Наш Вінні Гамбінні

Вітаємо всіх президентів!

Президент Зеленський цього тижня відвідав Миколаївщину, а точніше – місто Очаків. Туди було відбуксовано малі артилерійські катери «Нікополь», «Бердянськ» та буксир «Яни Капу» ВМС України, які, нагадаю, були захоплені росіянами рік тому під час переходу з українського міста Одеса до українського міста Маріуполь через українську, де-юре, Керченську затоку. Буксували їх тому, що у російському полоні їх було повністю зіпсовано – з них зняли всю електроніку, радіолокаційне обладнання, майже все озброєння, пошкодили двигуни. Як стверджує командувач ВМС України Ігор Воронченко зняли навіть унітази, електроплити з камбузів, плафони та розетки. А матрос з катера «Бердянськ» Андрій Ейдер розповів про те, що росіяни вкрали… 20 пар спідньої білизни, просто кажучи – труханів. Російський журналіст Олександр Нєвзоров вважає, що унітази, як цінні трофеї, потраплять до Оруженйої палати московського Кремля, а труси буде кинуто перед Мавзолеєм під час чергового параду переможної російської армії.

Але повернемось до наших баранів. Володимир Олександрович дуже сильно спізнився на зустріч кораблів – через технічні проблеми з літаком – буває. Але журналісті, які хотіли з ним поспілкуватися, змушені були чекати кілька годин на вітру та холоді, в темряві практично серед поля з ямами. Саме в одну з таких ям впала журналістка телеканалу «Україна» та зламала ногу, добре, що «швидка» була поруч. Після того, як Зеленський, вже вночі, прибув та оглянув кораблі він зробив низку цікавих, як на мене, заяв. 

Перед усім, він, як завжди, зіграв строгого та вимогливого царя-батюшку та відчитав очаківського міського голову за поганий стан доріг у місті, не розібравшись, правда, чи є ці конкретні дороги на балансі міста Очакова. Змусив пообіцяти голову Миколаївської обласної державної адміністрації відремонтувати вже наступного року Варварівський міст,  обидва, правда, не особливо розуміли, про який саме міст йдеться. Хоча Миколаївський міський голова Олександр Сєнкевич згодом зауважив, що у наступному році Варварівський міст неможливо відремонтувати, бо ще не готова проектно-сметна документація і невідомо скільки на цей ремонт треба грошей і звідки їх взяти, отже губернатор просто не міг давати таких обіцянок. 

Крім того, Зеленський заявив, що зовнішню політику держави формує він, а не Коломойський, хоча, за ствердженням заступника міністра іноземних справ Олени Зеркаль, яка поки що представляє Україну у міжнародних судах проти Росії, і робить це досить успішно, міжнародні партнери вважають інакше. А ще він сказав, що кораблі та моряків повернули тому, що він… «по телефону домовився».

Чесно кажучи, спочатку я не міг зрозуміти, нащо був потрібен весь цей треш з чеканням на морозі та переламами ніг? Коли Зеленський зустрічав людей з полону – це було зрозуміло, бо для нормальної держави люди, її громадяни – це найбільша цінність і він мав це продемонструвати. А військові кораблі – це важливо, але, все ж таки – це залізяки, а не люди. Навіщо? Але потім зрозумів. Аби ще раз похизуватися своїми дипломатичними талантами, тим, як він може домовлятися конкретно із Володимиром Путіним. На відміну від попереднього керівництва держави. 

В принципі – хизуватися собою – для політика річ цілком природня, особливо для будь якого українського політика. Як відомо, кораблі та моряків Росія була зобов’язана повернути Україні згідно рішення Міжнародного морського трибуналу, а якби не зробила би цього, то, за умови наполегливості України у міжнародних судах, мала би великі проблеми. Тому хизування пана Володимира нагадало мені добру американську комедію 1992 року «Мій кузен Вінні». 

Коротко сюжет. Вінні Гамбінні, якого грає Джо Пеші (той самий, що грав у «Один дома» головного злодія) юрист-недоучка та не дуже успішний музикант. Але, коли його кузена з другом звинувачують у вбивстві, той вирішує що настав його зірковий час та прямує разом зі своєю дівчиною до глухого провінційного американського містечка захищати їх у суді, попри те, що він немає ані кваліфікації, ані жодного досвіду. Для того, щоб отримати від прокурора матеріали справи, він починає з ним приятелювати, та, навіть, відправляється на спільне полювання, де збирається продемонструвати що він справжній мачо, не гірше за прокурора. На полюванні, на прохання Вінні, прокурор дає дозвіл на ознайомлення із матеріалами справи. Але потім коли він хизується своєю вдачею, його наречена пояснює йому, що прокурор і так був зобов’язаний ознайомити його зі всіма матеріалами розслідування, а сам Вінні – невіглас та йолоп.

І наш «Вінні Гамбінні» обирає інший, особливий, як він вважає, шлях, шлях миру, який у його виконанні це – не опір а, навпаки -  покірливість та «телефоні розмови». Телефоні розмови із грабіжником, ґвалтівником та вбивцею. З тим, хто вломився у твій дім, відібрав його частину, повбивав чимало твоїх людей і продовжує це робити, зґвалтував твою дружину та доньок, відібрав телефон. А потім телефон повернув, тільки на телефоні екран розбитий та він взагалі не працює. Отже, це великий успіх нашого мачо і тепер маємо зі злодієм миритися!

Тим часом новий очільник миколаївської «Батьківщини» екс-нардеп Вадим Підберезняк публічно озвучив версію, що новий губернатор від Зеленського - Олександр Стаднік – це людина останнього губернатора від Порошенка - Олексія Савченка, мовляв – нових замів не призначає, а працює зі старими. «Вот ето номєр» - так і хочеться закричати! А як же обіцяне повне оновлення та перезавантаження влади? 

«Тупят» або не «тупят» депутати Миколаївської обласної ради – ось питання. Її, поки що голова, Вікторія Москаленко вважає, що принаймні деякі з них такі «тупят». Хоча цей окремий депутат з цим не згодний і вимагає вибачень. Ну тут – без варіантів – якщо «тупіт», то правильно вимагає, я якщо не «тупіт», то теж правильно вимагає.

Що за рівень дискусії – обуритесь ви. Та нормальний, взагалі такий рівень. Принаймні, ніхто із диспутантів не обговорював фігуру іншого, як Зеленський фігуру Тимошенко, та ніхто не натякав на пісюнково-артистичну діяльність Зеленського у минулому, як Тимошенко. З подачі нового президента бидловато-зухвала манера спілкування з опонентами, на межі фолу вже стала трендом. Хоча, ось з останнім коментарем Володимира Олександровича щодо того, що Юлії Володимирівні не дають «солоденького» є питаннячко - кому тоді дістається все «солоденьке»? Напевно, дивлячись на його фігуру, та, слухаючи як він дає вказівки поліцейському начальству Кривого Рогу – Юзіку. 

Ви бачили колись, як стріляє кулемет? З якою швидкістю з нього вилітають кулі? Та як швидко він витрачає набої? Не знаю, як у вас, але у мене таке враження, що саме з такою швидкістю починають вилітати депутати із фракції «Слуга народу». У одної виявився «стрьомний чоловік», інший просто не голосував, як треба, а третій, як виявилось, у молодості зґвалтував жінку, та й ще не один, а у групі. Невже депутати цієї фракції, та і, власне, сама партія «Слуга народу», назву якої вона носить – це не однодумці, об’єднані якоюсь прогресивною, та біс з нею, з прогресивною, хоч якоюсь ідеологією, згуртовані у багатьох політичних баталіях, багато разів перевірені у справах, а купка нашвидкуруч зібраних випадкових персонажів часто-густо із, як зараз стає відомо, сумнівною репутацією? Не може такого бути, шановні! Мудрий український народ за таке збіговисько ніколи б не проголосував! Але, якщо тенденція вильоту нардепів із фракції збережеться, то і «набої» можуть дуже швидко закінчитися і сам «кулемет» зламається. 

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тута - https://www.youtube.com/watch?v=sK4IzVL2iT4&feature=emb_logo

Полтора метра дерьма

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

13 ноября 1803 года в Соловецком монастыре в возрасте 113 лет умер последний кошевой отаман Войска Запорожского Петр Иванович Калнишевский.

Калнишевский родился в 1691 году и на Сечи появился в восьмилетнем возрасте. Там он прошел путь от джуры до кошевого отамана, то есть – с самой первой ступеньки до самого верха сечевой карьерной лестницы. В 1750 году он становится есаулом – по-современному – начальником службы тыла, в 1760 – судьей Запорожского войска – это как военная прокуратура, военный суд и военная служба правопорядка в одном флаконе. Через два года его избирают кошевым отаманом, но выбор этот не утверждается в Санкт-Петербурге (да-да, к тому времени выбор запорожских козаков должен был утверждаться в столице империи). В 1765 году его вновь избирают на должность кошевого и в этот раз выбор утверждают.

Надо признать, что во второй половине 18-го века Запорожская сечь во многом уже утратила свое военно-политическое значение. Запорожцы того времени – особенно старшина, это были крупные землевладельцы. Именно из-за земельных споров с российскими чиновниками и помещиками Калнишевский часто бывал в Санкт-Петербурге. Там он познакомился с Григорием Потемкиным, которого записал в Кориневский курень Сечи под именем Грицька Нечосы. Говорят, они были даже приятелями.

Несмотря на утраченные былые позиции, Запорожская Сечь и запорожцы еще нужны были Российской империи. Военная организация сечевиков использовалась как для подавления польского антироссийского восстания, известного под названием Барская конфедерация, так и для операций против Турции. И запорожцы охотно давали себя использовать. Взамен они получали права на плодородные земли в низовьях Днепра, торговые привилегии и, пускай и ограниченную, но автономию собственной жизни. Однако, после окончания очередной русско-турецкой войны, Турция потеряла все свои владения в северном Причерноморье. Необходимость в форпосте для борьбы с ней отпала, а вот огромные плодородные пространства все еще занимали запорожцы. Возникла необходимость эти пространства освободить от аборигенов для истинных «римлян».

В июне 1775 года стотысячное войско под командованием Петра Текелея окружили Сечь и блокировали все Запорожье. Калнишевский сдал Сечь без боя. Несмотря на это, а также на то, что последний запорожский кошевой был кавалером российского ордена Андрея Первозванного и находился в чине генерал-поручика российской армии, Калнишевский был арестован, вывезен в Россию и по предложению Потемкина отправлен на пожизненную ссылку в тюрьму Соловецкого монастыря. Вспомнили донос полкового старшины Павла Савицкого 1767 года, в котором тот писал, что Калнишевский, если не будут решены в его пользу земельные споры, уйдет в турецкое подданство. А Запорожская Сечь указом Екатерины II была ликвидирована.

В монастырской тюрьме Калнишевский содержался в камере размером метр на три. В ней невозможно было спать в горизонтальном положении, приходилось делать это в полусогнутом состоянии. Небольшое оконце служило не для освещения, а для передачи пищи. Калнишевского выпускали из кельи-камеры только три раза в году, по самым большим православным праздникам – на Рождество, Пасху и Преображение. Только в эти дни ему можно было общаться с другими людьми.

В 1801 году он был помилован указом Александра I. Однако, к тому времени Калнишевский полностью одичал – он ослеп, был не мыт, не брит, оброс, одежда на нем почти полностью истлела. Когда его выселяли из камеры, там было более двух аршин нечистот. Один аршин, для справки – это 71 сантиметр. То есть, Петро Калнишевский жил рядом с полутораметровой горой собственных фекалий в одном тесном помещении 25 лет.

О том, чтобы вернуться в Украину глубокому и одичавшему старику не могло быть и речи – такого путешествия он просто не пережил бы, да и вряд ли уже хотел. Он остался в Соловецком монастыре в качестве монаха, где и умер в 1803 году в возрасте 113 лет.

Пример Калнишевского очень хорошо демонстрирует отношение Российской империи, как, впрочем, и любой другой империи к тем, кого она считает своей законной добычей, своей частью. Она может вас использовать, когда у нее в этом есть необходимость. Вы можете думать, что вам удалось с ней договорится, вам даже будет позволено владеть немалым имуществом и даже жить вполне зажиточно. Важные имперские вельможи, вплоть до фаворитов самой императрицы, будут с вами водить дружбу, записываться в Кориневский курень. Могут даже с вами выпить и покурить люльку. Вам даже могут дать орден и присвоить высокое военное звание. Так будет до поры - до времени. А потом, вдруг, окажется, что вас просто использовали и как только надобность в вас исчезнет, то прямая дорога вам – в вечную ссылку на глухой край империи, где вы будете гнить и сходить с ума в собственных экскрементах. А ваши земли и имущество отберут. И станет ясно, что то, что для вас было вашей идентичностью, вашей сутью, для империи – всего лишь забавный экзотический быт аборигенов, в лучшем случае. К которому будут относится снисходительно. Но только после того, как всех тех, кто будет отстаивать право на самостоятельное и независимое существование жестоко уничтожат.

Пример Калнишевского не стоит забывать тем, кто надеется сейчас договориться с Российской империей, которая по-сути не претерпела никаких изменений. Результат всегда один – полтора метра дерьма.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №74 2019-11-20 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Хто там у нас «малорос», а хто – «українка»?

Вітаємо всіх президентів!

Як і очікувалось, боротьба за контроль обласної ради, яка на минулому тижні вийшла з під килима назовні, на цьому тижні тривала. Сторони, поки що, обстрілювали звинуваченнями один одного на відстані. Так, політична партія «Наша Край» заявила про тиск на її депутата обласної ради Тахіра Садрідінова губернатором Олександром Стадніком. Саме так ця партія розцінила рейд з перевірками цілої низки контролюючих та правоохоронних органів на підприємство свого однопартійця, початок цитати: «На сегодняшний день фракция партии «Наш край» в облсовете является центром формирования нового большинства, которое будет работать в интересах родного края, а не варягов. Тахир Садридинов, как представитель фракции, является одним из кандидатов на руководящую должность в облсовете.

Пытаясь установить контроль, новый руководитель области прибегнул к испытанным еще предыдущей властью методам – к попыткам запугать и «переломить через колено» депутатов. 

Власть новая – методы старые! Варяги плохо знают наш край: переломить депутатов облсовета не получится» - кінець цитати. Уявляєте – саме так і сказали – переломити депутатів не вийде!

У свою чергу, Олександр Стаднік під час свого чергового публічного виступу, розлогого як Дніпро під Херсоном, заявив, що обласні депутати збираються взагалі, для того, щоб поділити між собою посади  та вирішити свої «договорнякі», але нова більшість у обласній раді вже є. А Вікторія Москаленко, поки що голова обласної ради, звинуватила Олександра Стадніка в тому, що виконавча гілка влади хоче знищити орган місцевого самоврядування, а також розповіла про те, що ДБР проти неї порушила справу за, начебто, фальсифікацію рішень облради, а резонансні справи ДБР вона взагалі назвала «зведенням рахунків». 

Що тут сказати? Щодо «знищення органу місцевого самоврядування», то за всієї поваги до Вікторії Вікторівни, конкретно той орган місцевого самоврядування, який вона очолює, давно вже знищений за її активної участі і був перетворений на придаток обласної державної адміністрації. Але це було тоді, коли стосунки очільників цих двох інституцій були добрими, а коли вони не складаються, то вже можна і побунтувати. З іншого боку, «виховання» непокірних депутатів та голів обласної ради за допомогою порушення кримінальних справ та тиску перевіряючих органів – це привіт ще з часів Леоніда Даниловича. Це дає тимчасовий ефект, який заспокоює, як знеболювальне, але не діє на причину проблеми і дуже псує репутацію. І самого губернатора, і самого пана президента Зеленського. Як бачимо – нічого нового. 

Хоча – щодо зведення рахунків – можливо в цьому і є доля істини. Хто там у нас «малорос», а хто – «українка»?

Тим часом, партія «Слуга народу» провела з’їзд, на якому поміняла голову, та й ще і ідеологію. Бо ідеологія та партія у виконанні слуг, як виявилось, це не якісь там переконання, а, початок цитати: «маркетинговий продукт». Але, у такому всепоглинаючому бажанні подобатися публіці, можна непомітно і стать поміняти. А потім ще раз, і ще раз, і багато разів. А одної прекрасної миті можна і не згадати ким ти народився на світ – хлопчиком, дівчинкою, або якоюсь «дивною звірюшкой». На місці «слуг» я би був обережніше з метаморфозами. І добре, що я не їх місці.

Коломойській у своєму інтерв’ю виданню «Нью-Йорк таймс» заявив, що треба покращувати стосунки з Росією, яка готова дати Україні 100 мільярдів доларів, а пролита під час україно-російської війни кров забудеться за 5 – 10 років. Багато хто здивувався такій еволюції поглядів українського олігарха, бо він п’ять з половиню років тому він називав Путіна шизофреніком, дії якого можуть довести світ до катастрофи. На мою думку, така зміна настроїв Коломойського пояснюються його інтересом. Ігор Валерійович завжди йде за профітом. Він завжди там, де є прибуток, там де є гроші. І дуже не любить їх втрачати. Це у нього такий патріотизм, а більше, напевно, і немає ніякого іншого. У 2014 році він не хотів їх втратити, бо боявся, що як зайде Росія, то таке трапиться. Та й владний тренд був такий. Зараз при владі інші люди, владний тренд інший. І він слідує за цим трендом. Те, про що хтось думає потайки, поки що, він говорить відкрито. А ви робить свої висновки.

Верховна Рада після бурхливого обговорення приняла у першому читання закон, про ринок землі, основні суперечки викликали норми про можливість продажу землі іноземцям та максимальна кількість землі у одних руках. Щодо продажу землі іноземцям Володимир Олександрович пообіцяв провести референдум, але Юлія Володимирівна все одне оголосила про перехід до опозиції і тут нічого нового. А колишній нардеп від Народного Фронту Вадим Підберезняк очолив Миколаївській осередок її партії, про що сам написав у своєму фейсбуці. 

І все ж, попри гостроту обговорення земельного законодавства у парламенті, на мою думку, питання землі буде важливим але не головним за часів президентства Зеленського та його слуг. Зрештою, ринок землі – ця лише інструмент, як лопата, якою можна викопати Суецький канал, або могилу собі.

Основне питання лишається без змін – це питання війни та миру з Росією, питання збереження або не збереження української незалежності та суверенітету. Ігор Валерійович знає про що говорить.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=wiNO0jHyGPc&feature=emb_logo

После стен

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

9 ноября 1989 года считается датой падения Берлинской стены. Сейчас многие вспоминают это событие тридцатилетней давности. Все говорят, что это был символ. Символ падения «железного занавеса», разделявшего Европу пополам. Символ начала крушения коммунистической империи. Империи, которая не без оснований претендует на титул самой жестокой и кровавой за все историю человечества.

Возвращаясь назад в прошлое, вспоминают о многочисленных жертвах той стены, о том, сколько страданий она принесла и том, какой она незыблемой и вечной казалась всего за несколько дней до своего падения. Вспоминают о словах последнего Генерального секретаря ЦК Социалистической единой партии Германии Эгона Кренца, сказанные им на пресс-конференции в Москве в конце октября 1989 года о том, что Берлинская стена является основой стабильности в Европе и будет стоять вечно. А спустя всего несколько недель ее не стало. А еще через год не стало и самой Германской Демократической Республики, а Германия стала единой. А мне хочется в годовщину тех событий поговорить о том, что стало после стены.

Берлинская стена пала и тогда казалось, что все страдания и проблемы у немцев – позади. Что впереди – только счастье, торжество справедливости и всеобщее благополучие. В немецком обществе царила эйфория. Однако, всеобщее счастье и благополучие, несмотря на существенный прогресс, не наступили и поныне. Хотя и прошло тридцать лет, хотя в модернизацию восточно-немецких земель было влито огромные средства, разница во всем остается. Разнятся уровни доходов западных и восточных земель – да, на востоке за 30 лет они выросли, но по-прежнему ниже, чем на западе. На Западе они тоже не стояли на месте и растут быстрее, чем на Востоке. Разнятся электоральные предпочтения западных и восточных немцев. Восток в значительно большей степени, чем Запад голосует за популистские, право и леворадикальные партии. Именно на востоке Германии буйным цветом цветут всевозможные неонацистские движения. Восток по-прежнему не любит и боится Америки. И все это, несмотря на то, что там уже подрастает второе поколение немцев, не знавших, что такое Берлинская стена, Штази и марксистко-ленинское учение.

Материальная стена пала, но сорок лет жизни в кардинально разных условиях оставили стену в душах и мозгах. Между западными и восточными немцами остаются неприязнь и зависть. И когда эти ментальные различия сотрутся, когда они хотя бы станут не столь заметны – одним Гёте с Ницше известно.

Недавно опубликованные результаты социологического исследования на оккупированных украинских территориях Донбасса показали, что настроения их жителей уже существенно отличаются от настроений свободной части Украины. 75% живущих под оккупацией считают, что война началась исключительно по вине Украины и лишь 5% из них желают воссоединения со своей бывшей Родиной. Значительная часть из не желает участия украинских партий на возможных выборах, а к украинским политикам, включая Зеленского, относится преимущественно негативно или очень негативно. И это всего за пять с половиной лет раздельного существования. И каждый год, месяц и день будет только усугублять различия между нами.

Что это значит? Что надо отказаться от них? Вряд ли тут можно согласится с подходом: «Эту девушку у тебя увели, ну и фиг с ней! Сколько еще таких будет!». Свои земли возвращать необходимо. Государства и нации, добровольно отказывающиеся от того, что по праву принадлежит им, рискуют быстро исчезнуть с карты мира и стать поучительной историей для других. Просто надо верить и понимать, что, рано или поздно, любые стены падут, как Берлинская, а любые захватчики уйдут, а если проявить достаточно терпения, мудрости и стойкости, то уйдут без единого выстрела, как ушли советские войска из Восточной Германии. Но после падения материальных стен, надо быть готовым к тому, что на разрушение стен духовных и ментальных придется потратить не меньше, а больше времени и сил.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №73 2019-11-14 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Братский народ – это покорный народ

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

В начале 1950-х годов социалистической Венгрией руководил Матьяш Ракоши, которого называли лучшим учеником Иосифа Сталина.

Советский вождь и сам тепло относился к Ракоши. Во время Второй мировой войны, когда власть в официальном Будапеште представлял профашистский режим Миклоша Хорти, будущий венгерский лидер сидел в тюрьме. Сталин выменял его у хортистов на старые венгерские знамена, захваченные русскими при подавлении Венгерской революции 1848-49 годов.

Ракоши оказался столь впечатлен поступком хозяина Кремля, что в дальнейшем слепо копировал его методы руководства. Так, в послевоенные годы он создал настоящий культ госбезопасности, в органах которой тогда работали 28 тыс. сотрудников и еще 40 тыс. человек числились информаторами. Итог их деятельности был печален для страны: за один лишь 1952 год, в который Ракоши возглавил правительство, в Венгрии репрессировали 540 тыс. человек, то есть каждого 18-го. А всего из 9-ти миллионного населения страны уголовному преследованию подверглось 1,5 миллиона.

Сходства со Сталиным Ракоши добавляло и то, что он, как и "лучший друг всех физкультурников", не принадлежал к титульной нации — он был евреем. Этот факт не помешал Ракоши начать кампанию по борьбе со всемирным сионистским заговором.

В 1953 году, когда Сталин ушел из жизни, зашаталось и кресло под Ракоши — новая московская власть посчитала его слишком фанатичным. А после доклада Никиты Хрущева на ХХ съезде КПСС с критикой сталинизма, прозвучавшего в 1956-м, венгерского лидера отправили в своеобразную ссылку в Советский Союз, где тот и провел остаток жизни, умерев в 1971 году.

Премьерский пост после сталинского ученика занял Имре Надь. Он остановил масштабную индустриализацию, затеянную предшественником, понизил цены на товары для населения и добился возвращения венгерских пленных, воевавших против СССР. Популярность Надя в народе моментально выросла.

Поэтому, когда из-за закулисных интриг Ракоши Надю пришлось покинуть премьерское кресло, первые протестанты — студенты Будапештского технологического университета, написавшие 22 октября 1956 года свои требования к власти — хотели вернуть его обратно. Кроме того, молодежь настаивала на выводе из страны советских войск, которые находились в Венгрии со времен окончания Второй мировой. Также протестующие просили снести огромный памятник Сталину, стоящий в центре Будапешта.

На следующий день в три часа пополудни в столице стартовала 200-тысячная демонстрация. К вечеру коммунистическое руководство обратилось по радио к населению, осудив эту акцию протеста. Но митингующие контратаковали — к ночи захватили радиоцентр, отобрав у его охраны оружие. В ходе стычки появились первые убитые и раненые. Больше всего досталось сотрудникам венгерских спецслужб — некоторых из них повстанцы линчевали прямо на улицах.

Среди повстанцев царили победные настроения, подогреваемые еще и тем, что радио Свободная Европа, вещающее из Мюнхена, уверяло: США окажут военную помощь венграм в случае необходимости.

Однако через шесть дней ситуация резко изменилась, и не по вине венгров. 29 октября войска Израиля, Великобритании и Франции начали военные действия против Египта, который национализировал Суэцкий канал — одну из главных артерий перевозки нефти в мире. Когда Имре Надь на заседании правительства прочитал сообщение об этом, лидеры Венгрии поняли, что ждать помощи от Запада уже не стоит — тот втянулся в другую войну. Кто-то из министров даже выкрикнул: "Будьте вы прокляты!"

Никита Хрущев, возглавлявший тогда Советский Союз, оценив ситуацию, решил действовать. Он недвусмысленно заявил, что в случае ввода американских войск в Венгрию СССР готов применить ядерное оружие.

Это была более чем серьезная угроза. Еще в 1954-м по инициативе Жукова в Оренбургской области провели учебный взрыв атомной бомбы, которую назвали женским именем Татьяна. В ходе испытания большие дозы облучения получили 45 тыс. советских военнослужащих и 10 тыс. мирных жителей. Место операции выбирали неслучайно: ландшафт Тоцкого полигона, на котором и подорвали Татьяну, максимально напоминал среднеевропейский.

Хрущев начал с того, что дал приказ тайно вывезти в Москву Яноша Кадора, лидера антифашистского венгерского подполья. В Кремле под руководством этого человека создали новое правительство. От его имени Кадор и попросил Союз ввести в Венгрию войска – сценарий, который Москва неоднократно использовала для оправдания своих вторжений как до, так и после венгерских событий неоднократно.

Личному составу советских подразделений, которым предстояло действовать в Венгрии, Жуков отдал приказ, в котором говорилось о необходимости помочь братскому венгерскому народу отстоять народно-демократические завоевания и не допустить возрождение фашизма в стране.

В ночь с 3 на 4 ноября началась операция Вихрь, планирование которой и реализация осуществлялось под общим руководством министра обороны СССР Жукова. В Венгрию со стороны СССР, Чехословакии и ГДР выдвинулись 15 танковых, механизированных, стрелковых и авиадивизий, а также две воздушно-десантные дивизии. Венгры вышли защищать свои города от «помощников». Но силы были неравными. У повстанцев просто не было достаточного количества оружия. Более того, зачастую венгры вообще прибегали к мирным протестам. К примеру, 8 декабря в городе Шальготарьян более 4 тыс. человек вышли на демонстрацию, требуя отпустить двух задержанных ранее рабочих. Однако советские военные открыли огонь по толпе, убив 46 человек, в том числе женщин и детей.

За несколько дней советские войска заняли ключевые венгерские города. Они разоружили пять венгерских дивизий и пять полков — более 25 тыс. военнослужащих. Также оккупанты захватили всю авиацию на аэродромах. Личный состав венгерской армии показал себя не лучшим образом, оставаясь в основном нейтральным. Например, в Будапеште сопротивление советским войскам оказали лишь три полка, 10 зенитных батарей, несколько строительных батальонов. При этом в первые дни этой "братской" войны сдались в плен советской армии 13 генералов и более 300 сотрудников Министерства обороны. Всего в спорадических боях и протестах погибло не менее 3 тысяч человек, не менее 200 тысяч венгров покинули страну.

Незавидной оказалась судьба лидера Будапештского восстания Имре Надя. Когда стало понятно, что революция потерпела поражение и страной фактически руководит правительство Кадора, Надь укрылся в посольстве Югославии. Но к тому времени Хрущев возобновил дружеские отношения с диктатором этой страны Иосифом Броз Тито, которые разладились при Сталине. Надь, видимо, не знал об этом и доверился мнимым союзникам. Те и выдали его коммунистическим властям Венгрии. Спустя два года Надя судили и повесили с формулировкой "за измену родине".

Нынешние отношения России и Украины напоминают эпизоды истории Советского Союза и стран Варшавского блока. Кремль остается верен себе — если военная агрессия решает его геополитические задачи, то жалеть даже те народы, которые считаются братскими, никто не будет. СССР это доказывал дважды — в Чехословакии в 1968 году и Венгрии в 1956-м. Доказывает это и сейчас. Ибо на языке Кремля «братский» народ – это покорный народ.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №72 2019-11-07 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Неприроднє, страшно, та огидно – як Чужий

Вітаємо всіх президентів!

Політичною та медійними тусовками давно ходили плітки, що новий голова обласної державної адміністрації Олександр Стаднік отримав завдання від своїх київських керівників добитися зняття голови Миколаївської обласної ради Вікторії Москаленко. Та, нагадаю, була обрана за списками БПП та завзято підтримувала п’ятого Президента під час виборів. Звичайно, що такі завдання ніхто публічно не оголошував – публічно говорили лише про спільну роботу на користь громад. Але позачергова сесія обласної ради у день 102-ої річниці Жовтневого перевороту у столиці Російської імперії та події, що передували неї, показала, що плітки, насправді, не плітки. Взагалі, ця сесія за рівнем відвертості залишила далеко позаду багато інших. Підкилимна та кулуарна боротьба вийшла на ззовні у всій своїй не красоті.

Напередодні сесії у багатьох інтернет-порталах поширилась інформація про збори у губернатора частини депутатів обласної ради та збирання підписів за знаття Москаленко з посади. Сама обласна рада безпосередньо перед початком сесії нагадувала і Смольний і Зимній в одному бокалі – свідкам було цікаво спостерігати, як частина депутатів виходила з 4-го поверху – там знаходиться губернатор, частина – з 3-го – там знаходиться голова обласної ради – всі отримували останні настанови у штабах перед боєм. А під час самої сесії ми почули багато цікавих откровєнь.

Там, ми дізнались, що «основна мета нинішнього скликання – це «дерібан бюджету», але люди цього не оцінять. Ми почули вислови відвертого сексизму, коли жінці вказують на певне місце, обіцяючи, правда, перед цим букет квітів. Також ми дізналися, що новий губернатор не поважає депутатів, змушуючи їх чекати у приймальні та не вибачається за затримку. Почули про те, що, фактично, сесію зібрав Стаднік виключно для того, щоб зняти Москаленко, але не вистачило для цього голосів, ще про те, що депутати такі поділилися на дві частини – покірних виконавців волі губернатора та тих, хто за Зеленського та хоче щось робити, а їм, депутатам, ставлять ультиматум про зняття Москаленко і взагалі, у обласній раді криза до якої всі разом йшли і з якої всім разом треба вийти. Так чи інакше, але кадрові питання, задля вирішення яких збиралася ця сесія у підсумку взагалі не розглядалися, бо у кожної з партій не було потрібної переваги.

Скажіть, що вийде, коли поєднаєш вужа та їжака? Вийде кусючий колючий дріт. Щось неприроднє, страшне та огидне, на кшталт Чужого.

А зараз питання – що вийде, коли поєднаєш одного депутата – прихильника відвертого російського колаборанта – кума Путіна з іншим депутатом, який, коли російські війська з території Росії обстріляли «градами» українських військових під Зеленопіллям, внаслідок чого загинуло майже 40 наших військових, закликав діючого Президента негайно припинити опір, додати до цього ще кілька десятків депутатів, в тому числі, тих, що обиралися за списками БПП та, у якості вишеньки на тортик, на чолі цієї «групи товарщєй» поставити нового губернатора – представника новообраного президента Зеленського? Вийде група НЕ прихильників голови обласної ради Вікторії Москаленко, об’єднаних заради однієї мети – зняти Вікторію Вікторівну з займаної посади.  І байдуже, хто під якими знаменами заходив до обласної ради, хто який має політичний бекграунд – представник президентської вертикалі не гребує нічим та ніким –  бо до кінця року конче треба дати результат. Не розуміючи, при цьому, хто, за межами обласної ради і обласної адміністрації отримає закулісний вплив і з ким він змушений буде домовлятися. Але виглядає це угруповання як поєднання вужа та їжака – так саме неприроднє, страшно, та огидно – як Чужий.

З іншого боку, група прихильників Вікторії Москаленко або її захисників, щирих або ситуативних, так саме об’єднала в собі представників з ідеологічно протилежних таборів. Чи, може, про ідеологію у Миколаївській обласній раді взагалі не слід говорити? А як же тоді всі передвиборчі програми та обіцянки?

На першій погляд цей раунд закінчився нічиєю – всі лишися на тих самих позиціях з яких починали. Не прихильники Москаленко не змогли її зняти, а вона не змогла зняти заступника Андрія Кротова, якого вважає зрадником, та поставити нових бажаних заступників. Але, враховуючи те, що партія Стадніка була атакуючою стороною, то утримання партією Москаленко своїх позицій можна вважати її тактичною перемогою. Але очевидно, що жодна із сторін не буде задоволена цим результатом і війна за домінування у обласній раді триватиме. І це стане основною інтригою подій у цьому регіональному парламенті найближчими тижнями. А як же миколаївські дороги, Варварівський міст, відділення гематології обласної лікарні та багато інших проблем, які потребують вирішення, спитаєте ви? Та немає на це часу ані у Голові ОДА, ані у Голові облради, ані у всіх депутатам.

В той же час, Зеленський перепризначив своїм указом сімох голів районних державних адміністрацій, деяких з них призначав ще в.о. Президента Турчинов. А це – не більше – ні менше, як 37% всіх голів РДА нашої області. Серед цих людей є цілком достойні люди, але ж питання: А як же повне перезавантаження влади? Невже ж Володимир Олександрович та партія «Халдей народу», вибачте, «Слуга народу» нам брехали і просто хотіли сісти на чолі потоків? Чи у них просто немає власної команди для управління держави?

А тим часом, старі політики тішать нас, демонструючи добру форму. Олег Валерійович Ляшко нагадав про себе, влаштувавши розбірку із Андрієм Герусом – головою енергетичного комітету Верховної Ради, зрозуміло – від правлячої партії, завдяки правкам якого до законодавства, став можливим прямий імпорт електрики з Росії, що дуже добре для Ігоря Коломойського та не дуже добре для незалежності українського енергоринку в цілому. Ляшко трохи поштовхав Геруса, вимагаючи скасувати «його грьобану поправку». Постраждала сорочка Геруса, а жодна корова не постраждала.

А сам президент Зеленський дав інтерв’ю… автомобілю «Тесла». Не дивуйтесь, справа у тому, що свій монолог він проговорює, за кермом цієї автівки, а, оскільки, того, до кого він постійно звертається в кадрі не видно, ось і складається враження, що спілкується він з машиною. Багато Володимир Олександрович там чого наговорив, але мою увагу привабило декілька моментів. Перший, це коли він говорить про те, що фейкі, маніпуляції та інформаційна війна – це була раніше війна з російських ЗМІ, а тепер це війна всередині України. Тобто, виходить, що всі, хто критикував колишню владу раніше – це або російські ЗМІ, або робили це з подачі російської сторони? В тому числі і «славнозвісні»  «плюси»? Ну так виходить! А другий момент, це коли Зеленський говорить про те, що війна триває і гинуть люди тому, що давно не відбуваються зустрічі у нормандському форматі. Начебто, люди не гинули тоді, коли всі ці зустрічі відбувались, а почали вони гинути через те, що цих зустрічей не було взагалі! Де тут причинно-наслідковий зв’язок між російською навалою, загибеллю людей та зустрічами у нормандському форматі – особисто я – не бачу. А Зеленський бачить. І біда в тому, що замість діалогу із власним народом, в тому числі з тою частино, яка не згодна з ним, він обирає спілкування з електрокаром «Тесла». А «Тесла» незручних питань не запитає, вона взагалі нічого не запитає. А Зеленському й добре.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=8XhE1OM662s

Корисні ідіоти або агенти ворога

Вітаємо всіх президентів!

Як відомо, за часів Порошенка в Україні була безпросвітна корупція, корупція суцільна, одна лише корупція в Україні і була, більше нічого не було. Нова влада на чолі з президентом Зеленським, яку обрав мудрий українській народ, оголосила хрестовий похід проти цієї самої корупції. На місцях хрестоносці завзято почали випалювати єресь. В Миколаївській області був свій різновид корупції – тотальна корупція, як про це заявив ще під час свого представлення у вересні новий очільник обласного управління Служби безпеки України Віталій Герсак. Як з’ясовується, осередок цієї тотальної корупції у нас знаходиться… на нелегальних автозаправках та у Южноукраїнській міській раді. Саме того висновку доходиш, коли спостерігаєш за звітами щодо роботи СБУ у області. А щодо чи то наради, чи то участі у сварці та з’ясуванні стосунків депутатів Южноукраїнської міської ради пана Віталя, то особисто мене дуже потішив його висновок – виявляється, у Южноукраїнску, особливо у депутатському корпусі – криза. Цікаво, я то думав, що СБУ – це про шпіонив, російських диверсантів та захист України, а це – про містечкову політологію.

А тим часом, депутати Миколаївської міської ради на засіданні комісії з питань ЖКГ вирішували що їм робити з редакцією газети «Вечерний Николаев». Як відомо, ця газета після того, як перестала бути комунальною, згідно положень закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» має право протягом 15 років на пільгові умови оренди тих приміщень, які вони займали до роздержавлення. Але деякі депутати виконання законів держави Україна вважають «беспрєделом» та «викручуванням рук». Поки що до остаточного рішення депутати не дійшли. Цікаво, чому на цьому засіданні депутатської комісії не було Олександра Стадніка, чи, принаймні, якогось іншого представника ОДА, як це було, коли розглядали питання з телекомпанією «ТАК-ТВ»? А як же свобода слова? Чому одних підтримуємо, а до інших – байдуже?

Цей склад Верховної Ради, має всі шанси увійти в історію як найсексуальнійший. Не встигли ми забути  «цікаві» вправи Іллі Киви від ОПЗЖ, прямо у сесійній залі після переписки з якоюсь одеситкою Юлією, як у стінах парламенту вибухнув справжній секс-скандал. Цього разу в його епіцентрі опинився Голова комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Богдан Яременко від «Слуги народу». Журналісти зафіксували як він у сесійній залі, тобто, у робочий час, домовлявся з якоюсь дівчиною про зустріч інтимного характеру. "Место твое. Секс защищенный, классика и орал. Анальный – табу. Час – 100 долларов. Два часа – 150. На ночь не остаюсь. Пожелания можно" – відповіла йому співрозмовниця на його депутатський запит. Після оприлюднення переписки депутат заявив, що все це – провокація, незрозуміло, правда, кого провокували та для чого? Після публікації другої частини «роману у листах», в якому нардеп повідомляє своїй співрозмовниці, що він одружений, має двох дітей та людина нова у політиці (незрозуміло – скаржиться на таку свою тяжку долю, чи що?) він про провокацію вже не казав нічого, а просто вибачився перед дружиною, дітьми, фракцією та президентом, та, навіть, більше – пригрозив журналістам, які оприлюднили його переписку ( а вів він її, як мінімум з вересня) в’язницею.

І смішно, і сумно водночас. Смішно, бо це смішно, а сумно, бо наводить на певні висновки. 

Висновок першій – депутатам від «Слуги народу» нема чим зайнятись. Законів, абсолютна більшість з них не пише, та що там не пише – не читає, та що там не читає – назв не знає. Деякі зі «слуг» взагалі не розуміють, де вони і для чого знаходяться. Закони їм пишуть невідомо де, невідомо хто, а їх основне завдання – тиснути на кнопки, ось їм і нудно – треба ж якось себе розважати. 

Висновок другий – всіма цими сексуальними скандалами вартістю на три копійки, шоу-програмою із детекторами брехні та іншою мішурою вони просто відволікають увагу суспільства від основного, а основне – це питання війни та миру. Про це і поговоримо.

Президент Зеленський побував у населеному пункті Золоте – 4, в якому згодом почалось розведення військ, що є однією з російських передумов для зустрічі у «нормандському форматі», якої Зеленський так прагне. Там він поспілкувався із ветеранами АТО-ООС, з місцевими мешканцями, а потім Офіс Президента показав про все це кіно під назвою «За крок до миру». Слова про те, що він не лох, які Володимир Олександрович сказав нашому землякові Денису Янтару миттєво облетіли інфопростір та викликали бурхливу реакцію у діапазоні від: «як він сміє говорити так з ветеранами російсько-української війни»; до: «правильно він з цими радикалами – через них мир не може наступити». Відео обставин візиту до Золотого – 4, гадаю, подивилися всі, кому це цікаво. Але давайте запитаємо – нащо Володимир Олександрович це взагалі зробив, які меседжі він хотів донести українському суспільству? Відповіді, як на мене, слід шукати у кіно «За крок до миру», у тому, як розставлені там акценти.  Перший момент, який хоче донести Зеленський – він хоче зробити мир, перед усім, для місцевих, які страждають від війни. А ті, хто виходить на акції «Ні капітуляції» - проти миру. І в цьому є величезна підміна понять та маніпуляція до яких вдається Зеленський. Люди, які виходять на демонстрації, як він зауважив, не проти миру, вони проти миру ціною капітуляції – це перша підміна та маніпуляція. На іншому відео спілкування Зеленського з добровольцями місцеві мешканці розповідають, як вони страждали під час обстрілів, звертаючись, в тому числі до добровольців, а президент обіцяє їх проблеми вирішити. Люди у безпосередній зоні конфлікту страждають і страждають найбільше – це дійсно так. Але у цьому зверненні був явний докір добровольцям, з яких ніхто Золоте не обстрілював. Але за логікою частини місцевих мешканців, виходить, що винні у руйнуваннях, стражданнях та загибелі людей не агресори, які, власне, і обстрілювали Золоте, як і інші українські населенні пункти, а добровольці та військовослужбовці ЗСУ, Нацгвардії та інших українських силових структур які опиралися агресії. Відповідно до цієї логіки, якою слідують чимало наших співвітчизників, відповідальність за наслідки війни покладається на тих, хто чинив опір агресії, а не на агресорах. І це друга підміна понять, перекручення причино-наслідкових зв’язків та маніпуляція. І головна біда полягає в тому, що з такою логікою солідарний Президент України. Ось саме для того, щоб донести ці дві явно маніпулятивні тези – він хоче миру, а ті, хто проти капітуляції хочуть війни і війна триває зі всіма її наслідками через тих, хто опирався агресії, і їздив Володимир Олександрович до Золотого - 4.

Певне розуміння логіки дій команди Зе у питанні війни та миру дає інтерв’ю керівника Офісу Президента Андрія Богдана виданню «Українська правда». Він вважає, а слід розуміти, що, якщо він так вважає, то так саме думає і Зеленський і всі, хто навколо нього, що, треба впливати на росіян, початок цитати: " А щоб змінилося, треба перемикатись на ментальність росіян. 

Вони через свої засоби масової інформації накручені дуже вороже до України, вони вважають нас якоюсь негативною нацією, націоналістами. І в позиції, коли ми відкриті, ми хочемо і йдемо назустріч, а Росія, керівництво Росії впирається, і аргументації, чому це відбувається, немає – з тої сторони вже почнуться питання: а чому ми ведемо себе неадекватно? 

Здавалося б дрібниця, але ж Афганістан закінчився не тільки тому, що були проблеми на міжнародному рівні, а тому що всередині СРСР почалося дуже багато рухів суспільних. І керівництво тоді вирішило, що ліпше вивести війська і припинити війну, щоб своє суспільство не будоражити» - кінець цитати.

Але пан Богдан, проводячи аналогію із радянсько-афганською війною забуває додати, що афганці не «йшли назустріч» – вони не погоджувались ні на ніякі формули імені німецьких міністрів, не проводили відведення військ та не обговорювали серйозно особливий статус провінцій Герату та Канадагару і все це – тільки заради зустрічі з керівництвом СССР. Вони вперто опирались і їм допомагали, тому, що вони опирались. І всілякі «рухи суспільні» всередині країни-агресора почалися не через те, що афганці проявили поступливість, а через те, що радянське керівництво не змогло подолати їх опір. А під час того, коли радянські війська починали агресію у Афганістані, у радянського народу до радянського керівництва питань не було, як немає зараз питань у російського народу до російського керівництва щодо України та Сирії. І ті, хто не розуміють цього очевидного історичного уроку, на моє переконання – або корисні ідіоти, або прямі агенти ворога. Обирайте те, що вам більше подобається.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=vsli7-6SnbM

Утилизация Нестора Махно

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Октябрь – весьма примечательный месяц в истории Украины, хоть и кажется малоприметным на первый взгляд. Но именно в этот месяц в разные годы произошло немало событий, имевших существенное влияние на дальнейшие события в нашей стране.

28 октября 1919 года, сто лет назад, в Александровске, ныне Запорожье, начал работу съезд представителей от селян, рабочих и повстанцев, освобожденных Революционно-повстанческой армией Украины (махновцы) нескольких уездов Екатеринославской и Таврической губерний. Этот съезд проходил на пике возможностей и славы Нестора Махно и его движения. Нестор Иванович Махно, безусловно, фигура сколь яркая и незаурядная сколь и противоречивая. Будучи еще с юности увлеченный политикой, он едва избежал гибели в 1910 году, когда его приговорили к смертной казни за экспроприации, покушения на убийство и, собственно, убийство чиновника военной управы. Казнь заменили на бессрочную каторгу. Там, на каторге, он прошел свои «университеты», набравшись идей у российских анархистов. После освобождения в 1917 году и возвращения в Украину, Махно пытается воплотить анархические идеи в жизнь. Все это выглядит сейчас как метания. В числе его врагов поочередно становятся: Скоропадский, Центральная Рада и Директория, Российские большевики. В 1919 году он заключает союз с Российскими большевиками, его Повстанческую Армию даже включают в состав Красной Армии. Правда, он быстро попадает в опалу. Но союз вновь возобновляется, когда войска Деникина начинают наступление против большевиков и Махно снова становится нужным последним. Именно прорыв махновскими частями, говорят, Махно лично возглавил кавалерийскую атаку, деникинского фронта в ночном бою под Перегоновкой 26-27 сентября 1919 года и глубокий рейд по тылам наступающих белых (почти 650 километров за 11 дней) не дали Деникину захватить Москву и изменить ход истории.

В октябре 1919 Махно находится на пике своих сил. На съезде в Александровске обсуждаются идеи создания республики «свободных советов рабочих и селян» на основе отказа от налогов, передачи земли селянам, а основной задачей повстанцев-махновцев, как единственных настоящих революционеров должно было стать осуществление «третьей социальной революции», которая уничтожит социальное угнетение и сбросит большевистскую диктатуру. Однако, всем этим утопическим идеям не судилось реализоваться.

Теория и практика Свободной территории, как ее сам называл Махно, несколько расходились. Нестор Иванович не брезговал практикой контрибуций и расстрелов политических противников. Он терял сторонников, а большевистское правительство России укреплялось, в том числе и в Украине. Последний раз российские коммунисты использовали силы Махно спустя год. 28 октября, снова 28 октября, 1920 года началось большевистское наступление на войска Врангеля, наследника Деникина и Колчака, закрепившегося в Крыму. В этом наступлении принимали участие махновские отряды. После того, как сопротивление белогвардейцев было сломлено, красные взялись за Махно. Он и его сторонники были объявлены вне закона – почувствовав силу, возрожденная империя не собиралась терпеть никого инакомыслия, пускай даже и утопического. С боями, Махно прошел через пол-Украины и 28 августа 1921 года вместе с остатками своего войска перешел румынскую границу будучи ранен 12-ю пулями, контуженый с перебитой ногой. Именно эта дата и считается датой окончательной оккупации Украины коммунистической Россией.

Еще одна дата - 28 октября 1944 года отмечается сейчас, как день изгнания нацистов с территории Украины, хотя еще совсем недавно эта дата отмечалась, как день освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков. Вопрос: Можно ли считать освобождением страны, когда одна империя, побеждает другую империю в борьбе за обладание этой страной? Где здесь освобождение для этой страны? Логичнее считать эту дату началом, вернее, возобновлением оккупации Украины коммунистической Россией, ибо никакой свободы Украина получила. А любое сопротивление или инакомыслие, будь то Махно или УПА, или украинские диссиденты, - Стус, Чорновил подлежали уничтожению, некоторые, как Махно, – после их использования. Добровольного с их стороны, надо заметить, использования. Вы можете тешить себя надеждой, что сможете договориться с многовековой империей и она даже может сделать вид, что прислушивается к вам. Но это только для того, чтобы усыпить вашу бдительность, использовать вас, а потом утилизировать за ненадобностью.

Не знаю, как вы, но никаких отличий, по-сути, спустя 100 лет я не вижу. Ни в империи, ни в местных искателей «третьего пути», как в свое время Махно, ни в открытых врагах внутри страны. Вопрос только в одном – Повторит ли Украина трагедию столетней давности или сможет вырваться из порочного круга?

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №71 2019-10-31 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33