил на руке дорогие швейцарские часы, а канадский журналист, имевший неосторожность поинтересоваться их происхождением, в тот же день бесследно исчез.

Погубила Пол Пота не внутренняя оппозиция, а неудачно выбранная внешнеполитическая ориентация. Сразу же после захвата власти он объявил своим врагом Вьетнам. Отряды красных кхмеров вторгались на вьетнамскую территорию по всей границе, устраивая в приграничных селах и городах самый настоящий террор. И в начале 1979 года вьетнамская армия свергла режим красных кхмеров. Что, однако, не помешало вести им партизанскую войну против нового правительства, которая сошло на нет, после возвращения в Камбоджу принца Сианука в рамках политики национального примирения под эгидой ООН. Умер Пол Пот 15 апреля 1998 года то ли от инфаркта, то ли от отравления, то ли от болезни, то ли покончил с собой – сейчас уже и не скажешь – тело было кремировано.

К чему все это? А к тому, что, когда к власти приходят сторонники иллюзий, получая при этом неограниченную власть, то последствия могут быть более, чем печальные. А иллюзии могут самые разные – от стремления создания коммунистического рая на земле, до прекращения войны методом «просто перестать стрелять». Нет, Зеленский, конечно, не Пол Пот, а «Слуги народа» - не красные кхмеры – куда им. А вот, что касается иллюзий…

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №79 2020-01-09 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Грьобаний Екібастуз!

Вітаємо всіх президентів!

Отже, закінчився 2019 рік, розпочався 2020-й. Незважаючи на те, що під час зимових свят, зазвичай, хід подій у нормальному світі трохи уповільнюється, в Україні такого майже не буває. Тому, що у нас, як відомо, новий президент, який сам живе у турборежимі, а з ним у подібному стані живе і вся країна. Саме тому, політичним оглядачам та коментаторам, таким як я завжди буде про що потеревенити. Займуся я улюбленою справою.

29 грудня відбувся обмін полоненими, який зараз по-новому називається звільненням утримуваних осіб, про який, як відомо, було домовлено ще під час паризької зустрічі у нормандському форматі. До України повернулось 76 осіб, натомість, Україна передала представникам так званих ЛНР та ДНР 124 особи. Серед тих, кого віддала Україна Росії, бо всі чудово розуміють, що ЛДНР лише озвучують російські бажання, – організатори теракту у Харкові у лютому 2015 року, це коли було підірвано піхотну міну під час ходи на річницю Майдану та внаслідок чого загинуло четверо людей, луганський фермер, який у 2014 році здав росіянам та їх колаборантам групу українських розвідників, внаслідок чого майже десятеро з них загинуло а решта потрапила у полон та п’ятеро екс-беркутівців, яких підозрюють у розстрілах майданівців у лютому 2014 року. І якщо по організаторам харківського теракту та по луганському зраднику є судові вироки, то по екс-беркутівцям суд ще не закінчився. Зеленський назвав таке рішення політичним та сказав, що треба повертати живих, що він готовий і сотню беркутовців обміняти на одного розвідника і що все це – його вибір.

Вже в останній день року минулого стало відомо, що Зеленський поговорив телефоном з Президентом Росії Володимиром Путіним. Як свідчить інформація на офіційному сайті глави української держави, початок цитати: «Глави двох держав привітали один одного з прийдешніми святами та проведеним взаємним звільненням утримуваних осіб, що відбулося 29 грудня. Також сторони привітали укладення контракту на транзит російського газу територією України, підписаного напередодні» - кінець цитати.

Ну і апогеєм діяльності Володимира Олександровича наприкінці року минулого стало його відеозверення до українців. У абсолютно новому, захоплюючому  форматі – тут треба віддати належне, нам запропонували національну ідею. Якщо коротко – національна ідея від Зеленського це, - коли немає війни, повернуті всі бранці та території, не важливо, як названа вулиця, аби вона була освітлена та заасфальтована та немає різниці біля якого пам’ятника чекати дівчину в яку ти закоханий. Ну і на додаток – любити Україну, за його логікою – це любити всіх українців.

Ну, а тепер спробую підсумувати. Обмін полонених та повернення наших людей – безумовний позитив. Але цей обмін, як, до речі і попередній, коли Україна пішла на поступки Росії і, фактично, звільнила останню від відповідальності за невиконання рішення Морського трибуналу ООН, сприймається українським суспільством дуже неоднозначно. Бо правосуддя – це не тільки коли злочинець несе заслужене покарання, а й ще коли жертва злочину, або його близькі відчувають справедливість. До речі, коли Росія вимагає віддати їй беркутівців вона фактично визнає, що почала війну проти України не з анексії Криму та вторгнення на Донбас, а ще з часів Майдану. 

Привітання з новорічними святами Путіна – людину - організатора вторгнення в Україну та вбивства тисяч українців, відповідального за анексію Криму  - це, вибачте, не налазить ні на яку голову.

Ну, а щодо звернення, то давайте відверто – у якості української національної ідеї Зеленський пропонує українцям відмову від української ідентичності на користь комфорту, якого, до речі, немає і не зрозуміло звідкіля він візьметься. Іншими словами, – на чолі української держави опинилась та знаходиться людина, яка не вважає важливим українську ідентичність цієї держави, яка вважає, що немає різниці. Коротко кажучи -  всепереможна «Какая разніца». І особисто мені з цього приводу хочеться сказати наступне – Грьобаний Екібастуз!

Але, слід зазначити, що Зеленський з’явився не на пустому місці та має підтримку величезної частини українських громадян, яким насправді байдуже, їм немає різниці у якій державі жити і їх не цікавить ціна миру, який їм пропонують. Так саме слід зазначити, що чимала частина українських громадян навпаки, не сприймає такої позиції чинного глави держави. Це ті, яким не байдуже в якій країні жити, для яких є різниця як називаються вулиці по яких вони ходять та які і кому пам’ятники стоять на цих вулицях та площах. І які не хочуть любити людей з українськими паспортами, які вбивали та вбивають за прояви тієї самої української ідентичності. Це – так звана «войовнича меншість», як її називають прихильники нинішнього президента. Але Володимир Олександрович так стрімко та наполегливо крокую обраним шляхом, що це тільки збільшує та поглиблює прірву між ним, його прихильниками та патріотично налаштованими українцями. А за таких темпах розвитку подій не питання що новий Майдан станеться, а питання – як швидко він станеться, чи досягне масштабів справжнього громадянського протистояння и чи виживе після цього Україна. Бо Путін та Росія не втомилися від війни, війна для них – засіб, мета та абсолютно природній стан. І вони чекають слушної нагоди і ще не цілком, але вже вельми задоволені Володимиром Олександровичем.

Ну, а у нас депутату обласної ради Вадиму Олабіну повідомили про підозру через те що, як стверджують правоохоронні органи, що він погрожував травматичною зброєю патрульним поліцейським. Так це чи ні, очевидно з’ясує суд, але поспілкувався депутат з патрульними поліцейськими дуже відверто. До речі, це не перший скандал з не першим місцевим депутатом. Бійки, керування автівками у нетверезому стані, небезпідставні звинувачення у корупції – далеко не повний набір «якостей», якими відзначилися депутати місцевих рад, обрані у 2015 році. Не всі, звичайно, але забагато. Як на мене – відбір депутатів на цьогорічних місцевих виборах питання надактуальне. З цим треба щось робити!

Тим часом, у самому Миколаєві презентували нову тролейбусну лінію на Намиві, новий травмопункт у лікарні швидкої допомоги, та новий Центр надання адміністративних послуг у приміщенні адміністрації Інгульского району. Правда, всіма цими об’єктами можна буде користуватися не завтра через різні причини, але куди ж ми без презентацій наприкінці року! А ще - зустріли Новий Рік масштабним піротехнічним шоу. 

Не знаю, як ви, але я впевнений – рік буде не нудним, ось побачите!

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=HDzK-IP0BQQ&feature=emb_logo