Земля без радості

 Для того, щоб воювати потрібні чотири речі:

• Зброя
• Гроші
• Люди
• Готовність воювати.

Готовність воювати – це готовність терпіти втрати як людські так і матеріальні, це готовність до неуникненного погіршення життя.

У росіян все це, поки що, є.

Щодо їх готовності. Росіяни, в принципі, зверхньо ставляться до всіх етносів. Вони вважають себе краще за всіх інших і що їм можна все. Але, коли йдеться про, прикладом, поляків чи туркменів, вони, принаймні, визнають факт їх існування. Коли ж йдеться про українців і білорусів, то тут росіяни навіть не визнають факту існування цих націй. Немає ніяких українців та білорусів, є частини єдиного російського народу, які колись були розділені і зараз їх треба об’єднати назад в одній державі з росіянами на чолі. Навіть силою, навіть якщо вони цього не хочуть і пручаються.

Ви можете сказати, що заперечення очевидних фактів, тай ще цілою нацією, та така тяга до насильства, це якась психічна хвороба або прояв глибоких комплексів. Що ж, напевно так воно і є. Так чи інакше, але саме існування української, незалежної від них, держави викликає у росіян шалений сказ. У них начисто зносить голову, коли про це йдеться, вони готові на будь які жертви, аби лише знищити цю державу, а заодно і самих українців. Прийміть це як об’єктивну реальність на яку ми маємо такий самий вплив як на буревій. Ми не можемо скасувати буревій, але можемо захиститися від нього та мінімізувати його наслідки.

Отже, поки у росіян є всі перелічені чотири умови для ведення війни, вони воюватимуть, допоки у них щось не закінчиться – але це точно не буде готовність. І ресурсів їм може вистачити на багато років, особливо коли в овальному кабінеті сидить непередбачувана мавпа з гранатою, майже всі дії якої на користь росіян. І це значить, що допоки буде війна, Україна буде землею без радості. Бо немає радості у війні, хіба що є вона у росіян – у загарбницькій війні вони почувають себе цілком комфортно. І, боюся, у нас не багатий вибір: або воювати, опиратися стільки, скільки буде треба, аби вижити, або капітулювати і зникнути як нація.

Хоча одна радість, все ж такі є. Ми ще живі, жива і Україна. Нам слід навчитися сприймати ці факти як радість.

Не насаджувачі

 

Сказати, що позиція Українського інституту національної пам’яти щодо постаті адмірала Степана Макарова дивна – нічого не сказати. Мовляв, він нічого російського не насаджував, імперцем не був, був просто військовим і науковцем. Кому цікаво – може подивитися тут - https://nikvesti.com/news/politics/315453-institut-natspamyati-makarov-ne-pidpadae-pid-dekolonizaciyu-ale-yakscho-dlya-mikolayeva-vin-problema-rishennya-za-m . Ок, давайте подивимось на біографію Макарова щоб зрозуміти як він «не насаджував» російське.

Народився він в Миколаєві в родині військового. Коли йому було десять років батьки перебралися на Далекій Схід. Там Степан поступив до морського училища і відтоді його доля була невід’ємно пов’язана із службою на флоті. Якщо бути точними – службою на російському військовому флоті. Саме там він робив перші походи, саме там робив свої науково-технічні дослідження та винаходи і саме там ці дослідження та винаходи втілював у життя і застосовував на практиці. Наголошуємо, що всі його наукові пошуки були пов’язані саме із військовою справою на морі. Це і переобладнання корабля яким він командував під запуск мінних катерів, це й пуски саморухомих мін (торпед) – це під час російсько-турецької війни 1877-1878 років та інше.

А в 1880-1881 роках під час Ахал-Текинської експедиції під командуванням генерал-лейтенанта Михайла Скобелєва штурмом була взята туркменська фортеця Денгіль-Тепе, під час якого було вирізано 15 тисяч туркменів – чоловіків, жінок, дітей. Після цієї трагедії Туркменістан було підкорено. Наш герой не приймав участі у баталії – нагадаю, він був морським офіцером, натомість він відповідав за забезпечення окупаційних військ морськими шляхами. А із «звитяжним» генералом Скобелєвом Макаров обмінявся георгіївськими хрестами – такий був тоді спосіб побратимства між георгіївськими кавалерами.

Ну, і, нарешті, через низку посад у військовому російському флоті, з початком російсько-японської війни він стає командувачем російської тихоокеанської ескадри де і знаходить свою загибель від японської міни.

Отже, чи «насаджував» Макаров російське, як, власне, і будь який російський військовий у будь які часи? Ну давайте запитаєм це у 15 тисяч туркменських чоловіків, жінок і дітей яких російськи військові вбили у Денгіль-Тепе, чому Степан Йосипович активно сприяв. А начальник генерального штабу російської федерації генерал Валерій Герасимов насаджує російське? А інші російські військові, які вбивають українських солдатів на фронті, запускають шахеди і ракети по українським містам – вони насаджують російське? Вони ж, формально, не забороняють нічого українського, емскі укази не видають. Вони просто вбивають. Тисячами. Мільйонами. Як вбивали і раніше. А ще грабують і ґвалтують. Як грабували і ґвалтували раніше. І будь який російський військовий ніколи не відмиється від цієї плями – приналежності до ганебної армії завойовників, армії вбивць жінок і дітей, армії грабіжників та ґвалтівників. І адмірал Макаров тут не є виключенням.

А позиція УІНП, зокрема, його очільника є дивною.