225 самолетов

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Совсем еще недавно с лент информагентств не сходили сообщения о захвате сомалийскими пиратами коммерческих судов. Сотни захватов, тысячи пленных моряков, сотни миллионов долларов выкупов, страдания родственников заложников, бравые военные операции, в том числе российские, по освобождению пленных. Жуткая картина. Казалось бы – ну при чем тут Россия? Но если заглянуть немного в историю – именно коммунистическая Россия подтолкнула ту самую первую костяшку домино, падение которой привело к цепи событий, итог которых в виде сомалийской «вольницы» имеет «счастье» наблюдать весь мир. Итак, по-порядку.

В 1969 году, в результате военного переворота в Сомали приходит к власти генерал Мохаммед Сиад Барре, объявивший о построении в стране социализма с исламской спецификой (большая часть населения Сомали - мусульмане). В период с 1970 по 1977 года режим Мохаммеда Сиада Барре получает от СССР массированную военную помощь – сомалийская армия полностью вооружается советским оружием и воюет по советским военным уставам, численность советских военных советников в стране к середине 70-х исчисляется несколькими тысячами, советский флот получает в свое распоряжение базу в БербЕре. Воспользовавшись советской помощью, Сомали начало предъявлять территориальные претензии к соседним государствам, в частности, к Эфиопии, в состав которой входила провинция Огаден, большинство населения которой составляли сомалийцы.

До середины 70-х годов Эфиопия «дружила» с США. Но в 1974 году к власти в Эфиопии пришел подполковник Менги́сту Ха́йле Мариа́м. Сразу же, он тоже объявил о построении социализма в Эфиопии. Считается одним из самых кровавых африканских диктаторов Африки 20-го столетия. По разным данным по подозрению в контрреволюционной деятельности в Эфиопии было казнено и замучено от 100 тыс. до 500 тыс. человек, включая детей и подростков. Чтобы получить тело жертвы родственники вынуждены были оплатить стоимость патронов, потраченных на казнь. В 1975 году в Эритрее началась крупномасштабная война за независимость этой эфиопской провинции. Воспользовавшись нестабильной ситуацией в соседней стране, Сомали начала войну в июле 1977 года за Огаден. Советский Союз предстал перед выбором – кого из социалистических стран поддерживать? Выбор пал на Эфиопию, как на самого благонадежного партнера, очевидно, произвели впечатление методы, которыми Менги́сту Ха́йле Мариа́м строил социализм. С сомалийцами тут же прекращается всякое сотрудничество. А в ноябре 1977 из СССР был организован воздушный мост по переброске вооружений в Эфиопию Ташкент – Адис-Абеба. Задействовано было 225 самолетов. Вы можете представить себе затратность данного мероприятия? А еще были поставки по суше и морю! Всего, по оценкам, за ноябрь-декабрь 1977 года было доставлено вооружений и материалов не меньше, чем на миллиард долларов. И это в ценах 1977 года! Кроме этого, в Эфиопию прибыл 18-ти тысячный кубинский контингент и советские военные советники. Советский генерал Василий Иванович Петров спланировал успешное контрнаступление против сомалийцев, основной ударной силой в котором были кубинцы. Данный «фортель» СССР со сменой союзника считается самым парадоксальным и необъяснимым за период холодной войны, хотя объяснения, безусловно, есть. История с Эфиопией и Сомали очень показательна для демонстрации действий России – находить тлеющие конфликты и раздувать их, фактически, поощрять их эскалацию – лишь бы один из участников конфликта присягнул на верность интересам России, желательно, в пику США и/или их союзникам. А окончательный выбор падал на того, кто проявлял большую покорность.

Последствия для обеих стран, да и для всего мира оказались весьма плачевными. Режим Менги́сту Ха́йле Мариа́ма продолжал пользоваться всесторонней и массированной поддержкой Советского Союза вплоть до 1990 года. Строительство социализма шло своим чередом – война с эритрейцами (только в 1978-1980 гг. их погибло не менее 80 тыс.), коллективизация – как результат – страшный голод 1984-1985 гг., в результате которого погибло не менее 1 млн. эфиопцев (о чем мир узнал только постфактум из-за строжайшей информационной блокады режима). Кстати, во время голода Менги́сту Ха́йле Мариа́м потратил большую часть государственных средства на пышное празднование десятилетия своего прихода к власти. В итоге – полномасштабная гражданская война против «черного Сталина», в результате которой, он был свергнут и бежал в Зимбабве. Жив до сих пор, живет под охраной и без оружия за пределы резиденции не выходит.

Сомалийская армия так и не оправилась от поражения в огаденской войне. Против режима генерала Мохаммед Сиада Барре началась партизанская война, приведшая к его свержению в 1991 году, после чего страна окунулась в хаос, наблюдаемый сегодня. Общий итог – не менее 1,5 млн. жертв репрессий и войн в обеих странах и на карте мира появилась территория, основными статьями доходов которой является контрабанда, пиратство и разбой. Добавим к этому бурно расцветший на этой почве исламский фундаментализм.

Еще раз – вдумайтесь, чего стоила операция, по переброске оружия и снаряжения в Эфиопию! А ведь та история – только одна из великого множества. И кто-то удивляется – почему рухнул Советский Союз? Да вот именно из-за такой, безумной траты ресурсов ради установления влияния и господства во всем мире! Но гораздо бесценнее для жителя Советского Союза тогда, и России сейчас - это ощущение величия. Именно поэтому не утихают у них фантомные боли по утерянной империи. Именно поэтому история сейчас повторяется, на этот раз не в Африке, а в Южной Америке, конкретно – в Венесуэле. Только на этот раз уже нет возможности послать 225 самолетов с оружием, нет возможности снарядить 18 тысяч кубинских фанатиков – ни у сегодняшней России, ни у сегодняшней Кубы. Все, на что хватает значительно более скромных ресурсов, - это послать в Каракас один Боинг-777, то ли для того, чтобы эвакуировать Мадуро со товарищи, когда того совсем уже припечет, то ли для того, чтобы вывезти из страны 20 тонн золота, в чем подозревает венесуэльского узурпатора оппозиция. Но все равно и те, несравнимо меньшие, по сравнению с 1977 годом, ресурсы тратятся щедро и безоглядно – в режим социалистического безумия влито не меньше 17 миллиардов долларов, режиму продается и передается оружия и, по последним слухам, режим уже охраняют русские солдаты. Не 18 тысяч, речь идет о нескольких сотнях, но все же… Только кончится все это так же, как и в 20 веке – крахом. Ибо аппетит величия удовлетворить невозможно. Всегда хочется еще и еще и, рано или поздно, наступает момент, когда ни откусить новый, ни переварить уже откушенные куски просто не хватит сил.

Посему раскланиваюсь, до новых встреч в эфире! Услышимся!

Аудиоверсия тут - http://nikvesti.fm/broadcast/show/33, №49, 2019-01-31

Партизанська мовчанка Барни, миколаївський акцент президентських виборів та сканування бюджету

Уявіть собі ситуацію – ви власник підприємства, фірми. Великої фірми, із складним виробництвом. І для того, щоб це виробництво запустити, ви вкладаєте в нього чимало фінансового ресурсу. А потім приходите до найманого менеджера, якого ви призначили фірмою керувати і питаєте у нього – куди і на що він подів передані йому гроші і коли, зрештою, очікувати хоч якогось прибутку? Тому, що, нагадаю, - підприємство велике але занедбане, для його відновлення було витрачено вже багато грошей. І менеджер просить ще й ще. Але найманий працівник у відповідь вам каже – не скажу. Чому? А тому, що… комерційна таємниця, або об’єкт у нас режимний чи щось таке подібне. Ви скажете, що таке неможливо, що менеджер, який таке говорить власнику або геть знахабнів, або під кайфом, або зловживає оковитою. І що такого менеджера треба гнати з посади дуже брудною мітлою дуже далеко! І, якщо власник не зробить цього, то він дуже скоро втратить свій бізнес або свої гроші. Або і те, і інше. Але, як виявляється – таке у нас цілком можливо. І стосується це не приватного бізнесу, а бюджетної сфери. І відбувається це прямо зараз і прямо у нас.

Ось як це виглядає - виконуючий обов’язки директора Миколаївського міжнародного аеропорту, депутат Миколаївської обласної ради та й ще голова бюджетної комісії дав інтерв’ю інтернет-виданню НикВести, під час якого визнав, що чартери між Києвом та Миколаєвом було сплачено коштом цього комунального підприємства. Але на пряме питання про кількість витрачених грошей відповіді не було. Замість чіткої, зрозумілої та ясної відповіді ми почули розповіді про «режимне підприємство» та комерційну тайну. Ще раз нагадаю – йдеться про бюджетні кошти обласного, міського ті інших бюджетів, які формуються з податкових відрахувань всіх працюючих мешканців області, які, до речі, і є власниками цього підприємства.

Отже, виходить ситуація, яка на голову не дуже налазить. Найнятий менеджер не звітує перед власником про його, власника, витрачені гроші, аргументуючи це чим тільки завгодно. Так і хочеться сказати – Федір Петрович – ну немає в місцевих бюджетах таємних статей витрат і в комунальних підприємствах немає – це прерогатива виключно державного бюджету та силових структур – міністерства оборони, СБУ, МВД, тощо. Зрозуміло, що в розвиток кошти треба вкладати, але так само зрозуміло, що хочеться знати, куди і на що витрачаються наші гроші, так саме, як хочеться знати, перспективи всього цього дуже захопливого двіжняка. Тим більше, що мешканці області мають повне право володіти цією інформацією.

І ще одне. Інтерв’ю вже давно в інтернеті, хто ще не дивився - рекомендую подивитись, але зверніть увагу ось на що. Нікого такий стан речей особливо  не турбує. Ані самого власника – мешканців області, ані його представників – депутатів обласної ради, передусім. Ось такий у нас рівень місцевого самоврядування на обласному, так би мовити, щаблі.

Миколаївська міська влада затвердила перспективний план розвитку міста, а вірніше – перелік об’єктів, які планується побудувати або відновити. Всього -  близько п’яти десятків об’єктів на загальну суму  в майже п’ять і три десятих мільярди гривень. Є там і реставрація музичної школи і будівництво нового мосту через Південний Буг, але, чомусь, у цінах 2012 року. Така собі, збірна солянка. А все в рамках підготовки плану перспективного розвитку Миколаївської області. Не знаю, що з цього вийде – можна скласти і більший перелік того, чого хочеться побудувати, але, зважуючи який низький рівень уваги до цього плану був з боку міських депутатів виникає питання – чи то депутатам байдуже, чи то вони не дуже вірять у реальність всієї цієї катавасії?

Виконавчий комітет Миколаївської міськради затвердив пооб’єктний перелік на який будуть витрачатися гроші миколаївського міського бюджету. Чекайте, скажете ви – бюджет же було прийнято ще у грудні минулого року, під час нічної сесії. Що, тоді не було детального розпису витрат? Не було, як виявляється. Приймати так бюджет, це все одно, що планувати витрати, наприклад, на весілля таким чином – стільки-то на стіл, стільки – на розважання гостей. І при цьому, не вдаватися у деталі. А потім дивуватися – чому на столі тільки холодець, багато холодцю і нічого більше і виступають п’яні лабухи із сусіднього кабака? Коли на столі хотілось різноманітності і нормальної групи? Але от миколаївському Опозиційному блоку такий стан речей не муляє і він закликав, хоч і з зауваженнями, прийняти відповідне рішення. І його почули.

Цілий каскад висувань у президенти відбувся цього тижня в Україні. Це і масштабне, дороге, дуже добре зрежисоване багаточасове шоу Юлії Тимошенко і геть не стандартне коротке Володимира Зеленського з піцою та напоями. Щодо першого, вже з’явилися заяви деяких людей – Пауло Коельо, чи то Андерса Расмусена, про відео де вони, начебто, підтримують Юлію Володимирівну, що вони Юлію Володимирівну не підтримують, і вони взагалі не переймаються питаннями українських виборів. І що? І кому цікаві їх заяви? І кому вони зробили гірше? Ось, хто з виборців Юлі знає хто такий Пауло Коельо, і хто з них цього бразильського вискочку, взагалі, читав або читає? А Расмусен? Колишній генсек НАТО! Тю! Бувший – а права качає! Та вони за щастя повинні мати, що Юлія Володимирівна про них згадала, я так вважаю! А щодо висування Зеленського, то, дивлячись на нього, та порівнюючи його відео із багаточисельними селфі та стрімами із нічних клубів, кафе і барів, спадає думка – скільки ж у нас ще потенційних кандидатів в президенти по розважальним закладам пропадає!

Але, на одному висуванні хочеться зупинитися окремо. Президентські вибори 2019 року будуть, так би мовити, з миколаївським акцентом. На найвищу посаду в державі претендує миколаївській народний депутат, обраний по 132 виборчому округу – це північний захід області, Аркадій Корнацький. А відомий він перед усім тим, що будучи членом фракції партії Блоку Петра Порошенка у парламенті, він являється, в той же час, найзапеклішим критиком політики президента Петра Порошенка. Саме через нього ламалися списи і билися люди у 2012 році у Первомайську. Це його звинувачують у тому, що він незаконно обробляє землі кількох сотень працівників бюджетної сфери. Саме його називають магнатом за величезні статки та ще більші амбіції. І саме його вважають дуже яскравим прикладом того як власний інтерес ставиться понад інтереси всіх інших. І ось, зараз, ця людина йде в президенти. Як там казав російський класик: «Не хочу быть вольною царицей, Хочу быть владычицей морскою» - кінець цитати.

Отже, кількість кандидатів на главу держави стрімко наближається до двадцяти и так же стрімко цю відмітку проходить. А ми відстежуємо ситуацію, висування можливе ще тиждень.

Колишнього президента Віктора Януковича засудили за статтею Кримінального Кодексу України «Державна зрада» до 13 років ув’язнення. Як кажуть про нього з 2004 -го – тепер він тричі несудимий. Або – «почесний зек» України. А відео винесення вироку раджу передивитися уважніше – звучить як дуже ретельний опис про те, як захоплювали Крим «брати – росіяни». Найкраща ілюстрація апогея російсько-української «дружби».

Наостанок про хороше. Інститут Суспільно-Економічних досліджень розпочав навчально-практичну програму «Бюджетний сканер» для активістів, журналістів та працівників місцевого самоврядування Миколаївської, Одеської, Херсонської, Донецької та Луганської областей. Основна мета проекту – навчити названі категорії фахово аналізувати саме місцеві бюджети та презентувати свої аналізи для загалу.  Тим більше, що зараз існує купа інтернет ресурсів, які надають таку можливість. Актуальність таких навичок стає особливо важливою, коли бачиш, як приймається бюджет, в Миколаєві, наприклад. А ще є і виконання…

Відеоверсія тут - https://www.youtube.com/watch?v=YygCUtL9yzY

Разочарования наши

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

23 января 2005 года в Киеве состоялась инаугурация Виктора Ющенко. Торжественно и трогательно. Очень необычно – на Майдане Независимости, при стечении десятка тысяч людей, собравшихся со всей страны, театрализовано и красиво. А еще с миллион, наверное, наблюдали действо в прямом эфире. Еще раз скажу – такое в Украине происходило впервые – открыто и демократично.

Очень хорошо помню свои эмоции в тот день, которые, уверен, разделяли со мной миллионы украинцев. Радость победы, бескровной, что важно, победы, - добра над злом, света над тьмой, демократии над авторитаризмом, нормального человека над унылым уголовником, в конце концов! И ощущение – Вот теперь заживем! Счастливо и богато!

Не зажили.

Нет, что касается материального благополучия, то до середины 2008 года казалось, что так оно и есть. Больше половины срока правления Виктора Андреевича пришлось на пик роста кредитного пузыря мирового масштаба. В результате – очень хорошая конъюнктура для традиционного украинского экспорта и изобилие кредитных ресурсов внутри страны – сочетание этих факторов привело к настоящему буму потребительского кредитования. Но то, что рост благосостояния был вызван стечением обстоятельств, а не глубинными изменениями в экономике, очень быстро продемонстрировал мировой экономический кризис 2008 – 2009 годов, который очень больно ударил по Украине и украинцам.

Но гораздо более удручающим для «нации» как любил говорить Ющенко, стали ссоры внутри «оранжевой» команды, назначения губернаторов и министров по непонятным, прежде всего, обществу, мотивам, возведение на премьерский трон Януковича и поразительная инфантильность беззубость и беспомощность самого Виктора Андреевича. В общем, к 2010-му году, условный «оранжевый» электорат, то есть, люди, желающие перемен в сторону демократии европейского образца, либеральных ценностей в экономике и общественной жизни и, как логичный результат – бегства из объятий России, которая была и остается воплощением всего обратного, оказались в состоянии глубокого разочарования, а сторонники всего противоположного были сплочены идей реванша. Как итог – унылый урка становится главой государства, со всеми вытекающими страшными последствиями. А чего вы ждали, от уголовника на посту президента?

Однако, следует признать, что вина в реванше Януковича лишь отчасти лежит на Ющенко. Не меньшая, если не большая вина лежит на нас. Мы сделали рывок в оранжевой революции, переломили ситуацию и возвели на трон того, кого хотели. И… предоставили ему и его окружению делать, все, что им заблагорассудится, совершенно не вмешиваясь в процесс, наблюдая его как бы со стороны, хотя все это касалось и касается нас непосредственно. Инфантилизм, как оказалось, присущ не только представителям политического класса, но и значительной части нас самих. Создание эффективной, безопасной и комфортной страны, как выяснилось – это непростой постоянный труд. И особенно непростой он еще и от того, что привычку и навыки заниматься им у нас отбивали столетиями и всему нужно учится практически с нуля. У него может быть начало, но не может быть конца. Как только он прерывается, всякая эффективность, безопасность и комфорт мгновенно пропадают.

А ФСБ в это время принимала на работу людей, владеющих украинским языком, а в самой Украине активно вербовала будущих активистов «русской весны». Я знаю об этом не понаслышке. И в 2014 – м случилось то, что случилось.

С тех пор мы многое потеряли, погибло тысячи людей. Но мы и многому научились, хочется в это верить. По крайней мере, к части украинцев пришло или приходит понимание того, что своей страной, если она действительно – своя, надо заниматься. Как всем своим: домом, делом, семьей, детьми. Городом, селом, улицей. И, конечно же – страной.

Ну, и еще - не верить безоглядно в тех, кого выбрали, не особо на них надеяться и никогда не оставлять их в покое. Хотя бы для того, чтобы потом не разочаровываться. Насколько мы этому научились? Март месяц покажет, ждать осталось совсем недолго.

Посему раскланиваюсь, до новых встреч в эфире! Услышимся!

Аудиоверсия тут - №48, 2019-01-24, http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Знову – Варварівській міст, ордалії у парламенті та «Липецьк – 2»

Тема Південобузьського, або, як його називають миколаївці, Варварівського мосту знову стала актуальною цього тижня. Народний депутат Борис Козирь ті інші народні депутати від Миколаївщини звернулися до міського голови,  лідерів депутатських фракцій та до всіх депутатів Миколаївської міської ради із закликом прийняти рішення про обмеження руху по мосту через його аварійний стан. А під час наради у міськраді він аргументував свою позицію тим, що рух вантажівок по мосту є надмірним. Депутати, поки що, прийняли рішення рекомендувати Регіональній комісії з питань надзвичайних ситуацій обмежити рух транспорту та винести на сесію міськради звернення до державних органів влади щодо передачі мосту з балансу міста на баланс Служби автодоріг області, тобто, фактично – передати з власності міста до власності держави. Сподіваємось, що спільні зусилля народного депутата та міської влади дадуть бажаний результат.

Можливо, з’явилось світло у кінці тунелю вирішення проблеми Миколаївської ТЕЦ, а, вірніше, проблеми її дірявої мережі. Нагадаю – опалювальний сезон цього року ще далекий до завершення, але вже відзначився численними аварійними ситуаціями на її комунікаціях, які призвели до того, що тисячі людей у житлових будинках та різних установах змушені були сидіти по кілька днів без тепла. Ще минулого року міська влада, а потім і голова обласної державної адміністрації звернулися до голови Уряду із пропозицією передати ТЕЦ, яка є у державній власності на баланс міста. І прем’єр з відповіддю не забарився. І доручив Віце-Прем’єрові Геннадію Зубко швидко готувати відповідні рішення, тим більше, що подібні проблеми є не лише в Миколаєві, а й у низці інших українських міст.

Поліція закрила справу щодо самогубства Владислава Волошин. Нагадаю, ця прикра та резонансна подія сталася минулого року та призвела до певної суспільно-політичної кризи у області. Справу закрили через відсутність складу злочину, а саме – посмертною психологічною експертизою ознак доведення до самогубства не  було виявлено.

Спікер Верховної Ради Андрій Парубій назвав народного депутат Вадима Новінського, одного з лідерів Опозиційного блоку… нечисттю. Сталося це під час розгляду поправок до законів, які регламентують порядок переходу релігійних громад від однієї конфесії до іншої.

Слухайте, якщо вже така веселуха пішла, то я би радив там у парламенті проводити ордалії, як у Середньовіччі, для з’ясування хто з депутатів з божою благодаттю, а хто – агент Диявола, так би мовити. Ну, наприклад, - випробування вогнем, або водою. Якщо виплив – слуга Сатани і переобирати його чи її не можна, а якщо втопився – то слуга божий і він потрапив у кращій світ.

А президентська кампанія триває. Маємо вже майже десяток зареєстрованих кандидатів і декількох потенційних. Юлія Тимошенко  запланувала висування на 22 січня, а Петро Порошенко, як стало відомо, буде висуватися аж 2 лютого – практично, в останній день, коли це можна зробити, згідно закону.

Але, фактично, і Тимошенко, і Порошенко кампанію вже почали. Про що свідчать багато активностей обох фігурантів. До речі, активність Петра Олексійовича у його демонстрації Томоса у різних регіонах Україні критики вже іронічно назвали Томос-туром.

Тим часом, журналісти програми «Схеми» знайшли російські компанії Володимира Зеленського. І ці компанії після 2014 року не тільки не припинили свого існування, а й ще стали отримувачами фінансової допомоги з федерального бюджету Російської Федерації. І це попри заяви Зеленського про те, що ніякого бізнесу він у Росії від початку україно-російської війне немає. Зеленський відповів, як завжди, через інтернет. Артисти студії «95 квартал» в Росії не виступають, на самого Зеленського там заведено кримінальну справу за допомогу українській армії, але вони торгують «інтелектуальними правами». Хоча в журналістському розслідуванні «Схем» йшлося не про роялті, а про повноцінну продюсерську діяльність за кошти російського бюджету.

Як би там не було, але Зеленському слід звикати до того, що вся його діяльність відтепер під мікроскопом. І це стосується будь якої публічної особи, до речі. І чим більше впливу у конкретної публічної особи, тим потужніше мікроскоп, на нього націлений. Ну, а тема «Липецької фабрики» перестала бути монополією чинного президента, так би мовити.

Відеоверсія тут - https://www.youtube.com/watch?v=L2eI3lOJDlY

Бос и Бандера – а разница в чем?

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

И раньше, и сейчас украинских националистов и наиболее известного их лидера Степана Бандеру обвиняли и обвиняют в сотрудничестве с нацисткой Германией. Кстати, именно советско-российской пропаганде Банедера обязан своей суперизвестностью, его именем до сих пор пугают и без того нестойкие умы русских и прочих жертв кремлевского агитпропа. В Украине постепенно негативное отношение к нему уходит в прошлое, именем Бандеры называют улицы, ему ставят памятники, но почти всегда это вызывает жаркие дискуссии и жесткое неприятие части населения. Особенно, если это происходит за пределами западноукраинских земель. О нервной реакции наших соседей как на востоке, так и на западе тоже стоит упомянуть.

Самое главное, что вменяют украинским националистам и Бандере – это пункт третий из «Акта о возрождении Украинского государства», принятого 30 июня 1941 года во Львове, который гласил буквально следующее, начало цитаты: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації» - конец цитаты. Ну и создание 14 гренадерской дивизии Ваффен-СС «Галичина».

Международный аэропорт Калькутты и одна из станций метрополитена этого четвертого по величине индийского города носят названия Субхаса Чандра Боса. Чандра Бос известен, прежде всего, как индийский националист, борец за независимость Индии от Британии. Он входит в индийский пантеон героев наравне с Махатмой Ганди и Джавахарла́лом Не́ру – основателями современного индийского государства. Но еще он известен, как человек, активно сотрудничавший с тогдашними противниками Британской империи – Германией и Японией.

5 июля 1941 года немцы арестовывают Степана Бандеру и помещают его в концлагерь Заксенхаузен, откуда выпускают только в конце 1944 года в безуспешной попытке привлечь его и возглавляемое им движение на свою сторону. В создании дивизии «Галичина» участия Бандера не принимал, по понятной причине.

Чандра Бос с начала Второй Мировой войны искал контактов вначале с СССР, а после – с Германией и Японией. 29 мая 1942 года встречался с Адольфом Гитлером и принимал непосредственное участие в создании Легиона СС «Свободная Индия» из британских военнопленных – индийцев.

После освобождения Степан Бандера вновь уходит в подполье и переориентирует украинских националистов на борьбу против как нацисткой Германии, так и коммунистической России.

Чандра Бос, в конце концов, находит поддержку у Японии. В 1943 году он возглавил Временное правительство свободной Индии «Азад Хинд» и его вооруженные силы так называемую Национальную армию, сформированную в оккупированном японцами Сингапуре, в основном из индийских военнопленных и рабочих-мигрантов. Отряды, сформированные Босом, принимали участие в военных действиях японской армии против англичан в Бирме и других территориях со значительным индийским населением. «Азад Хинд» даже выпускало собственные деньги и почтовые марки, имело флаг, который впоследствии стал основой для флага уже независимой Индии.

Степан Бандера после окончания войны оказывается в немецком Мюнхене, где 15 октября 1959 года гибнет от рук агента КГБ. Чандра Бос гибнет еще раньше, 18 августа 1945 года в авиакатастрофе японского самолета, на котором он пытался попасть в Японию.

Оба наши героя имеют схожие судьбы. Оба боролись за независимость своих Родин, лишенных на тот момент государственного суверенитета. Оба искали союза с врагами империй, которые поработили их страны, по принципу – враг моего врага – мой друг. Оба обращали свои взоры к тем, кто был тогда, что говорится, на коне. Вспомните июнь 1941 года – Германия наступает по всем фронтам, советские войска бегут, число советских военнопленных исчисляется миллионами. То же самое можно сказать о Японии. Все слышали о немецких блицкригах против Польши, Франции и СССР, но на востоке – в Китае, Индокитае и Океании в то же время японцы так же стремительно и неудержимо бьют Британию и ее союзников, а с конца 1941 года – и Соединенные Штаты. Поэтому обращение Бандеры и Боса к тогдашним победоносным сокрушителям поработивших их народы империй, вполне логично и оправдано – они исходили из тогдашних военно-политических реалий.

Только Бандеру и украинских националистов ждали десятилетия поношения и хулы, тюрьмы и лагеря, а Боса и бойцов его Национальной армии – почет и полная амнистия сразу. В чем причина такого различного подхода? Да все очень просто. Индия обрела по окончанию Второй Мировой войны независимость, а Украину ждало еще более сорока лет рабства. Получается, что Индия создавала собственную идеологию, если хотите, и формировала собственный пантеон героев и список врагов самостоятельно и независимо, исходя из своих национальных интересов. А Украине героев и врагов навязывали, все они – чужие, не украинские. Более того, борцов за ее свободу записали в перечень ее злейших врагов – и наоборот. Ситуацию извратили до предела, с ног поставили на голову! И чем быстрее мы поймем эту простую и банальную истину, тем быстрее восторжествует историческая справедливость, а Украина и все мы вместе с ней начнем жить собственной, а не чужой жизнью. Что само по себе уже прекрасно. Хотя далеко не все в нашей стране так считают. Увы.

Посему раскланиваюсь, до новых встреч в эфире! Услышимся!
Аудиверсия тут - №47, 2019-01-17, http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Труба теплу, непевний аеропорт та кандидат, який не знає

Так сталося, що новий 2019-й рік у нас почався з декількох не дуже приємних інцидентів, частину з яких можна вважати своєрідними попереджувальними дзвіночками, які свідчать про досить, як на мене, серйозні проблеми. Отже, почнемо.

Вже вдруге у цьому році прорвало теплотрасу на вулиці Московській. Тільки цього разу не в районі вулиці Адмірала Макарова а в районі вулиці Севастопольської. Без тепла лишилось 72 житлових будинки та низка комунальних та державних установ. І, хоча, несправність досить оперативно ліквідували, але така, якщо можна сказати, практика не дуже надихає. Загалом, з початку опалювального сезону 2018-2019 років, це вже четверта аварія на комунікаціях, які належать Миколаївській ТЕЦ. Якщо подивитися у минуле, то такі інциденти не є чимось надзвичайним, що гірше – з року в рік їх стає все більше. Дехто каже, що букмекери вже почали приймати ставки на те, коли відбудеться черговий порив.

Насправді, все це не так весело, як виглядає, особливо для тих миколаївців, які акуратно сплачують послуги ТЕЦ, але змушені сидіти у холоді. Все говорить, що проблема для міста стала системною. Комунікації державної ТЕЦ, яка обслуговує 40% мешканців міста, вкрай зношені, останні років 30, напевно, ними ніхто не опікувався як належіть. Очевидно, що це глобальна для міста проблема, і місту необхідна програма, яке дає розуміння, як вирішувати цю проблему. Або викупати ТЕЦ та радикально оновлювати її мережу, або викупати тільки мережу, або переходити на систему маленьких котельних, розрахованих на невелику кількість абонентів. Подібні ідеї, до речі, намагалися реалізувати ще на початку 2000-х. Але тоді не вдалося. Міській голова теж щось подібне промовляв. Але, повторюся, потрібна програма, потрібне стратегічне бачення, як цю гостру проблему слід вирішувати. Програма постачання містянам тепла. Але у нас поки що є лише програма теплозбереження. Але щоб зберегти тепло, його з початку слід отримати, хіба не так?

Весь тиждень погода нас не балувала. Спочатку снігопади, потім потепління, а потім – різке похолодання. Як, то кажуть – повний набір. На одеській трасі через ожеледицю навіть перевернувся рейсовий автобус, на щастя, без жертв. Тим цікавіше було спостерігати, як обласні та міські служби, які відповідають за подолання наслідків подібної негоди кивали один на одного. Спостерігачі помітили різницю у якості очищення від снігу міських доріг та доріг, які є зоною відповідальності Служби Автомобільних доріг області. Керівник САДу висловив сподівання на допомогу міських служб, а ті відповіли, що вже допомагають, натякаючи на те, що вони чистять взлітно-посадкову смугу миколаївського аеропорту, про що ще поговоримо. Зрештою, очільник Миколаївського САДу заявив, що буде ініціювати передачу частини державних трас, які знаходяться у місті Миколаєві на баланс міста. Правда, так і не уточнив, - поки триватиме цей, очевидно, що не швидкий процес, чи будуть ці дороги чистити?

9 січня літак із єгипетського Шарм-аль-Шейху не зміг з першого разу приземлитеся у Миколаївському аеропорті та змушений був здійснити посадку у Одесі. Як виявилось – причиною стало те, що служби нашого аеропорту не змогли вчасно розчистити від снігу взлітно-посадкову смугу.  Взагалі, враховуючи, що минулого року не відбулися тендери з закупівлі снігоприбиральної техніки для аеропорту, а сніг там чистить міське комунальне підприємство ЕЛУ Автодоріг, з прибиранням снігу там є проблеми. Чи є там, взагалі, власна техніка для таких ситуацій? Крім того, були скасовані анонсовані рейси між Києвом та Миколаєвом. Отже, користування Миколаївським аеропортом, поки що – справа не певна.

Можна вже стверджувати, що перша серія історії про Томос, тобто, про відродження автокефальної православної української церкви добігла свого кінця – Вселенський Патріарх Варфоломій підписав жаданий документ у Стамбулі. Після чого папір було вручено Президентові та очільнику ПЦУ. Томос вже підписали всі члени Синоду Вселенського Патріархату, тобто, всі формальності дотримано. Але наївно було б думати, що це все, що Російська Православна Церква, та її філії, як би вони не називались, приречено зберуть манатки та підуть геть з України – все тільки починається.

Чи не найбільш обговорюваний зараз ймовірний кандидат в Президенти Володимир Зеленський звернувся до українців через Фейсбук із пропозицією допомогти йому скласти його передвиборчу програму. Ми напишемо її (програму) всією країною, а потім знайдемо шляхи вирішення всіх проблем. І потім запропонував написати про 5 проблем країни, які турбують кожного. Зробити це можна через інтернет. Вибачте, ви серйозно? Людина йде в президенти, до виборів менше трьох місяців – а він не знає, що запропонувати виборцям, не знає їх проблем? Ще раз – ви серйозно?

А, поки що, Центральна виборча комісія зареєструвала лише п’ятьох кандидатів у Президенти. Основних, про які всі говорять, серед них ще  немає, навіть ще не висувалися. Отже, інтрига тільки закручується, а ми слідкуємо за нею.

Відеоверсія тут - https://www.youtube.com/watch?v=lD5KOCtKfRs

О Синей Бороде

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Все знают историю Жанны Д’Арк – яркую и трагичную. Все знают, какую роль она сыграла в критический момент Столетней войны для Франции. Однако, на ее фоне отходят на второй план исторические персонажи людей, стоявших рядом с ней и непосредственно принимавших участие в ярком восхождении Орлеанской девы. А их истории не менее интересны и поучительны.

Жиль де Монморанси́-Лава́ль, баро́н де Ре, граф де Брие́н, сеньо́р д’Ингра́н и де Шанту́ – именно так звали личного телохранителя и ментора в делах военных Д’Арк, руководителя ее ополчения. Или просто – Жиль де Ре. Отпрыск двух знатнейших французских фамилий Креон и Монморанси, потомок благородного бретонского рода. Он получил превосходное, по тому времени, образование, знал древние языки. Плоды этого воспитания проявились в любви Жиля к собиранию книг, коллекционированию древностей. Несмотря на то, что большую часть своей жизни Жиль де Ре провёл в седле (в прямом смысле) и на поле боя, он стал обладателем очень богатой библиотеки, на приобретение книг для которой не жалел денег.

В 11-летнем возрасте остался сиротой — потерял отца, погибшего во время военных действий (мать умерла ранее). Унаследовал громадное состояние и его воспитанием занялся дед, который считал, что умение владеть мечом куда важнее, чем знание латыни.

Жиль полюбил фехтование, соколиную охоту, бешеные скачки по окрестностям родового замка Тиффож. Просторы для охоты и скачек изрядно увеличилось, когда дед заставил 16-летнего Жиля жениться на Катрин де Туар. Вопрос этот решался непросто, поскольку невеста приходилась жениху кузиной, а Церковь не одобряла браки между близкими родственниками. В конечном итоге брак был всё же разрешён. К владениям семьи прибавилось обширное поместье в Бретани (приданое невесты). К тому же через жену Жиль породнился с будущим королём Карлом VII. Баловень судьбы, можно сказать – у него было все или почти все, о чем мог мечтать молодой человек того времени. Но этого ему было мало.

Жиль де Ре оказался среди тех, кто безоговорочно поверил Жанне Д’Арк. Как уже говорилось раньше – он стал ее телохранителем и командиром ее ополчения. За выдающиеся военные успехи в войне с англичанами и их союзниками в июле 1429 года, в возрасте всего 25 лет из рук короля Карла VII он получает титул маршала Франции – на тот момент – второе по значимости воинское звание в стране. Но затем последовали поражения и гибель самой Жанны д’Арк. Жиль приложил огромные усилия, чтобы спасти своего кумира, когда в 1431 году Жанна попала в плен, он собрал войско из наёмников и двинулся к Руану, но опоздал: Жанну казнили.

Жиль вышел в отставку и с 1433 года стал постоянно жить в поместном замке Тиффож, в Вандее. Здесь он жил как король, с охраной в две сотни рыцарей, личной церковью с тридцатью канониками, обширной библиотекой редких рукописей. Тут он мог свободно предаваться своим увлечениям. С этой поры в свите маршала начали появляться разного рода толкователи снов, маги, чародеи и алхимики. Под алхимическую лабораторию были переоборудованы большие помещения по первому этажу в Тиффоже. Жиль де Ре не скупился на расходы. Его торговые агенты скупали в огромных количествах необходимые для опытов ингредиенты; некоторые из них — акульи зубы, ртуть, мышьяк — были по тем временам очень дороги.

А в конце августа 1440 года случилось дело страшное. Маршала Франции, сподвижника Жанны Д’Арк обвинили в ужасных, по тем временам, деяниях. Среди главных обвинений фигурировали человеческое жертвоприношение домашнему демону, колдовство и использование колдовской символики, убийство невинных мальчиков и девочек, расчленение и сжигание их тел, а также выбрасывание их тел в ров (то есть непредание земле по христианскому обычаю), сексуальные извращения, оскорбление действием служителя католической Церкви и т. п. Обвинения исходили от епископа Нантского Жана де Малеструа и главы инквизиторского трибунала Бретани Жана Блуэна. Копии этих обвинений были вручены герцогу Бретонскому Жану V и направлены Генеральному инквизитору Франции Гийому Меричи. В пункте 16 утверждалось, что «в одной из нижних комнат замка, или крепости Тиффож, принадлежавшего жене вышеназванного Жиля, около пяти лет назад монсеньор Франческо Прелати, самозваный специалист в запрещённом искусстве геомантии, и Жан де ла Ривьер начертили множество магических знаков, кругов и цифр. Также в некоем лесу около вышеназванной крепости Тиффож некто по имени Антуан де Палерм из Ломбардии вместе с другими волшебниками и вызывателями демонов занимался гаданием и вызыванием злых духов по имени Орион, Вельзевул, Сатана и Велиал с помощью огня, фимиама, мирра, алоэ и других ароматических веществ».

Были еще и другие обвинения. Поначалу Жиль де Ре все решительно отрицал, однако, он был заключен в тюрьму, а потом, неоднократно, подвергался жестоким пыткам. Под их воздействием он признал свою вину, в частности – в убийстве ни много, ни мало, а целых 800-от мальчиков и девочек. Для маршала Франции, подвижника Жанны Д’Арк и героя войны с Англией все закончилось очень плохо – 26 октября 1440 года, по приговору трибунала инквизиции, церковного и светского судов он был казнен при огромном стечении народа.

Сейчас мы удивляемся абсурдности тех обвинений, тем более, что никаких подтверждений его вины – ни трупов детей, ни следов магических действий, ничего – кроме показаний самого Жиля де Ре и нескольких его ближайших слуг, полученных под пытками, ни тогда, ни позже обнаружено не было. А мальчиков и девочек в те времена во Франции пропадало по 20 тысяч за год. Возможно, такой быстрый и фатальный для маршала ход судебного процесса объяснялся тем, что среди судей были его заклятые враги по междоусобным распрям? К ним относился и давно враждовавший с Жилем епископ Жан де Малетруа, и сам герцог Жан V, который ещё до окончания расследования отписал имения барона своему сыну. В любом случае – приговор был известен заранее до окончания процесса.

К сожалению, глядя на происходящее сегодня в нашей стране, очень часто ощущаешь себя как будто во Франции первой половины 15-го века. Не важно, кто ты и что ты – но если есть заказ или кто-то просто так решил, -  то ты обречен. Сегодня ты – маршал Франции, уважаемый политик, герой АТО, а завтра – пожиратель младенцев, взяточник, сепар и вообще – служитель Сатаны и убийца своих многочисленных жен, как Синяя Борода (кстати, именно фигура Жиля де Ре послужила прообразом этого фольклорного, а потом и литературного персонажа), хотя у тебя, как и у несчастного Жиля всего одна жена, она жива или нету никакой. И тут не нужен уже никакой суд – есть социальные сети, и с их помощью с позволения сказать «новость» разлетается молниеносно.

А ты потом ходи и доказывай, что ты не Синяя Борода. А реальная подоплека дела, как и в случае с Жилем де Ре, оказывается сугубо материальной, политической или тупо основанной на невежестве, глупости и неумения публики критически мыслить.

Убереги вас Господь и Дева Мария от доли такой!

Ну, вот… Реально и сам впадаешь в Средневековье…

Посему раскланиваюсь, до новых встреч в эфире! Услышимся!

Чий новий керівник департаменту ЖКГ? «Витівка» плюсів та необережний початок року

Незважаючи ні на що, Новий Рік настав! З чим ми всіх миколаївців, українців та інших мешканців планети Земля щиро вітаємо!

Чесно кажучи, початок року – це завжди певне уповільнення ритму ділового та політичного життя. Але, воно, життя, не завмирає ні на мить, і не багато, але ми маємо, що розповісти.

Наприкінці року минулого літак рейсу Київ-Миколаїв не зміг сісти у миколаївському аеропорті, за офіційною версією – через сильний туман, та змушений був повернутися до аеропорту «Жуляни». Пасажирів рейсу до Миколаєва було спрямовано автобусом. Подейкують, що літак не зміг приземлитися з причину збою у роботі обладнання аеропорту, а не з причини непогоди. Підтвердження цієї інформації немає, вже цього тижня рейси з Миколаєва відбуваються без інцидентів. У всякому разі, добре, що жодна людина не постраждала.

Миколаївській міський голова представив нового директора департаменту житлово-комунального господарства, їм став Сергій Корєнев – для абсолютної більшості миколаївців людина геть невідома. З того часу, як Сєнкевич повернув собі через суд посаду мера – це вже третій очільник Департаменту. Як виявилось, у нього є ідея. Дуже оригінальна ідея – «робити життя містян краще». І, поки що, жодних програмних заяв, щодо того, які він бачить першочергові проблеми у комунальному господарстві та шляхи їх вирішення. А про проблеми ці можна розповідати і розповідати. Навіть і не знаю, як це коментувати.  Але, гадаю, незабаром все стане зрозуміло - які, а головне – чиї ідеї він втілюватиме у життя.

Ну і, звичайно, неможливо у найближчі кілька місяців не говорити про вибори. Топ-темою обговорень у медіа та соціальних мережах стала «витівка» каналу 1+1 та ймовірного кандидата у Президенти Володимира Зеленського. Нагадаю, у час перед опівночі, коли всі українські телеканали транслювали новорічне привітання чинного Президента Петра Порошенка, «плюси» вчинили по іншому. Вони пустили у ефір звернення Зеленського в якому він пообіцяв піти в президенти. І відразу ж почався страшний хайп всюди. Дехто звинуватив канал у неповазі до самої посади Президента, почалося всебічне обговорення ділових та інших якостей актора, його рейтинги та можливий розвиток подій у зв’язку із його висуванням. А ми зробимо наступні зауваження.

Чи зобов’язаний був телеканал 1+1 транслювати привітання чинного Президента? Ні, як і всі інші телеканали. Немає такого закону, чи іншого рішення будь якого українського органу влади. Є традиція, ненаписані правила, яких всі до цього моменту дотримувались. Зеленський та плюси ці правила та традицію порушили. На добре це чи ні – час покаже. А щодо самого звернення, оформленого як коротка ремарка актора за кулісами під час театральної вистави, то це теж, певне порушення традицій. І ризикнемо спрогнозувати, що кампанія його буде, якщо, звісно, взагалі буде переважно віртуальною. Чому якщо буде? Тому що, на сьогодні лише шестеро осіб подали свої документи на реєстрацію кандидатами у Президенти до Центральної виборчої комісії. Ані Зеленського, ані Тимошенко, ані Порошенко, серед них немає. 

Цілком вірогідно, до речі, що ми можемо побити рекорд 2004-го року, коли на найвищу посаду у державі балотувалось аж 26 людей. Висування кандидатів, нагадаю, можливе до 3 лютого включно.

Наостанок. Ще чим запам’ятався самий початок року – це жахливою аварією під Казанкою, в якому загинуло аж восьмеро осіб, серед яких діти, дві людини, одна з яких восьмирічна дівчина, - у лікарні. Заради справедливості скажемо, що подібні аварії, хоч і з меншими жертвами, сталися і в інших регіонах України, а ще всього за три доби нового року у пожежах по всій країні загинуло 33 особи та постраждало 14. Будьте втричі обережніші, сідаючи за кермо у ці святкові та зимові дні. Бережіть себе!

Відеоверсія тут - https://www.youtube.com/watch?v=lUR7iJrAJ0s

По подаркам их судите о них

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Подарки, вообще, - вещь тонкая. Удачным и хорошо подобранным подарком можно наладить казалось-бы уже полностью разрушенные отношения. И, наоборот, - бестактный дар может спровоцировать самый настоящий конфликт. Это – в отношениях между людьми. В отношениях между государствами, то есть, в дипломатии, подарки имеют еще большее значение. Подарки там – это символы, это смыслы, послания, которые дарящий хочет донести тому, кому они дарятся.

С помощью подарков, дарящий представитель государства хочет удивить, продемонстрировать мощь своей державы и чего-то добиться от государства, которому подарки преподносятся. И история знает множество примеров самых разных, порою, очень необычных подарков.

В 1686 году посольство Речи Посполитой привезло в качестве подарка на переговоры в Москву высокохудожественные изображения участия польского короля в битве против османов, чтобы указать на военную мощь польского государства. В средние века было принято дарить арабских скакунов, драгоценности или диковинных зверей. По подаркам судили – это факт. И в прошлое эта традиция не отошла. К примеру, все знают о так называемой «дипломатии панд», это когда Китай дарит государству, с которым хочет наладить отношения этих милых и забавных медведей.

Что хотел сказать Александр Лукашенко Владимиру Путину и всем россиянам, когда подарил на последнем рандеву с ним несколько мешков картошки? Напомню, за последние полгода президенты России и Беларуси встречались пять раз. Все вокруг говорят о небывалом российском давлении на лидера нашего северного соседа, с целью фактической сдачи управляемой им страны России. В общем, Беларусь и так де-факто находилась и находится под практически полным российским влиянием, но все же, все еще сохраняет некоторые остатки независимости, как во внутренней политике, так и во внешней. Просто бацька больше всего на свете хочет сохранить режим личной власти. А вот Путину, похоже, эта игра в белорусскую независимость надоела. Второй срок кончается, внутреннему потребителю нужны постоянные победы. Вот и решили в Москве отбросить в сторону всякие формальности. А устоять их давлению сложно – за последние 27 лет Россия влила в белорусскую экономику не менее 150 миллиардов долларов в виде прямой финансовой помощи и, что более весомо – в виде льготных цен на энергоносители и всяческих таможенных льгот. А сейчас пригрозила этот чудный краник, объясняющий, кстати, относительно белорусское благополучие перекрыть. Вот и начались долгие и, пока, не понятно к чему пришедшие переговоры.

Но вернемся к подарку. Что хотел им донести Лукашенко? Унизиться? Мол, смотрите, ничем вас обогатить не можем, самое ценное, что есть у нас – картоха. Или показать бесхитростность и простоту? И такой демонстрацией покорности и простоты смягчить жесткую позицию русских? Не знаю, но снисходительную улыбку Путина он вызвал.

К чему все это приведет – посмотрим. И, даря подарки, не забываем об их значении.

Посему раскланиваюсь, до новых встреч в эфире! Услышимся!

Аудиоверсия тут - №45, 2019-01-03, http://nikvesti.fm/broadcast/show/33