Запам’ятаємо їх такими, якими вони є…

Ці кадри миттєво облетіли весь світ. Це бачили і дивилися мільйони, ні - десятки та сотні мільйонів людей. І вони не лишили байдужими нікого. Я говорю про пожежу Собору Паризької Богоматері – цього символу Парижу та Франції, шедевру готичної архітектури, одного з символів західної цивілізації. 15 квітня, вечорі, можливо через коротке замикання, Собор загорівся. Всю ніч французьки пожежники займались гасінням. Шпиль, дерев’яний дах згоріли та обвались, постраждали вітражи, але, в основному, будівля вціліла. Президент Франції вже заявив, що собор буде відбудовано за 5-6 років, першій мільярд євро на це вже зібрано за рахунок приватних пожертв. І знаєте, що в цій історії, яка тільки починається найбільш не звично, особливо, якщо порівнювати з нами? Коли пожежники гасили собор, ніхто не намагався сіпати їх за одяг, повчаючи, як правильно гасити, ніхто не проводив мітингів з вимогою змінити негайно керівництво пожежної команди, та ніхто не збирав підписів під петицією про те, що собор треба гасити керосином, а не водою. І, що цікаве, ніхто не почав звинувачувати Емануеля Макрона у тому, що він не забезпечив протипожежної безпеки архітектурного дива. Натомість, французи дозволили професіоналам зробити свою роботу, а потім, негайно, пожурившись звичайно, всім загалом почали спільними зусиллями ліквідовувати наслідки. Дивний народ, скажіть!

 Коли ви дивитесь, слухаєте або читаєте це – ви вже напевно знаєте відомості екзіт-пулів, тобто, попередні результати президентських виборів. А ми поговоримо про те, як проявили себе, про що говорили деякі представники миколаївської регіонального політикума напередодні дня «Ч».

Відразу ж після першого туру президентських виборів активізувалася опозиція до голові обласної ради Вікторії Москаленко – розпочалися розмови про те, що вона має скласти з себе повноваження очільника ради достроково, в черговий раз, загадали тезу про її несамостійність. А коли почала поширюватися інформація про те, що вона збирається скликати позачергову сесію обласної ради, для того щоб та висловила підтримку одному з кандидатів у Президенти, фракція «Батьківщини», взагалі виступила із заявою про те, що Москаленко, у разі програшу Порошенка у другому турі має поділити з ним відповідальність та піти у відставку. Вікторія Вікторівна всі звинувачення відкинула та чітко попередила про те, що добровільної відставки від неї не дочекаються. Намагання замінити голову обласної ради – не новина. А у разі зміни політичного ландшафту в цілому по країні очікуємо загострення політичної боротьби навколо цієї посади.

Олексій Вадатурський заявив про підтримку діючого президента, порівняв його конкурента з негативним, на його думку, досвідом молодого, нового але недосвідченого миколаївського міського голови. Чесно кажучи, я не знаю, чи допомогли Порошенку всі ці откровіння Олексія Опанасовича за кілька днів до другого туру. У першому, судячи з того, що Петро Олексійович на окрузі де є депутатом Вадатурський-молодший посів аж п’яте місце – допомогло не дуже.

А Миколаївській міській голова, у свою чергу, теж порівняв себе із Зеленським, поговорив про мотивацію прихильників Зеленського та про своє ставлення до революційних змін  та закликав йти на вибори, але не сподіватися на швидкі зміни і готуватися «пахати». Але, за кого голосувати, так і не сказав.

Натомість, народний депутат Ігор Бриченко у своєму фейсбуці висловився однозначно – за Порошенка голосувати він не буде. Чим викликав бурхливе обговорення, напевно, через те, що чимало людей не очікували від нього такого кроку. Але, як бачимо, Ігор Віталійович свій Рубікон перейшов. З тих чи інших причин. Ну, а Олексій Савченко – голова Миколаївської обласної державної адміністрації на своїй прес-конференції у п’ятницю висловив впевненість в тому, що Петро Порошенко переможе у другому турі виборів.

А, тим часом, уряд Російської Федерації оголосив про заборону експорту до України нафти та нафтопродуктів з 1 червня. В той же час, ретранслятор інтересів Росії в Україні – Віктор Медведчук почав розмови, про те, що Росія може, в якості жесту доброї волі, віддати Україні 24-ох полонених українських моряків, натомість, хоче мирної угоди по Донбасу та, вочевидь, визнання анексії Криму, або щось такого подібного. Отже, батіг з пряником готові, а на нас чекають ой які не прості часи.

Відеоверсія тут - https://www.youtube.com/watch?v=ZBIFQ1oaBag

Годунов, Лжедмитрий, Мнишек и Сигизмунд нашего времени

20 июня 1605 года царевич Дмитрий, названный впоследствии Лжедмитрием I торжественно въехал в Москву. По воспоминаниям современников, он появился верхом, в украшенной золотом одежде, в богатом ожерелье, на пышно убранном коне, в сопровождении свиты из бояр и окольничих. В Кремле его ожидало духовенство с образами и хоругвями. А уже 30 июля 1605 года патриарх Игнатий венчал Дмитрия на царство.

Триумфальному восшествию на московский престол Дмитрия предшествовало почти двадцатилетнее правление семьи Годуновых во главе с Борисом. Борис Годунов возвысился при Иване Грозном, во времена опричнины – очень непростого периода в истории Московского государства. Во время правления старшего сына Грозного – Федора в 1587 - 1598 годах, слабого, набожного и безвольного, Борис Годунов был фактическим правителем Московии. А с 1598 года – он стал московским царем де-юре.

 В 90-е годы 16 столетия Московское царство переживало экономический подъем. Стараниями Годунова Константинопольским патриархом был рукоположен первый Московский патриарх – Иов. И неважно, что добился он этого угрозами, силой и подкупом, что для тех времен было в порядке вещей, он этого добился. Борис Годунов покровительствовал талантливым строителям и архитекторам. С размахом осуществлялось церковное и городское строительство. По инициативе Годунова началось строительство крепостей в Диком поле — степной окраине Московии. В 1585 году была построена крепость Воронеж, в 1586 — Ливны. Для обеспечения безопасности водного пути от Казани до Астрахани строились города на Волге — Самара, Царицын, Саратов. В 1592 году был восстановлен город Елец. На Донце в 1596 году была построена Белгородская крепость, южнее в 1600 году был выстроен Царёв-Борисов. Началось заселение и освоение земель к югу от Рязани (территория нынешней Липецкой области). В Сибири в 1604 году был заложен город Томск. Борис значительно укрепил обороноспособность Московского царства, так, что крымские ханы, зачастую отказывались от набегов на него, весьма частых в ту пору, видя перед собой новые, хорошо укрепленные крепости с мощной артиллерией.

Несмотря на все это и многое другое, московитяне Годунова не любили. Этому способствовал и «Великий голод» 1601 – 1603 годов, поразивший страну вследствие катастрофически неурожайных холодных и дождливых двух лет подряд в 1601 и 1602 годах. В отдельные моменты стоимость хлеба вырастала в сто (!) раз. От голода и болезней умерло сотни тысяч человек. К этому стоит добавить подозрительность Годунова – он жестоко расправлялся с любым боярином, да и, вообще, с любым человеком, стоило появиться малейшему подозрению в том, что он покушался на его власть. К тому же, очень уж портила ему репутацию его кредитная история: возвышение во времена опричнины и не богоизбранность. Иными словами, современники считали его не совсем стопроцентным царем потому, что на царствие он был избран Земским собором, а не был потомком Рюриковичей. Старший из сыновей Ивана Грозного Рюриковича – слабый царь Федор умер в 1598 году, не оставив потомства, а младший – Дмитрий погиб при неясных обстоятельствах 25 мая 1591 года в Угличе. Царевич, страдающий «падучей» - эпилепсией, якобы в ходе припадка упал на ножик, которым игрался со сверстниками.  Причем, упал очень удачно – горлом.

И на этом фоне, в Речи Посполитой, в 1603 году объявляется молодой человек, по возрасту и внешне подходящий по описанию на царевича Дмитрия, который и заявляет, что он и есть тот самый царевич, чудом уцелевший. Современники описывают его как не очень красивого молодого человека, с бородавками и руками разной длины (что соответствовало описаниям царевича), но умного и с харизмой. Не знаю, поверили ли поляки его версии, но точно решили воспользоваться, ибо они имели к Москве претензии и искали повод к войне. Польский король Сигизмунд признал в нем наследника Ивана IV, назначил ему содержание в 40 тысяч злотых в год и позволил собирать войско в польских землях. В ответ от Лжедмитрия были получены обещания после вступления на престол возвратить польской короне половину смоленской земли вместе с городом Смоленском и Чернигово-Северскую землю, поддерживать в России католическую веру — в частности, открыть костёлы и допустить в Московию иезуитов, поддерживать Сигизмунда в его притязаниях на шведскую корону и содействовать сближению — а в конечном итоге, и слиянию, России с Речью Посполитой. И действительно, зачем идти войной открытой – когда можно посадить в Москве марионетку и она все сделает сама?

Там же, в Польше, Лжедмитрий познакомился с Мариной Мнишек, воспылал к ней страстью нешуточной и непременно захотел на ней жениться. Мнишек – по свидетельствам очевидцев, женщина столь же красивая, сколь честолюбивая и отчаянная авантюристка – дала согласие при условии, что она станет московской царицей и получит в подарок немалые уделы. Лжедмитрий согласился и даже часть обещанного дал. Сколько успел, правда.

А потом, в 1604 году с небольшим войском он вторгся в пределы Московского царства. По-началу, поход был не очень удачным, зимой 1605 года он потерпел крупное поражение и окопался в Путивле. Оттуда он рассылал письма с призывом встать на свою сторону по всей стране. И пропаганда возымела действие – весной 1605 года войска переходили на его сторону, города сдавались ему без боя, дворяне спешили присягнуть на верность «настоящему царю».

Однако, обещанного рая, при его воцарении не наступило, поляки и прочие иноземцы, прибывшие с ним, вели себя нагло, никуда не делись другие боярские роды, претендовавшие на власть. И 17 мая 1606 года Лжедмитрий был убит, тело было его подвергнуто надругательству, а в конечном итоге сожжено. А пеплом выстрелили из пушки в сторону Польши – откуда пришел. Но на этом история не закончилась. В Московском царстве началась Смута. Череда кровавых войн и конфликтов, междоусобной розни, иностранной интервенции, хаоса, период, в который само Московское государство едва не исчезло. Лжедмитриев было еще несколько. И каждый объявлял себя «настоящим царем» и пытался царский трон завоевать.

Ну, а теперь проведем аналогии. Порошенко – чем вам не нелюбимый царь Годунов? Зеленский – чем не Лжедмитрий? И красивее он, кстати. Коломойский – чем вам не Марина Мнишек? Таких женских прелестей, как у Марины, у него нет, конечно, но также, как она он любит богатство, власть и склонен к авантюре. И так же, как Мнишек, управляла Лжедмитрием, управляет Зеленским, судя по всему. А Путин – чем не король Сигизмунд? Действительно, зачем воевать, когда твой ставленник все и так тебе преподнесет на блюдечке с голубой каемочкой? Украинские олигархи – чем вам не боярские роды?

Все бы ничего – но только… Смута. Все, в том числе, российские историки в один голос утверждают – период Смутного времени имел тяжелейшие последствия. Значительные территориальные потери и многочисленные жертвы, разорения. В некоторых районах страны, пострадавших больше всего, даже в середине 17 века население было вполовину  меньше, чем в начале 17 века.

А началось все с того, 20 июня 1605 года царевич Зеленский, ой, простите, Дмитрий, названный впоследствии Лжедмитрием I торжественно въехал в Москву, при полной и единодушной поддержке народа и элит, как бы сейчас сказали…

Аудиоверсия тут –  №59 2019-04-18 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Парашутів на всіх немає

Вітаємо всіх!

Гадаю, що всі погодяться зі мною, якщо я скажу, що рівень медичного обслуговування належіть до основних показників якості життя. Як рівень забезпечення основ життєдіяльності та, як рівень безпеки. Якщо є кваліфіковані лікарі, медичні працівники, якщо є сучасне обладнання, якщо не треба їхати десятки кілометрів задля отримання діагнозу та лікування та, якщо є установи, які готують нові медичні кадри – тоді там, де все це є можна жити. І якщо є можливість обирати – жити там, де все це є, чи там, де цього немає, обирають, звичайно, перше.

Здавалось би тоді, чому миколаївські міські депутати, під час чергової сесії міської ради не погодили передачу недобудованої міської поліклініки Чорноморському Державному Університету імені Петра Могили для облаштування там медичної клініки? Будівля вже з років тридцять стоїть в центрі міста, майже на перетині 3-ої Слобідської та проспекту Центрального. Вона вже давно перетворилась у формену клоаку – занедбана і покинута, ніким не доглядається, стала місцем хто знає скількох злочинів та подій, найгучнішим з яких було вбивство Оксани Макар. І ніхто, крім ЧДУ досі не заявляв про бажання її облаштувати. І начебто, всі були за – і депутати, і міській голова. Але, коли дійшло до голосування – голосів не вистачило навіть для включення питання до порядку денного. Чому, спитаєте ви, в чому справа? Хто проти перетворення клоаки в центрі міста на учбовий та медичний заклад? Хто та чому проти підвищення рівня життя у місті?

Коли я казав, що будівля ніким не доглядається, - це було не зовсім так. Насправді, дехто має інтерес, але не до самої будівлі, а до прибудинкової території. Дехто з депутатів міської ради. А інтерес той полягає у платній парковці, яка розташувалась на цій території яку і контролює цей депутат. І прибуток з якої не хоче втратити. Між загальним благом та власною кишенею обирає кишеню. А може проблема в образах на нинішнє керівництво вищу та конфлікту з ним ще деяких депутатів? В будь якому разі – причина фактичної відмови не знаходиться на поверхні, маємо яскравий приклад кулуарної політики. А місто, тим часом має смітник та клоаку у центрі і не має медичної клініки.

Все в країні міняється, отже чому б не почати зміни і в місті. Міській голова, напевно, саме так думав, коли у п’ятницю анонсував зміни у складі виконавчого комітету миколаївської міської ради. Зокрема, він хоче вивести з виконкому двох людей – Дмитра Крейніна та Олександра Садикова. Першого тому, що він його жодного разу взагалі не бачив, а другого – тому, що з ним некомфортно працювати. Комфорт в роботі – це, звичайно, справа важлива, нічого тут не скажеш. Все – заради комфорту!

Вони, нарешті, поспілкувались. У прямому ефірі загальнонаціонального каналу. Один, правда, був у студії каналу, відповідав на запитання ведучої, гостей, експертів. І не тільки на запитання – на прямі звинувачення. А інший спілкувався телефоном, бо він в Парижі. Розмова була короткою, обидва суперники кликали один одного на дебати кожний на своє місце і на свій час – Порошенко на 14 квітня, Зеленській – на 19-те. Ні до чого не домовились, зрештою, Володимир Олександрович у манері «я вам ничего не должен» кинув трубку. Хтось у такій манері побачив елементарне хамство та зверхність, хтось – майже сміливість. Хтось – замислився.

А передувало всьому цьому протягом тижня ще одна здача аналізів Президентом – і відмова від цього Зеленського, пропозиція штабу Зеленського провести дебати у вигляді телемосту, яку відкинуло вже керівництво Суспільного, 12-й безпековий форум у Києві. До речі – про 12-й безпековий форум у Києві – захід, в роботі якого прийняли участь як українські високопосадовці, так і дипломатичні представники всіх основних країни світу – якщо хочеш донести до керівництва цих країн своє бачення міжнародної політики – приходь, все, що ти там скажеш у провідних столицях світу дізнаються миттєво!  Порошенко такою нагодою скористався, Зеленський, не зважаючи на запрошення – часу не знайшов.

Коли я сідаю в літак, заплативши за квіток, я, звичайно, хочу бути впевненим, що пілот літака – не наркоман, не алкоголік. Також, я хочу бути впевненим, що пілот має ліцензію на управління повітряним судном, вміє керувати літаком. І, також, я маю знати, яким маршрутом він поведе цей літак. У випадку з кандидатами на посаду Президента, на всі ці питання: Наркоман, алкоголік – чи ні? Має навички державного управління – чи ні? Куди поведе країну? – На всі ці питання має відповідати сам кандидат. Не члени його команди, бо їх можна змінювати хоч по декілька разів на день, - а сам кандидат, персонально, дивлячись в очі мені – виборцю, та своєму опоненту. Бажано, в цивілізований спосіб. Але це можливо, коли є відповіді на всі ці питання. Конкретні, чіткі та зрозумілі. А як їх немає – то можна без кінця обговорювати місця, час та форму проведення дебатів та здачу аналізів. Все це – форма, шоу, і до суті все це не має жодного відношення. І зараз ми спостерігаємо за тим, як один з кандидатів відчайдушно ухиляється від відповіді по-суті. Уникає дискусії до останнього, аби у суспільства не було часу та можливості обдумати, обговорити та зробити висновки із сказаного ним на дебатах, якщо, звичайно, вони взагалі відбудуться.

Отже, якого кандидата ви оберете, того, що дає відповіді, чи того, хто не їх не дає – ваша справа. Тільки уявіть, що ви обираєте не Президента, а насправді, сідаєте в літак з пілотом, про якого нічого не знаєте і не певні в ньому. А висота польоту – велика, сам літак потребує ремонту і збити його у польоті є бажаючи і у них є можливості для цього. А парашутів, у разі чого, на більшість пасажирів просто немає. Падати буде дуже болюче.

Отже. Думай! Те!

Відеоверсія - https://www.youtube.com/watch?v=h09LnKH1e3c

Храни, Господи, нового президента от апоплексического удара!

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

24 марта 1801 года в Михайловском замке, в Санкт-Петербурге, в результате заговора был убит император Российской империи Павел I. Как утверждают историки, Павел пытался спрятаться от заговорщиков за каминным экраном, но те его там нашли, оттуда вытащили избили и задушили собственным шарфом. Народу и армии впоследствии объявили о том, что император преждевременно скончался от апоплексического удара, так тогда называли инсульт.

Известие о смерти Павла вызвало с трудом сдерживаемое ликование на улицах обеих столиц. «Умолк рёв Норда сиповатый, Закрылся грозный, страшный взгляд», — писал в те дни Державин. По воспоминаниям Вигеля (одного из самых знаменитых русских мемуаристов, автора широко известных и популярных в XIX веке «Записок», которые дают богатейший материал для истории русского быта и нравов первой половины XIX века и характеристики разнообразных деятелей того времени), генералы, доставившие весть в Москву на Вербной неделе, «всех встречающихся как будто взорами поздравляли и приветствовали.» Вот цитата из его «Записок»:

- Это одно из тех воспоминаний, которых время никогда истребить не может: немая, всеобщая радость, освещаемая ярким весенним солнцем. Возвратившись домой, я никак не мог добиться толку: знакомые беспрестанно приезжали и уезжали, все говорили в одно время, все обнимались, как в день Светлого воскресенья; ни слова о покойном, чтобы и минутно не помрачить сердечного веселия, которое горело во всех глазах; ни слова о прошедшем, все о настоящем и будущем. Сей день, столь вожделенный для всех, казался вестовщикам и вестовщицам особенно благополучным: везде принимали их с отверстыми объятиями, - конец цитаты.

Отчего же так радовались практически все слои тогдашнего российского общества смерти императора? Чем он не угодил дворянству, военным, купцам, мещанами и прочим?

Вообще – фигура Павла 1 в истории, на самом деле, весьма трагическая. С самого детства он был лишен элементарной родительской любви, воспитывался в атмосфере жесточайшего психологического прессинга, как бы сейчас сказали. Первым воспитателем Павла стал дипломат Фёдор Бехтеев, одержимый духом уставов, чётких приказаний и военной дисциплиной, сравнимой с муштрой. Он печатал небольшую газету, в которой рассказывал обо всех, даже самых незначительных поступках мальчика. Вдумайтесь – вы маленький мальчик или девочка – не имеет значения, а о всех ваших промахах и ошибках уже издают целую газету! У кого не возникнет на этой почве комплексов? Вот и у Павла они возникли. Придя к власти, заметьте, к абсолютной власти, он начал все делать наперекор своей матери – Екатерине 2.

Панически боясь революций, помиловал и отпустил несколько десятков революционеров, арестованных при её матушке. Полностью переориентировал российскую внешнюю политику, сблизившись с Францией и вступив в конфликт с Великобританией – самой могущественной морской державой того времени. И, наконец, значительно ограничил дворянские вольности, ужесточил условия их службы. Впоследствии жизнь дворянского сословия вообще стала невыносимой – любой из них, независимо от знатности рода или богатства мог в любую минуту по любому поводу оказаться в опале. Или вступить в брак с человеком, которого знал понаслышке, только потому, что так захотелось императору.

Короче говоря, Павел достал всех – сумасбродством и непредсказуемостью. И с ним решили покончить. По меркам 19 века – весьма даже элегантно. И подобных примеров в истории, когда потерявших рамки правителей досрочно отправляли в отставку с той или иной степенью жестокости – хоть пруд пруди.

К чему это я? Да к тому, что, если если новоизбранный Президент Украины уж очень сильно попрет против установившегося статус кво в стране, как во внутренней, так и во внешней политике, с ним тоже может случиться «апоплексический удар» как с Павлом. Украинцы уже не раз доказали, что могут подобное устроить. Единственное, сомневаюсь, что все пройдет так элегантно, как в 1801 году в Михайловском замке, в Санкт-Петербурге.

По сему раскланиваюсь, услышимся.

Аудиоверсия тут –  №57 2019-04-11 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

А як ви пісяєте?

Вітаємо всіх!

І ще раз хочу привітати, але тепер вже з конкретного приводу. Шановні миколаївці, вітаю вас – у нас сказ! Сказ, сказ, ви все правильно почули а я не обмовився. І це я не про прихильників когось з кандидатів, це я НЕ про вибори, там трохи інший діагноз. Це я про смертельно небезпечну хворобу яку виявлено на території Миколаєва. Як відомо, ще на минулому тижні агресивна собака покусав п’ятьох осіб в Інгульському районі на вулиці Театральній. Як виявилось згодом, собака виявився скаженим, тобто, хворим, а людей він покусав, щонайменше 12-ох. Отже, спеціальна комісія міської ради оголосила у частині Інгульського району спалах сказу. Ситуація, скажемо так, весела. В тому розумінні, що весела в лапках. І не було б так сумно, якби деякі депутати міської ради, із числа так званих зоозахисників, не поводились би так, що виникає певний сумнів у їх адекватності. Подивіться самі – під час засідання «протисказної» комісії вони всіляко заважають, влаштовують розбірки та… гавкають на людей. Так, так – вам не почулося – гавкають на людей.

Шановні миколаївці! Сказ – це серйозно. Якщо вже почалися клінічні прояви хвороби – вилікуватися неможливо, а результат завжди один – смерть. Отже, власники тварин, - зробить щеплення від сказу своїм улюбленцям, якщо ще не зробили, і робить це регулярно – це єдиний спосіб майже гарантовано зберегти їм життя та убезпечити своє. На вулицях слід бути обережними та не вступати у контакт із бродячими тваринами. І пам’ятайте – носії сказу – серед нас.

А взагалі, прогнозую, що ситуація може повторитися ще не один раз. Ненормальне положення із зграями собак на вулицях є прямим наслідком дії програми «відлов, стерилізація, випуск», а зараз вже – відсутністю будь якої програми поводження з бродячими тваринами у місті. І прийняття нової програми вперто блокується депутатами від опоблоку. Так, що – покусані люди, змушені зараз проходити вкрай неприємний та болісний курс вакцинації від сказу мають знати кому дякувати за це.

Як з’ясувалося деякі депутати миколаївської міської ради – не миються. Так, так, не миються та й ще смердять як собаки. Про це стало відомо під час засідання депутатської комісії з питань житлово-комунального господарства. Два депутати посварилися і викрили цю страшну таємницю. Ось таке маємо відкриття. Щось воно, чесно кажучи, якось не те з нашими депутатами, добре - з частиною з них – гавкають, не миються, смердять… Кого ми навибирали? Хоча, щодо санітарних норм, то, якщо міністрам можна, то чому депутатам – ні? Але ж, шановні виборці – наступного разу обираючи депутатів, принюхайтеся до кандидатів.

Ну, звісно, тепер про тему головну – про вибори. Фактично, вже пораховані всі голоси. Відповідно до результатів голосування на першому місці знаходиться шоу-мен Володимир Зеленьский маючи 30,24% проголосувавших, на другому місці – чинний Президент Петро Порошенко із результатом 15,95% від тих, хто прийшов 31 березня на виборчі дільниці. Тимошенко – на третьому місці, Бойко – на четвертому, а Гриценко – на п’ятому. На Миколаївщині розподіл голосів відрізняється від загальноукраїнського. На першому місці так саме шоу-мен Володимир Зеленський, на другому – Бойко, а чинний Президент Петро Порошенко посів третє місце, Тимошенко, та Вілкул – відповідно – четверте та п’яті місця. Отже, ніхто з 39 кандидатів 31 березня не набрав необхідної кількості голосів для перемоги, тому 21 квітня відбудеться повторне голосування, або, як його називають другий тур, в якому зійдуться Зеленський та Порошенко. Тоді і буде визначено, хто стане новим президентом України. Всі – і кандидати, і багаточисленні спостерігачі зазначили, що вибори і голосування пройшли цілком вільно, спокійно та конкуренто, без значних порушень як по всій Україні, так і на Миколаївщині.

І боротьба за найвищу посаду у державі розпочалась з новою силою, з новими прийомами. Відразу ж всі почали говорити про телевізійні дебати кандидатів, очевидно, пам’ятаючи, що раніше, не всі кандидати у другому турі приймали у них участь, хоча вони передбачені законом. У необхідності дебатів переконана більшість українців. Не чекаючи довго, фаворит гонки, Зеленський заліхватські, по-пацанські, у досить агресивній манері, викликав Петра Порошенка на дебати… на стадіон «Олімпійській». Чесно кажучи, не певний, що штабісти Зеленського читали Закон про вибори, коли втілювали цю ідею в життя. Там, в законі та в низці підзаконних актів чітко прописано, коли, де та як мають відбутися теледебати. Вони повинні проходити у останню п’ятницю перед голосуванням, в прямому ефірі Суспільного телебачення, за адресою - вул. Мельникова, 42, м. Київ, у період з 19 до 21 години. І про медичні аналізи, до речі, там нічого не сказано.

Натомість, Петро Порошенко в той же день відповів. «Стадіон, так стадіон» - кінець цитати. Але тут почалось – у штабі Зеленського почали говорити про те, що Порошенко не виконав якісь умови, не вибачився, і тому рано ще говорити про конкретну дату і місце дебатів. А в штабі Порошенко пішли далі, якщо вже здавати аналізи, то здавати і запросили Зеленського на рандеву у медичному пункті Олімпійського на 9 годину ранку п’ятниці.  Але Зеленський не зупинився і покликав на дебати у якості чи то ведучого, чи то рефері… Юлію Тимошенко, причому, в ультимативній формі, а Порошенко закликав свого візаві не боятися та прийти все ж таки на дебати. А потім Зеленський сказав, що здавати аналізи він на «Олімпійському» не буде, буде у приватній клініці, а потім він поїхав туди і здав там кров, а Порошенко поїхав на стадіон і там здав кров, сечу та волосся. І все це – у прямому ефірі відразу ж багатьох каналів, на кілька десятків камер, мікрофонів та диктофонів.

Скажіть мені, шановні – як ви пісяєте? Дивне питання, скажете ви? Чому? Але ж саме цю тему, стосовно двох фіналістів президентських перегонів обговорює вся країна останні кілька днів. Замість того, щоб обговорювати їх програми, цілі та політичні якості. Чи не здається вам, що нашу увагу просто відволікають від основного та суттєвого на всілякі дрібниці. На мою думку  - виклик Зеленського, насправді, був зроблений з однією метою – поставити перед Порошенко такі умови, які б він ніколи не виконав і, таким чином, пояснити, чому Зеленський не приходить на теледебати і всіляко уникає звичайного живого спілкування і з пресою, і з людьми. А коли опонент відповів можна вкидати інші теми – про аналізи, суддівство Тимошенко і багато чого ще можна вигадати! Тобто, петляти можна без кінця, особливо, коли конкурент тупо ведеться а публіка у захваті!

Приховування кандидата – це одна з ключових стратегій штабу Зеленського. Чому? Та тому, що занадто різні люди за нього голосували, із занадто різними світоглядами. Пересічний український виборець вийшов з психологічного стану виживання. Так, десь іде війна, так, тарифи, геноцид і таке інше. Але це на словах. В душі загрози своєму виживанню українці вже не відчувають і тому готові до соціальних експериментів. Дають волю емоціям і афектам, керуються помстою і готові повірити в казку. А у кожного з них – свій сюжет своєї казки. Кожен бачить у Зеленському втілення своїх мрій, бажань та прагнень. І дуже часто ці мрії – прямо протилежні одна одній! Фактично, 5 мільйонів 713 тисяч 845 українців 31 березня придбали лотерейний квіток лотереї, про призовий фонд якого їм точно нічого не відомо! Взагалі нічого! Тому невідомо, що сам Зеленський чітко з багатьох важливих питань – не висловлювався і він немає політичного минулого, за яким можна було б передбачити хоч приблизно його позицію з того чи іншого питання. А як тільки він почне чітко та конкретно висловлюватися з важливих для країни питань, це неминуче призведе до відштовхування від нього тих частин його сьогоднішніх прихильників, які будуть незгодні з його думкою, або не будуть задоволені розмитими відповідями.

Але суспільство хоче почути відповіді, хоче побачити змагання ідей, особистостей, характерів та волі у цивілізованій дискусії. Особлива та частина суспільства, яка не голосувала ні за Зеленського, ні за Порошенка у першому турі. А таких – 10 мільйонів 156 тисяч 481 людина і це, до речі, більше, ніж прихильників двох перших кандидатів разом. А нам влаштовують шоу про попісяти. Один петляє, а інший ведеться. А час спливає миттєво! Лишається менше двох тижнів. А доля моєї країни, - це не шоу. І обом кандидатам слід припинити його влаштовувати та приймати у ньому участь. Негайно!

А пісяти всім бажаю хорошо. І до виборів і після.

Відео - https://www.youtube.com/watch?v=aX3cgFN8AhA

Янукович 2.0

Девять лет назад, в феврале 2010 года, когда официальные результаты тогдашних президентских выборов еще не были оглашены, но уже всем было ясно, кто стал их победителем, я сказал своим коллегам по окружной избирательной комиссии, представлявшим того самого победителя: - Теперь ваша очередь разочаровываться. Произнося эти слова, я имел в виду, что Януковичу удалось победить тогда во многом, благодаря тотальному разочарованию условных оранжевых и проукраинских избирателей. Их вера была подорвана Ющенко и всеми условными оранжевым и проукраинскими политиками. Говоря это, я думал, что Янукович не выйдет за рамки писанных и неписанных установившихся в то время правил политической борьбы. И мне даже в голову не приходило, что Виктор Федорович ради того, чтобы остаться хозяином кичливого Межигорья готов будет совершить форменную государственную измену. Если бы я знал, да что там знал, если бы я хотя бы немножечко догадывался, на сколько я тогда ошибался!

  Янукович нарушил все писанные и не писанные правила. Он засадил в тюрьму оппонента, которого больше всего боялся. Он коррупционное государство превратил в бандитское, когда бизнесмены становились менеджерами на зарплате в собственных бизнесах. Больше всего на свете он был обеспокоен обустройством собственного дворца в Межигорье, все помнят легендарную Хонку или подзабыли? И, самое главное, он с легкостью повел Украину назад, в железные тиски России. Именно кидок с ассоциацией с ЕС послужил спусковым крючком для начала национально-освободительного восстания, которое назвали Вторым Майданом, Революцией Достоинства и которое, в ответ на аннексию Крыма и российскую агрессию на Донбассе перешло в национально-освободительную войну. И не будем забывать, что все это сопровождалось активным наступлением на все украинское – закон Колисниченко-Кивалова, «коррекция» курса истории по советско-российским канонам, антиукраинским по определению и так далее.

После того, как «русской весне» в большинстве украинских городов, был положен конец, а наиболее активные ее участники либо сбежали в Россию, либо пополнили «обменный фонд» другие ее сторонники затихли и не проявляли явной активности, хотя они никуда не исчезли, о чем свидетельствуют периодические сводки СБУ. И сейчас я вижу, как эти затаившиеся адепты «русской весны» воспряли духом. Как они активизировались в социальных сетях, в личных, пока еще, беседах. Как они аж пищат от нетерпения, в ожидании второго тура, чтобы «вжарить» этому Пороху! В вероятной победе Зеленского они видят откат назад. Откат от назойливой, как они считают, украинизации. Откат от возрождения украинского кино. Откат от изучения истинной истории Украины, а не советско-российской ее украинофобской версии. Да и вообще, отказ от всей этой «фашисто-бандеровщены». В общем, отказ от украинской самоидентификации, от всего того, что делает Украину украинской, уникальной, не похожей на любую другую страну.

И надо признать – Владимир Александрович своей размытой позицией по Крыму, Донбассу, языковому законодательству устами многочисленных спикеров своей «команды» дает все основания думать, что надежды русскомирцев не напрасны. Да и история его жизни тоже позволяет так считать. Да, у него нет политического бэкграунда, но у него богатая творческая биография. Есть множество выступлений «95 квартала», многочисленные сериалы, в которых украинцы и все украинское изображены, скажем так – немножечко второсортными. И Зеленский там играл не последнюю роль в их создании, он продюсер, идеолог. К тому же, не был среди артистов, поддержавших оба Майдана. Да, в группе поддержки митингов за Януковича и антимайдана он тоже замечен не был. Что лишь может свидетельствовать о его осторожности и умения выжидать наиболее подходящего момента.

И все вышеперечисленное дает мне полное право сделать вывод, что Зеленский сегодня – это Янукович вчера. Версия 2.0. Более молодая, продвинутая версия, но сути не поменявшая. Именно поэтому его правление, если таковое случится, закончится точно так же, как закончилось правление Януковича – досрочно и восстанием. Его не потерпит та активная часть населения, которая не согласна отказаться от украинской самоидентификации и не желает капитулировать. Не получится, как у Ющенко – с позором проиграть вторые выборы и уйти на пенсию. Ситуация не та. Одним позором не обойдешься, будет кровь. Да, произойдет это не сразу, Януковича терпели почти четыре года. Но сейчас, я думаю, срок будет значительно меньший.

Я понимаю, что на фанатов Владимира Александровича сей опус не возымеет особого воздействия, разве что – на некоторых. Еще меньше я надеюсь изменить точку зрения сторонников Бойко и Вилкула. А вот к благоразумию других взываю. Не получится ли так, что, мстя за все, ненавистному Пороху, мы рискуем дать путь второму Януковичу? Уж слишком много явных и косвенных признаков указывает на то.

В 2010 году я ошибся, кстати, не во всем – часть моих тогдашних визави ничуть не разочаровались. И тогда, и сейчас они считали и считают, что Виктор Федорович все делал правильно и только эти «майданутые» сбили страну с пути истинного. Но тогда я благодушно, как многие, слишком долго наблюдал за тем, как Янукович вел страну к пропасти. Я бы очень хотел ошибиться сейчас. Но, видя, что произошло за девять последних лет, я знаю – я не ошибаюсь.

А вы?

Пока мы живы, ничего не определенно окончательно

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

30 марта 1856 года на конгрессе в Париже после месяца переговоров Россия и страны антироссийской коалиции подписали мирный договор (известный как Парижский трактат), который формально положил конец Крымской войне. Потерпев поражение в ней, Российская империя отказывалась от укрепления Аландских островов (это в Балтийском море); соглашалась на свободу судоходства по Дунаю; отказывалась от протектората над Валахией, Молдавским княжеством и Сербией, уступала Молдавскому княжеству свои владения в устьях Дуная и часть Южной Бессарабии. По ст. III возвращала занятые у Турции город и цитадель Карс вместе с «прочими частями оттоманских владений, занятых российскими войсками». В прочие земли входили Баязет, Ардахан, Кагызман, Олты и позиции в 5,5 км от Эрзурума. В обмен на это, по ст. IV Россия получала Севастополь, Балаклаву, Камыш, Керчь-Еникале, Кинбурн, «а равно и все прочие места, занятые союзными войсками».

Очень важным моментом для Николаева во всей этой истории было то, что, согласно условиям Парижского мирного договора, Россия потеряла право иметь на Черном море военный флот, а также строить на черноморском побережье военные арсеналы и крепости. Николаев же с момента создания и до конца Крымской войны был форпостом империи, судостроительной, судоремонтной и тыловой базой Черноморского флота России. Все его существование было подчиненно этим целям. А после заключения Парижского мирного договора смысл в существовании целого города просто исчез. И, как рассказывают исторические источники – Николаев после 1856 года опустел и пришел в полное запустение.

Однако, как ни странно, потеря основного источника дохода, потеря самого смысла существования и острый кризис подтолкнули и город, и горожан к поиску новых смыслов, что привело не только к выживанию, но и к бурному развитию Николаева. В 1862 году по ходатайству фон Глазенапа было получено разрешение на открытие Николаевского порта для иностранных судов, таможни и иностранных консульств. Началось строительство Купеческой гавани, в которой было сооружено два причала. Через гавань вывозили зерно, а ввозили песок, камень и лес. В 1863 году Адмиралтейством была получена из Англии первая перевозочная машина — локомобиль, работавший на пару. Постепенное внедрение паровых автомобилей и подведение к бывшему Адмиралтейству окружной железной дороги позволило отказаться от волов, которые использовались до этого для перевозки грузов. В 1865 году начала выходить газета «Николаевский вестник», организуется общество морских врачей, городское собрание, общество николаевских лоцманов, утверждаются мужская и женская гимназии. В апреле 1868 года в Николаеве было основано отделение Императорского Русского технического общества. Его председателем был избран генерал-лейтенант Константин Константинов, переехавший в Николаев для строительства ракетного завода.  В 1873 году в Николаев была проведена железная дорога, связавшая город через Знаменку с Харьковом.

В 1882 году в Николаеве была открыта первая морская гавань — Вознесенская пристань. Через неё осуществлялось пароходное сообщение с Вознесенском. В 1891—1893 годах в Николаеве был построен элеватор для хранения зерна. Он состоял из двух деревянных корпусов-зернохранилищ, каждый из которых имел по 200 ячеек. К корпусам были пристроены семиэтажные кирпичные башни, в которых размещены механизмы. В 1910 году этот элеватор по величине занимал третье место в империи — в нём помещалось 1,75 миллиона пудов зерна. В 1894 году на свободном квартале между Херсонской Севастопольской, Мещанской и Малой Морской улицами братья Донские построили Завод сельскохозяйственных машин братьев Донских, впоследствии получивший название «Дормашина».

В 1897 году бельгийская компания провела конку, соединившую Слободку с судостроительным заводом «Наваль», портом и яхт-клубом. В 1904—1909 годах был построен современный водопровод, который питался из нескольких колодцев, прорытых в водоносных слоях в районе дачной застройки. Колодцы располагались почти на одной линии, вдоль которой сформировалась улица, получившая название Водопроводная. В 1907 году в Николаеве по проекту инженера Владимира Шухова была построена оригинальная водонапорная башня. Именно после Крымской войны центр Николаева стал приобретать знакомые нынче очертания.

Список можно продолжать. К чему это я? К тому, что острый кризис, потеря, казалось всего, - основного источника существования, смысла жизни, может стать точкой перерождения и начала новой жизни. Какой бы трагической не казалась ситуация на первый взгляд. И это справедливо как для отдельного человека, так и для города и даже для целой страны. Пока мы живы ничего, не определенно окончательно.

По сему раскланиваюсь, услышимся.
Аудиоверсия тут –  №57 2019-04-04 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Позеленим країну!

Коли ви будете дивитися це, слухати, або читати – голосування на виборах Президента вже закінчиться і всі будуть обговорювати результати екзіт-пулів. Звісно, всім цікаво – хто же потрапив до другого туру? Але ж, - наша справа, створювати своєрідний літопис Миколаївщини, країни та світу. Ось ми цим і займемось.

Вибори – виборами, а депутати Миколаївської міської ради про своє не забувають. А що у них своє? Правильно – так звані депутатські гроші. Депутатські гроші, насправді – ніякі не депутатські – це гроші бюджетні, тобто – наші з вами. Тільки вирішувати, куди витрачати ці кошти, в рамках бюджетних програм, мають право конкретні депутати, в тих обсягах, в яких вони самі і вирішують. Ось про ці обсяги вони і сперечалися. Це, звичайно варто послухати та подивитися. Хтось хоче скромно – 500 тисяч, а комусь і 5 мільйонів малувато буде. Скільки вже говорили про ці депутатські гроші – що це розмазування ресурсів тонким шаром, замість концентрації їх на вирішенні глобальних проблем міста, таких, наприклад, як водопостачання та каналізація; що це – прихований підкуп виборців, що це – поживний бульйон для корупції та прямих крадіжок бюджетних коштів, начебто, нам інших щілин не вистачає. Але – ні! Миколаївські депутати стоять на своєму – відайте їм їх кровні! І, якщо хтось обурюється – то немає на кого обурюватися – ми їх самі обрали.

Звичайно, виборчі перегони відклали свій слід на минулий тиждень. На Миколаївщину висадився цілий десант і кандидатів в Президенти, і політиків різного калібру на підтримку інших кандидатів. До нас завітали з числа кандидатів: Руслан Кошулинській та Юрій Дерев’янко. Ці кандидати проводили зустрічі у камерному, можна сказати, форматі. Серед груп підтримки – колишній заступник командуючого Сил Спеціальних Операцій – Сергій Кривонос та народний депутат Володимир Ар’єв. Ці також, спілкувалися із специфічною публікою. Ну, і звичайно – нарешті, з третьої спроби до нас завітала Юлія Володимирівна. Її штаб анонсував концерт Олександра Пономарьова, запрошення на який розсилали навіть смс-ки. А зустріч з кандидаткою анонсували із зовнішніх носіїв реклами. І Тимошенко лишилося вірною собі. Завзято, не дивлячись на холодну погоду півтори години розповідала перед небагаточисельними прихильниками, випадковими перехожими, поліцейськими та журналістами – загалом – близько п’яти сотень осіб, про зубожіння, та як вона його подолає. Наскільки їй це допоможе – незабаром побачимо. Хоча, справедливості заради, слід зазначити – такого великого вуличного передвиборчого заходу крім леді Ю жоден інший кандидат не проводив.

А ще до нас завітав міністр інфраструктури Володимир Омелян знову обговорювали наш багатостраждальний залізничний вокзал.

Як відомо – два дебила – это сила! І тиждень що минув, ще раз довів справедливість цього прислів’я. Російські актори Михайло Порєчєнков та Іван Охлобистін зняли задушевне відео на підтримку одного з кандидатів, а саме – Володимира Зеленського. Нагадаю, що обидва з цих російських «культурних» діячів неодноразово та однозначно висловлювались на підтримку ЛНР та ДНР, а один з них навіть був у жовтні 2014 у Донецьку де влаштував таке собі «сафарі», стріляючи із кулемета по українських солдатах. Йому тоді було весело. І сьогодні він веселиться на пару з Охлабистіном.

Не знаю – така підтримка – це була ініціатива штаба Зеленського, або самодіяльність самих фігурантів. Але вона – дуже симптоматична. Скажи мені, хто тебе підтримує і я скажу тобі – хто ти. Що ще тут можна додати? Дивлячись третій сезон агітки «Слуга народу», який чомусь називають художнім фільмом, за сюжетом якого війна в Україні та сепаратизм – це проблема виключно внутрішнього походження, а Росія до цього немає жодного відношення, і всі захочуть повернутися назад, після того, як тут збудують рай. А рай, звісно, збудувати можна легко та швидко – достатньо проголосувати і – все, і більше нічого робити не треба. Так ось, дивлячись на картонно-паперових героїв серіалу, які говорять лозунгами та поводяться як справжні дебіли, не дивуєшся Порєченкову та Охлабистіну. Дивуєшся кількості співвітчизників, які так легко ведуться на таке. От скажіть, якщо у вас сусід – рецидивіст, кілька разів засуджений за розбій та вбивства, і вже забрав частину вашого майна та вбив когось з ваших рідних, то що він зробить коли дізнається, що ви стали багатше, у вас вродлива дружина, чудові діти та дім – повна чаша? Ви самі-то захочете, щоб він дізнався?

Кажуть, що високий рейтинг Зеленського – це провина влади. Можливо. Владу у нас традиційно не люблять і дуже часто є за що. Але кого обирають замість? Може високий рейтинг Зеленського – це, також, - діагноз суспільства? Принаймні, значної його частини?

Про це поговоримо за тиждень.

Відео - https://www.youtube.com/watch?v=PPed8sn1aCA