Что смог «Жук», а Гитлер - нет

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

26 мая 1938 года в городке Фаллерслебен (ныне - часть города Вольфсбург, Нижняя Саксония) канцлер Германии Адольф Гитлер лично заложил первый камень в заводскую новостройку - будущий автомобильный завод «Фольксваген». Сегодня концерн Volkswagen AG входит в тройку крупнейших автопроизводителей мира и выпускает автомобили под 12 торговыми марками.

8 марта 1934 года на открытии Международной автомобильной выставки в Берлине Адольф Гитлер призвал к созданию немецкого автомобиля для широких слоев населения - он должен был быть экономным (траты топлива - до 7 литров на 100 км), вмещать четырех человек (или двух взрослых и трех детей), развивать скорость 100 км / ч и, главное, быть дешевле 1000 рейхсмарок. Была даже названа конкретная сумма – 990 рейхсмарок. Эта идея была подсказана Гитлеру автокоструктором Фердинандом Порше.

В мае 1934 года Ассоциация автомобильной промышленности Германии (Reichsverband der Automobilindustrie, RDA) подхватила идею Гитлера о создании немецкого народного автомобиля, как совместного проекта частного автопрома. У большинства крупных автомобильных компаний были серьёзные сомнения в экономической целесообразности такой разработки, ввиду низкой целевой цены. Поэтому, дело поручили небольшой фирме Porsche, с которой 22 июня 1934 года был подписан контракт на разработку технического проекта и создание прототипа автомобиля в течение года.

3 июля 1935 года первый прототип был передан технической комиссии RDA. За ним последовали и другие, изготавливались они на производстве Mercedes-Benz, фирме, на которой раньше работал Порше. Инженеры постепенно преодолевали технические трудности, и автомобиль начинал обретать форму, а шасси́ и двигатель становились все ближе к заданным требованиям. С октября по декабрь 1936 года три прототипа серии V3 успешно прошли испытание в 50 тыс. километров; возможность создания автомобиля в соответствии с заложенными принципами была доказана. Но нехватка сырья и нерешённые вопросы с финансированием привели к тому, что проект «Народный автомобиль» забуксовал.

Все изменилось, когда финансировать проект Volkswagen канцлер Гитлер приказал рабочему союзу «Германский трудовой фронт» (DAF), который действовала под эгидой Национал-социалистической рабочей партии Германии, - глава DAF Роберт Лей с мая 1937 года стал руководить разработкой проекта по строительству автомобильного завода и финансирования проекта Gesellschaft zur Vorbereitung des Deutschen Volkswagens mbH (Gezuvor) - «Общества по подготовке Немецкого народного автомобиля». Согласно концепции, низкая цена Volkswagen должна была быть обеспечена за счет долгосрочных авансовых платежей за будущий автомобиль. За образец будущего завода был взято самое современное тогда предприятие River Rouge Ford Motor в городе Дирборн (штат Мичиган). В качестве места для производства была выбрана малонаселенная местность в центре империи, на полпути между Берлином и Ганновером, что обеспечивало близость к сталелитейным предприятиям Рурской области.

Менее чем через год, 26 мая 1938 года, началось строительство завода близ городка Фаллерслебен (Нижняя Саксония, сегодня - район Вольфсбурга), который должен был выпускать только один автомобиль - Porsche Type 60, названный «КдФ-Ваген» («Kraft durch Freude» - КдФ – это немецкая аббревиатура нацистского лозунга «Сила через радость»). Благодаря приемлемой для средней немецкой семьи системе финансирования на 1938 год 336 668 немцев вложил в этот проект около 110 млн. рейхсмарок.

Первые 30 «КдФ-Ваген», разработанные в конструкторском бюро Порше, были выпущены еще в 1937 году на заводе Daimler-Benz и после усовершенствования еще до конца 1938 года стали выпускаться на заводе в Фаллерслебене - двухдверный заднемоторных седан с двигателем 985 куб. см., независимой подвеской всех колес и обтекаемым дизайном кузова. Однако, из-за Второй мировой войны, конвейерное производство «КдФ-Ваген» так и не было налажено - во время войны завод выпустил 50 435 армейских автомобилей Kubelwagen на базе «КдФ-Ваген» и был на 60% разрушен в результате бомбардировок. После оккупации Германии завод выпускал автомобили для британской армии и потребностей Красного креста - в мае 1945 года на нем работало 9000 человек и ежедневно собиралось 630 автомобилей.

В 1946 году, силами британской оккупационной администрации, началось восстановление завода и уже с марта он начал выпускать автомобили марки VW-11 и до конца года собрал их 10 020 штук. С 1947 года на базе шасси VW-11 стал выпускаться транспортный фургон VW Transporter Typ 2, а с 1951 - 8-местный микроавтобус. В этом году «КдФ-Ваген», переименованный в «Volkswagen Kafer» («Фольсваген Жук»), перешел на 1,3-литровый дизельный двигатель. Всего с 1938 по 2003 год было выпущено 21 529 464 штуки различных модификаций «Жука», который стал самым массовым автомобилем в мире, выпускавшимся на одной базовой платформе. В 1999 году «Фольсваген Жук» был признан четвертым по значимости автомобилем ХХ века - после Ford Model T, Mini и Citroen DS.

В 2013 году в автоконцерн Volkswagen входило 342 компании, которые владели 48 автомобилестроительными предприятиями в 21 стране мира и выпускали в среднем по автомобилю каждые три секунды.

Тиранам и диктаторам могут приходить в головы весьма неплохие идеи. К примеру, - создать «народный автомобиль». А талантливые исполнители такие как, к примеру, Фердинант Порше, могут эту идею воплотить в жизнь. Однако, тираны и диктаторы ведут свои и чужие нации к войнам, разрушениям и смертям. И тогда вместо «народного автомобиля», призванного возить счастливых немцев по просторам Германии, завод, построенный для их изготовления, начинает выпускать военные машины, которые возят немцев на фронты Второй Мировой. Только теперь они совсем не так счастливы. И только после того, как тиран и диктатор, вместе со своей страной терпит крушение, «народный автомобиль» возрождается. Не пропагандистская «Сила через радость», а мирный «Жук» завоевывает весь мир. Не насилие и подчинение, а торговля практичным и хорошим автомобилем объединяет народы. И было бы неплохо, если бы наши северные соседи усвоили бы историю «Жука». В чем лично я сильно сомневаюсь.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №99 2020-05-28 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Нова сторінка в історії українських спецслужб

Вітаємо всіх президентів!

Вже понад п’ять мільйонів випадків COVID-19 зареєстровано на планеті, понад триста тридцяти тисяч людей померло, близько двох мільйонів одужало. В Україні кількість захворівших перевищила 20 тисяч, від цієї хвороби померло близько 600 українців, одужали близько 7 тисяч. В Миколаївській області цифра випадків коронавірусу близько 3 сотень, з них понад сотня людей одужали. 

З 22 травня Україні переходить до так званого адаптивного карантину. Це означає, що поступово, крок за кроком будуть зніматися обмеження на роботу громадського транспорту, кафе та ресторанів, спортзалів, дитячих садочків та зрештою, до 22 червня відновлять авіаперевезення та міжобласне пасажирське сполучення. 

Є суттєве але. Карантинні обмеження будуть зніматися не по всій Україні, а по окремих регіонах і залежатиме це:

 від кількості захворівших на 100 тисяч населення – їх має бути не більше 12 за останні сім діб;

 від заповнення лікарняних ліжок хворими – цей рівень не може перевищувати 50%;

 та від охоплення населення тестуванням – цей показник має бути не менше за 12 на 100 тисяч. 

І якщо по першим двом показникам в Миколаївській області все, начебто, гаразд, то по кількості тестувань наша область пасе задніх, про що казав головний санітарний лікар  ще на початку тижня.

А це – пряма відповідальність державної влади в області. І тому особисто я не беруся прогнозувати які карантинні обмеження та коли будуть зніматися у Миколаївській області. І хто конкретно відповідатиме за такий стан речей – теж не можу сказати. Бо з відповідальністю зараз в Україні дуже цікаві речі відбуваються. Поговоримо і про це.

Йому сподобалось. Йому подобається. Настільки подобається, що він піде на другий термін. І хто би сумнівався! Він, як ви здогадались – це Володимир Зеленський, а говорю я про його прес-конференцію, присвячену роковинам його вступу на посаду Президента України. На відміну від легендарного прес-марафону, під час якого Володимир Олександрович задовольнив всіх бажаючих журналістів, цього разу кількість задоволених було обмежено – бо сили вже не ті, та й коронавірус дуже вчасно трапився – у акредитації було відмовлено багатьом виданням. Які основні підсумки з цієї пресухі Зеленського можна зробити? Про перший я вже сказав: 

– Всупереч своїй передвиборчій обіцянці йти лише на один президентський термін, він хоче балотуватися вдруге, бо в нього є чим думати;

– Він не хоче ні за що відповідати – відповідати мають виконавці – міністри та інші, зокрема це щодо резонансної справи про вбивство Павла Шеремета, в якій затримані добровольці та волонтери вже кілька місяців, а доказів їх провини та суду як не було, так і немає;

– Він дуже, дуже ображений на п’ятого Президента України Петра Порошенка і дуже бажає за будь яких обставин запроторити останнього за грати.

Ще там було про «кадровий голод», що може свідчити лише про одне – Зеленський гадки не мав про масштаб завдань, який постає перед головою держави та немає ніякої команди – і вся його кадрова політика є лише судомне затикання дірок негідниками, випадковими людьми, та нечисленними професіоналами, частка яких постійно зменшується. Також він казав про те, що не влаштовує своїх «армійських друзів» на державні посади. І правду ж сказав – неможливо влаштувати армійських друзів, як не служив у армії і армійських друзів просто не може бути. 

А ще, він сказав, що в областях, в яких голови ОДА сильні або дипломати та їм вдалось налагодити співпрацю з головами обласних рад, які переважно від БПП, то там добре, а тем де конфлікти – там складна ситуація. З цього слідує, що наш очільник обласної державної адміністрації Олександр Стаднік – не сильний та не дипломат. І до місцевих новин.

Голова обласної ради Вікторія Москаленко, фактично, зробила заяву, про те, що Служба безпеки України здійснює на неї тиск задля того, щоб вона достроково пішла зі своєї посади. Подейкують, що Віталій Герсак, голова Миколаївського обласного Управління СБУ «забився» у Офісі Президента «зняти з ганьбою» Москаленко до кінця травня, бо Стаднік, за визначенням самого Зеленського не сильний і не дипломат – співпрацю з Москаленко не налагодив і позбутися її не здатний. І задля виконання своєї обіцянки навіть викликав Вікторію Вікторівну до себе, заразом і з Кормишкіним та Садрідіновим. 

Якщо все це правда, а дуже багато чого опосередковано свідчить про правдивість цієї версії, то це – абсолютна нова сторінка в історії української спецслужби. Ні для кого ні є таємницею, що СБУ впливало на політику. Але раніше це було якось… делікатніше. Але так - грубо, безпардонно та відверто – ще ніколи. Я вже не кажу про те, що політична боротьба та тиск на політичну опозицію – це, для СБУ, як і для будь якої силової державної структури, в принципі - поза законом. Можливо, я один такий наївний, і думав, що СБУ – це про боротьбу з російськими шпіонами та диверсантами, а виявилось – це про заправки та тиск на опозицію. Хоча, зрештою, Віталій Герсак обіцяв нам нову історію – і він нам її показав, показує прямо зараз. Видно, що, Володимир Олександрович не може забути та пробачити Вікторії Вікторівні «малороса» - і пофіг тоді всі закони!

Ну а всім нам, треба вирішити, чи бажаємо ми бути учасниками цієї історії ще дев’ять років!

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=x4mtsvuE7aM

Линдберг, Мосли, Квислинг и ОПЗЖ

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

20 – 21 мая 1927 года американский летчик Чарльз Линдберг впервые в истории авиации совершил одиночный перелет через Атлантический океан по маршруту Нью-Йорк – Париж. 

Чарльз Огастус Линдберг родился в 1902 году. Техникой заинтересовался еще в детстве. Будучи студентом-инженером, увлекся летным делом, бросил университет и стал кадетом летной школы в Линкольне, штат Небраска. Но летной школы ему тоже было мало, он бросил и ее, чтобы путешествовать по стране с группой авиашоу. Там он прославился как исполнитель фигур высшего пилотажа и замысловатых трюков при прыжках с парашютом.

В 1919 году нью-йоркский владелец отеля Реймонд Ортейг предложил 25 тысяч долларов призового фонда первому лётчику, который совершит беспосадочный полёт из Нью-Йорка в Париж. Пытаясь его выиграть, погибли или были ранены несколько пилотов. Линдбергу, который решил поучаствовать в борьбе за этот приз, удалось привлечь инвесторов, за деньги которых был построен одномоторный моноплан, названный «Дух Сент-Луиса», в честь города Сент-Луис, штат Миссури, в котором жили многие спонсоры. Полет, длившийся 33 часа и 30 минут принес Линдбергу всеамериканскую и мировую славу. Он совершил многочисленные турне по всему миру, им восхищались, он стал первым обладателем Креста летных заслуг – высшей награды США для летчиков, он стал настоящим кумиром американцев и не только американцев. 

21 декабря 1927 года он знакомится с дочерью американского посла в Мексике Энн Мору, в 1929 году они женятся. Чарльз обучает свою супругу пилотированию самолетами, они начинают летать вместе и становятся самой обаятельной парой Америки. А 1 марта 1932 года похищают их полуторагодовалого сына. Похитители требуют выкуп в 50 тысяч долларов, что по тем временам очень большая сумма, получают его, но ребенка не возвращают и исчезают с деньгами. Около десяти недель спустя было найдено тело мальчика: ребенок на самом деле был убит спустя несколько часов после похищения. 

Благодаря тому, что выкуп был выплачен так называемыми золотыми сертификатами, срок действия которых истекал в 1933 году, уже в 1934 году удалось обнаружить предполагаемого убийцу. Трагедия и последующий судебный процесс над предполагаемым похитителем и убийцей стали сенсацией. Репортеры, фотографы и просто любопытные не давали Линдбергам проходу. Они преследовали супружескую пару буквально повсюду. Можно только предполагать какие страдания испытывали Линдберги. Кончилось тем, что после суда в 1935 году Линдберг с женой и старшим сыном Джоном переехали в Европу. 

Там Линдберг посетил Германию, где был восхищен уровнем развития немецкой авиации. И это стало отправной точкой уже совсем другой истории в его биографии – не столь радужной. Так же он посетил и СССР, где, в отличии от немецкой, очень низко оценил качество советской авиационной промышленности. Не совсем понятно, что стало причиной – то ли травма, полученная им при расследовании похищения и убийства его сына, то ли очень теплый прием, устроенный ему в Германии, то ли увиденное им в СССР, но в начальный период Второй Мировой Войны Линдберг выступал, фактически, на стороне нацисткой Германии. Он поддерживал действий нацистской Германии, обращался к евреям США с призывом «не втягивать народ в войну». В 1941 году он стал одним из ведущих представителей Комитета «Америка — прежде всего» (America First Committee) — организации, которая выступала против добровольного вступления Америки во Вторую мировую войну. Линдберг подверг критике внешнюю политику президента Франклина Рузвельта, который вынужден был, считаясь с настроениями внутри страны не вступать в открытую в войну против Германии и Японии, однако оказывал всяческую поддержку сначала Британии, а после – и Советскому Союзу. И к войне готовился.

После Перл-Харбора Линдберг кардинально изменил свою позицию. Но его так и не взяли в ВВС, несмотря на его просьбы, хотя и считается, что под конец войны он совершил 50 боевых вылетов и принял активное участие в разработке автопилота, который существенно расширил возможности американской боевой авиации.

В мае 1940 года лидер Британского союза фашистов Освальд Мосли, вместе с руководством Союза отправляется в тюрьму, а деятельность этой организаци запрещают. 

Освальд Эрнальд Мосли – выходец из древней британской аристократической семьи. Участник Первой Мировой Войны, боевой пилот, был ранен. В 22 года стал депутатом британского парламента, однако, впоследствии, разочаровался как консерваторах, так и в лейбористах. И в 1932 году создает Британский союз фашистов, который несколько раз меняет название и эмблему, но неизменным остается одно – приверженность самого Мосли и членов его союза фашисткой и антисемитской идеологии, преклонение перед Муссолини и Гитлером, и, фактическая, антибританская деятельность. В ходе начавшейся Второй Мировой Войны Мосли выступал за прекращение сопротивления Германии и заключения союза между Британией и Германией. Однако, англичане не оценили пацифистские настроения Мосли и отправили его за решетку, а саму организацию запретили. И после войны Мосли не снискал популярности – все его попытки вернуться в большую политику были безуспешными. 

Глядя на то, как некоторые местные депутаты и прочие местные политики совершают стремительный дрейф в сторону откровенно пророссийской и коллаборнтной «Оппозиционной платформы за жизнь» невольно вспоминаешь опыт Линдберга и Мосли. Оба, думая, что действуют во благо своей страны не заметили, как скатились к сотрудничеству со злейшим врагом своей Родины. И если Линдберг опомнился самостоятельно, то Мосли пришлось вразумить силой. 

Еще можно вспомнить печальный опыт Видкуна Квислинга, норвежского сторонника национал-социализма, который прошел подобный путь до конца – до руководителя коллаборантного правительства Норвегии после ее фактической оккупации Германией. Закончил Квислинг, значительно хуже Линдберга и Мосли – в 1945 году норвежцы расстреляли его за государственную и национальную измену. И если наши перебежчики думают, что можно будет просто пройти в местные советы на высоком рейтинге ОПЗЖ и дальше просто продолжать решать свои вопросы – они очень сильно ошибаются. Так можно было отпетлять до 2014 года, а после аннексии Крыма, оккупации части Донбасса и продолжающейся войны с Россией, на которой продолжают гибнуть украинцы – не получится. Россия потребует от них предать Украину, в том или ином виде, как только ей это понадобится. А если они откажутся, то никто с «новичком» к ним ехать не будет – в самой Украине найдется немало желающих покарать строптивых депутатов и политиков значительно более дешевым методом – трубой по голове, к примеру. И всем, кто ступает на путь Линдберга или Мосли нужно помнить об этом.

Тут, главное, не закончить как Квислинг…

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №98 2020-05-21 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Буде цікаво

Вітаємо всіх президентів!

Як вже стало звичайним останнім часом – коротка довідка про коронавірус. Понад чотири з половиною мільйонів людей на всій планеті вважаються захворівшими на COVID – 19, більше 300 тисяч померло. На другому місці за кількістю зареєстрованих хворих у світі опинилась Росія. В Україні понад 17 тисяч людей захворіло, з них близько 5 тисяч одужало, померло близько півтисячі. В Миколаївській області захворіло понад двісті тридцять осіб, на жаль, кількість померлих, порівняно з тижнем минулим так саме зросла. І ці цифри постійно змінюються, як у світі, так і в Україні, так і в Миколаївській області і, поки що, в сторону збільшення. 

Незважаючи на таку, скажемо так, сумнівну статистику – кількість захворівших та померлих щодня все ще більше за кількість тих, хто одужає, Україна починає потрохи виходити з карантину, люди радісно скидають маски, відвідують кафе та влаштовують черги до перукарень. Можливо хтось не помітив на цьому радісному фоні, але за весь час карантину особисто я чув, що найменше, три різних прогнозу піку захворювання на коронавірус в Україні від українських урядовців. Так саме я чув різні думки щодо можливості відкриття метро та поновлення повноцінної роботи громадського транспорту. Один міністр заперечує відкриття метро, інший говорить, що можна, за умови дотримання певних умов. Але умови ці не називає. І першій міністр – це міністр транспорту та інфраструктури, другий – охорони здоров’я. І, чесно кажучи, не знаєш чого більше боятися – коронавірусу чи того, що нинішні урядовці не можуть домовитися між собою щодо єдиної позиції та узгодити дії.

До речі, міністр транспорту та інфраструктури Владислав Криклій нещодавно фактично заявив, що не бачить перспективи у розвитку миколаївського аеропорту, що взлітно-посадкова смуга там гірше за херсонську і вкладати великих грошей держава в його розвиток не буде. І це виходить, що «героїчні» потуги кількох останніх років з відродження миколаївського аеропорту – котові під хвіст? Далеко не всі з цією тезою погодились. Голова Миколаївської обласної ради Вікторія Москаленко, наприклад, заговорила про можливість передачі аеропорту в концесію інвестору, який запропонує шляхи його розвитку та й ще і компенсує витрачені на його відбудову гроші – і на чому вона наголосила – не при тому менеджменті, який там є зараз. Ну, тобто, в аеропорт вбухали мільйони, і потрібно ще до фіга, влада в державі змінилася, змінилося ставлення держави до проекту, а тут ще і коронакриза, яка не досягла свого піку – в одних лише Сполучених Штатах рівень безробіття сягнув 20% і давно вже побив рекорди часів «Великої депресії». Ось і постає питання – А де ж взяти такого інвестора? Це має бути просто божевільно щедра людина! І вона має фанатично вірити у перспективу цього підприємства! 

Як на мене, прихід інвестора зараз малоймовірний. Бо ніхто не хоче приходити та спілкуватися, поки не зрозуміло з ким можна спілкуватися. Йдеться про передачу спільного майна громади області під оруду обласної ради від обласної державної адміністрації. Рішення про передачу всього цього майна депутати обласної ради прийняли майже рік тому, але на цьому все зупинилось. ОДА не дуже хоче втрачати вплив, а депутати, за визначенням все тієї ж Вікторії Москаленко, не можуть дійти згоди щодо персони очільника свого управління комунального майна громади області. Але подейкують, що, насправді депутати просто не можуть поділити це майно між собою. Справа в тому, що обласні комунальні заклади – це чимало гектарів землі, яким вона належіть. Йдеться про тисячі гектарів. А в обласній раді купа лендлордів, які не відмовляться від того, щоб приєднати ці гектари до власних фактичних володінь. Ось навколо них і точаться суперечки. А ще, ані голові обласної ради, ані іншим депутатам не подобається ситуація, коли у обласній раді та області буде забагато Кормишкіна. Його людина – перший заступник голови, його людина – головний по майну. Всі інші депутати тоді перетворюються просто на статистів і всі «смачні» теми проходять повз них. І вага голови обласної ради значно зменшується. Відкрито відмовити Вікторія Вікторівна Юрію Анатолійовичу не може, ось і починаються «пошуки компромісу». 

До речі, сам Юрій Кормишкін останнім часом, не зважаючи на те, що фракцію «Нашого краю» у міській раді залишають депутати, а фронтмен цієї політичної сили у Миколаєві Юрій Гранатуров, як пліткують, замислився над черговою зміною політичного проекту, серйозно планує втрутитися у мерські перегони у Миколаєві та попереджає Олександра Сєнкевіча, щоб той не розслаблявся. Ну, просто як російський цар Петро Перший на місці майбутнього Санкт-Петербурга по відношенню до шведів. Як йому це вдасться за таких стартових позицій та рейтингів, як на мене, одному Пушкіну відомо.

Верховна Рада прийняла так званий «антиколомойський закон», відповідно до якого екс-власники націоналізованих банків не зможуть претендувати на повернення собі колишніх банків навіть за рішенням суду, все, на що вони можуть розраховувати – це компенсація. Всім відомо, що цей закон було спрямовано проти Ігоря Коломойського і його прийняття було умовою Міжнародного Валютного Фонду для продовження співпраці з ним, для отримання від нього грошей, яких ще немає, але вони вже записані в державному бюджеті, тобто, без них – повний крах. Знову, для прийняття такого важливого для виживання держави закону Зеленський особисто відвідав парламент та закликав всіх депутатів об’єднатися. Закон було прийнято і знову, вже не вперше, лише за допомогою проукраїнських фракцій Верховної Ради «Європейської солідарності», «Голосу» та інших. Що ще раз підтвердило смерть так званої монобільшості.

Тепер ми всі чекаємо, коли імперія зробить удар у відповідь, тобто чекаємо на відповідь Ігоря Валерійовича. Щось мені підказує, що буде цікаво.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=24ZuYOgFA5U&feature=emb_logo

Что будут делать антипрививочники?

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

14 мая 1796 года английский врач Эдвард Дженнер впервые привил коровью оспу восьмилетнему Джеймсу Фиппсу. Впоследствии, эта процедура, названная вакцинацией, получила распространение не только в Англии, но и за ее пределами, она стала эффективным средством борьбы с многими другими инфекционными заболеваниями и позволила в следующие два века полностью ликвидировать натуральную оспу, которая на протяжении истории человечества унесла жизни десятков миллионов людей.

Несмотря на то, что эпидемии натуральной (или черной) оспы, как считается, сопровождают человечество с доисторических времен, первые подробные описания болезни, которые позволяют ее точно идентифицировать, относятся к V (в Индии) - VI (в Европе) векам. Примерно в это тоже время она пришла из Африки в Византию, с началом арабских завоеваний достигла Западной Европы и с первыми испанскими и португальскими мореплавателями - Америки. Из-за высокой смертности, которая достигала от 20% до 60% у взрослых и до 80% у детей, эпидемии оспы имели разрушительные последствия для народов и стран, они касались всех слоев общества на всех континентах, и к началу XVIII века черная оспа была причиной от четверти до трети смертей в мире.

С X века, когда персидский ученый Абу Бакр Мухаммад ар-Рази, который изучал медицину в Багдаде, первым описал симптомы натуральной оспы достаточно подробно, чтобы отличать ее от кори и ветряной оспы, человечество нашло, хотя и малоэффективные, но все же методы предотвращения болезни. Издавна было известно, что выживший после оспы, получал к ней иммунитет, и у того же ар-Рази есть упоминание о распространенном в Индии и Китае методе введения под кожу здорового человека гноя из созревшей оспенной пустулы больного. Названный позже вариоляция (или инокуляция), в 1670 году этот метод профилактики оспы стал известен в Османской империи благодаря купцам с Кавказа, которые таким образом сохраняли девочек, предназначенных для жизни в гаремах, от рубцов, которые неизбежно оставляла после себя болезнь. Можно сказать, что торговля стала двигателем медицины, хоть это была и работорговля.

В Европе вариоляция впервые стала известна благодаря Эммануэлю Тимоне, который работал врачом в британском посольстве в Стамбуле - в 1713 году он прислал в Королевское научное общество трактат, напечатанный в следующем году в Лейпциге, в котором подробно описал процедуру. Однако самым активным пропагандистом подобной профилактики оспы стала Мэри Вортли Монтегю, жена Эдварда Вортли Монтегю, отправленного в 1717 году послом в Константинополь: за два года перед этим она сама переболела натуральной оспой, позже от нее умер ее 20-летний брат, и когда в столице Порты она узнала о вариоляция, то настояла, чтобы хирург посольства Чарльз Митленд привил ее 5-летнего сына. Процедура была выполнена в марте 1718 года, и по возвращению в Лондон, в присутствии врачей королевского двора она была проведена и для 4-летней дочери леди Монтегю.

После этого Чарльз Митленд получил разрешение под наблюдением придворных врачей, членов Королевского общества и коллегии врачей 9 августа 1721 года провести вариоляцию шести заключенным тюрьмы города Ньюґейт - все они выжили, как и дети-сироты, которым Митленд выполнил прививки позже. Благодаря успеху процедуры она была выполнена членам британской королевской семьи, получила всеобщее признание и начала массово практиковаться врачами по всей Европе и в колониях Новой Англии.

Благодаря вариоляция смертность от натуральной оспы удалось уменьшить в несколько (а иногда - в несколько десятков) раз, однако процедура имела и существенные недостатки - не все выживали после ее проведения (смертность составляла 2-3%), временами она и сама становилась первопричиной эпидемий или распространение таких инфекционных болезней как сифилис или туберкулез.

В 1760-х годах некоторые английские врачи обратили внимание на коровью и лошадиную оспу, которые хоть и передавались человеку, однако их ход был значительно легче и человек, ими переболев, становился невосприимчив к натуральной оспе. Однако долгое время эти наблюдения никем не систематизировались и не вызывали доверия научного сообщества, только энтузиасты-одиночки экспериментировали над собой как английский фермер Бенжамин Джест в 1774 году или немецкий учитель Питер Плэтт в 1791-м.

В 1796 году возможностью испытать на людях вариоляцию на основе коровьей оспы заинтересовался 47-летний семейный врач и хирург Эдвард Дженнер, который имел практику в городе Беркли, графство Глостершир на юго-западе Англии. Биолог-энтузиаст с хорошим и разносторонним медицинским образованием, он предположил, что защитный эффект может иметь не только вариоляция оспой, взятой у коровы, но и от человека, переболевшего коровьей оспой. 14 мая в присутствии других врачей и заинтересованной публики он взял гной из пустулы больной коровьей оспой доярки Сары Нелмс и ввел его в надрез на руке 8-летнего сына своего садовника Джеймса Фиппса. На следующий день у мальчика началась лихорадка, он потерял аппетит, но на 10-й день полностью выздоровел. 1 июля Дженнер привил ему натуральную человеческую оспу, никаких проявлений болезни не произошло, мальчик не заболел и остался совершенно здоров.

В 1797 году Дженнер прислал короткое сообщение с описанием проведенного эксперимента Королевскому научному обществу, но на него не обратили внимания. Проведя еще несколько исследований, в 1798 году он опубликовал свои результаты в небольшой брошюре под названием «Исследование причин и действий вариональной вакцины, болезни, обнаруженной в некоторых западных округах Англии, в частности, в Глостершире, и известной как коровья оспа», в которой впервые использовал термин «вакцинация» (от латинского vaccina - коровий). Научным сообществом она была встречена прохладно, попытки Дженнера найти в Лондоне добровольцев для вакцинации закончились безрезультатно, и только в следующем году усилиями других врачей, которым Дженнер по их просьбе прислал образцы своей вакцины, она нашла практическое применение, а до 1800 года получила распространение не только в Англии, но и за ее пределами.

Эдвард Дженнер стал мировой знаменитостью, оставил врачебную практику, полностью посвятив себя популяризации вакцинации. Он был избран иностранным почетным членом Американской академии искусств и наук в 1802 году и иностранным членом Шведской королевской академии наук в 1806 году. Его лично и его исследования поддержал, в том числе и финансово, британский парламент, который в 1808 году согласился на создание Национальной организации по вакцинации. Однако, из-за несогласия с подбором в ее руководство лиц, которые в свое время критиковали и смеялись над экспериментами Дженнера, через год он оставил Лондон и вернулся к врачебной практике в Беркли, где у себя в саду построил небольшой домик для проведения бесплатных прививок беднякам.

Работа Эдварда Дженнера оказалась первой научной попыткой борьбы с инфекционным заболеванием путем специального использования вакцинации. Строго говоря, он не был первооткрывателем подобной процедуры, но был первым человеком, который предоставила ей научное обоснование, научный статус и название.

В конце XIX века было установлено, что вакцинация не дает непрерывного иммунитета и необходима дальнейшая ревакцинация. Ее внедрение позволило существенно снизить смертность, но эпидемии оспы в большей части Европы и Северной Америке удалось преодолеть лишь в 1950-х годах. Процесс ее глобального искоренения был начат в 1958 году, когда под эгидой Всемирной организации здравоохранения (ВОЗ) была разработана программа в 63-х беднейших странах мира. Ее внедрение началось в 1967 году, и 26 октября 1977 года в сомалийскими городе Марка был зафиксирован последний случай заражения натуральной оспой.

8 мая 1980 года ВОЗ объявила о том, что в мире больше нет натуральной оспы и рекомендовала всем странам прекратить вакцинацию.

 В начале 1990-х годов были ликвидированы все лабораторные запасы вируса натуральной оспы, которые в то время хранились только в США, СССР и Южно-Африканской Республике. Ну, так, по крайней мере считается.

К чему весь этот рассказ? К тому, что в разгар эпидемии новоявленной «оспы» 21 столетия, которая таковой по степени опасности и последствиям все же не является, люди совсем забыли, как они избавлялись от проклятия инфекционных болезней. Совсем забыли о том, что такое вакцинация, карантин и прочие старые, но от этого все еще действенные методы борьбы с инфекциями. И что будут делать антипрививочные активисты, когда вакцина от коронавируса будет изобретена? Смеяться над ней, как когда-то смеялись над изысканиями Эдварда Дженнера? Или, все же, будут прививаться?

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №97 2020-05-14 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Карантин накрився «Велюром», медреформа – Зеленським та Степановим, а два нардепи від СН – це сила!

Вітаємо всіх президентів!

Кількість офіційно зареєстрованих хворих на коронавірус на планеті наближається до чотирьох мільйонів. Понад двісті п’ятдесят тисяч людей вважаються померлими від цієї хвороби, близько півтора мільйона одужали. В Україні кількість лабораторно підтверджених хворих наближається до 15-ти тисяч, близько чотирьох сотень людей померло, одужало близько трьох тисяч. В Миколаївській області захворіло вже більше двох сотень людей, є померлі, але є і такі, що одужали і їх більше за померлих, що не може не радувати. 

З 11 травня карантин пом’якшується. Дозволяється працювати непродовольчим магазинам, навіть тим, що знаходяться в торгово-розважальних центрах, перукарням та салонам краси, адвокатам, нотаріусам, психологам, стоматологіям, закладам побутового обслуговування. Можна буде працювати літнім майданчикам кафе та ресторанів. Відкриваються парки та зони відпочинку, дитячі та спортивні майданчики на вулицях, музеї просто неба. Можна буде проводити тренування національних збірних, репетиції та відеозйомки. Відновиться діяльність підприємств у галузі ЗМІ. Все це – за умови дотримання санітарних дистанцій, маскового режиму та інших заходів. Але слід визнати – карантину миколаївці та й не тільки вони вже досить давно не дотримуються повною мірою. Якщо треба – то можна і працюючу перукарню знайти і непродовольчу крамницю. Перепусток у маршрутках ніхто особливо не вимагає та не перевіряє, а маскового режиму навіть у людних місцях не дуже всі й дотримуються. Серед причин такої легковажної поведінки я би відокремив дві. Перша – через низьку статистику захворюванності та відносно невелику кількість смертей люди не відчувають загрози, через що і розслабляються. Друга – представники влади самі демонструють зневагу до обмежувальних правил, які самі ж і встановили, чим провокують таке ж саме ставлення і у всього суспільства. Я маю на увазі так званий «велюровий» скандал, в якому засвітилося чимало нардепів та осіб від влади та, зокрема, власник ресторану, який став відомими на всю Україну, нардеп Микола  Тищенко та Ігор Негулевський, до цих двох ми ще сьогодні повернемося. Останній, до речі, очевидно, що збрехав щодо мети своїх відвідувань «штабу порятунку Києва» під назвою «Велюр». Як стало відомо, Володимир Зеленський дуже «суворо» поговорим з Миколаю Тищенко. Оцініть, наскільки відрізняється ця ситуація від, наприклад, британської. Там радник прем’єр-міністра з питань охорони здоров’я та головний прихильник жорсткого карантину Ніл Фергюсон пішов у відставку, коли стало відомо, що він відвідував свою заміжню коханку попри заборону на подібні відвідування, як ж він сам і ініціював. І причиною відставки тут стало не «обліке моралє» а саме - порушення карантинних обмежень. Бо, як виявилось, чоловік його пасії мав ознаки коронавірусу. 

Отже, цинізм владних депутатів, та ігнорування їх поведінки з боку Зеленського за принципом «друзям – все, всім іншим – закон» зруйнував і без того хитку ситуацію – місцеве самоврядування та бізнес почали протестувати проти необов’язкового для всіх карантину прямо на Банковій, люди потрохи почали його порушувати. Але коронавірус нікуди не дівся і все це може призвести до вибуху епідемії, яка змусить знову зробити карантин жорстким і остаточно доб’є ослаблену українську економіку. Наслідки для України в умовах світової коронакризи важко передбачити. І нам лише залишається сподіватися на диво і на те, що сонце та тепло приб’ють цей вірус.

А на фоні пандемії стало відомо, що медичної реформи, другого її етапу – не буде. Саме так слід розцінювати заяви, зроблені панами Зеленським та Степановим на цьому тижні. Володимир Олександрович зазначив, що у медичній реформі багато недоліків, вона, начебто, може призвести до звільнення величезної кількості медиків та закриття величезної кількості медичних закладів і, взагалі, ставить всю українську медицину під удар, реформа, за його думкою, має плюси та мінуси, тому він закликав міністра охорони здоров’я невідкладно запропонувати шляхи вирішення, як він вважає, проблеми.

А тут, давайте більш ретельно. Весь сенс реформи Супрун полягав в тому, щоб запустити у державній та комунальній медичній галузях те, чого там не було ні до, ні після 1991 року – конкуренцію. Це, коли пацієнт обирає де йому лікуватися, а держава оплачує це лікування. За чесною та прозорою системою. І до цієї конкурентної боротьби за пацієнтів та державні гроші могли долучатися і приватні клініки. У всіх головних лікарів було вдосталь часу та можливостей аби підготуватися та заключити угоди з Національною Службою Здоров’я. Але зробили це далеко не всі. Чому? Може тому, що дехто просто не здатний це зробити. Мені, наприклад, відомий один миколаївський медичний заклад, який зумів оформити необхідні документи лише з п’ятої, вдумайтесь – з п’ятої спроби! При тому, що він має чимало адміністративного персоналу, який вчасно отримує зарплатню, натомість, документи оформити не може. Чи міг програти хтось у цій конкуренції серед медиків та медичних закладів? Звичайно, так буває у будь якій професії. Але від цього мала виграти галузь в цілому і споживачі послуг – пацієнти, а програти, натомість, - медична та фармацевтичні мафії, які створили штучні монополії на всіх рівнях – від держави до міст та містечок. Якщо це не монополія і не мафія, то як, вибачте, пояснити дорогі автівки, будинки, годинники та інші атрибути демонстративно-роскішного життя чималої кількості головних лікарів та медичного начальства за таких маленьких офіційних зарплатах? І – дуже часто – жахливий стан лікарень, якими вони керують? Але зараз не змініться нічого. Не будуть головні лікарі змагатися за кращих фахівців, думати про оптимізацію витрат та покращення послуг, бо, як сказав міністр Степанов – всі отримають фінансування на рівні не менше за минулий рік, та й ще збільшать зарплати. Незалежно від результатів роботи. Отже, ніяких стимулів для покращення свої робити для лікарень не буде. І покращення не буде. І нехай нікого не вводить в оману слова Зеленського та Степанова про те, що буде переосмислення та виправлення помилок – медичної реформи тупо не буде. Облиште мрії про те, що за років 10-15 ми могли би побачити глобальні зміни в українській медицині. Не побачимо.

І ще одне – я не знаю, як це назвати – прийти до влади, усвідомити, що у медицині все погано і прийняти рішення… - нічого там не змінювати! Геніально! І дійти до цього аж на дев’ятому місяці фактичного керування країною! Тобто, йти до влади не маючи розуміння, що робити з проблемною медициною! І досі його не мають, бо жодних глобальних конкретних пропозицій ми від Степанова та Зеленського ми не почули, проте - реформу вони зупинили!

Два народних депутати від «Слуг народу» - відомий ресторатор та телевізійний «ревізор» Микола Тищенко та наш, миколаївський, Ігор Негулевський зробили відео, в якому звинуватили відому миколаївську компанію «Нібулон», фактично, у хабарництві з метою протидії прийняття Закону України «Про внутрішній водний транспорт». Відео викликало справжню бурю у миколаївському політикумі. З двох причин. Перша – «Нібулон», його засновника та лідера – Олексія Вадатурського в Миколаєві і не лише в Миколаєві знають та поважають всі, навіть конкуренти та вороги. Друга – відео продемонструвало зверхність, неповагу та якусь дурнувату зухвалість цих двох слуг Зеленського до відомої та поважної людини та до опонента. Справа в тому, що Вадатурський є послідовним противником тої версії закону, яка прийнята у першому читанні. Своєї позиції він не приховував та аргументовано відстоював і раніше. І раніше всі дискусії з приводу цього законопроекту відбувались із взаємною повагою всіх опонентів один до одного. Поки на сцені не з’явились Тищенко та Негулевський. Своє обурення висловили всі – міський голова Олександр Сєнкевич, голова обласної ради Вікторія Москаленко, колишні нардепи, місцеві депутати та звичайні люди. Два наших «героя» згодом вибачились. Але якби це був першій «зашквар» в якому вони разом прийняли участь! Що тут можна додати з цього приводу. В народі є прислів’я, що коли збирається дві особи, які, за визначенням Вікіпедії: 

Здатні до навчання, опановують нескладні трудові процеси, можуть соціально пристосовуватися у певних межах;

Нерідко виявляють досить високий розвиток мови, їхня поведінка більш адекватна і самостійна, що деякою мірою маскує слабкість мислення. Цьому сприяють гарна механічна пам'ять, наслідування;

В той же час у них наявна слабкість абстрактного мислення, переважають конкретні асоціації. Перехід від простих до складніших узагальнень для них ускладнений. Такі особи опановують переважно конкретні знання, засвоєння теорії їм не вдається. 

Так, ось, у народі живе думка, що коли збираються дві такі особи вони демонструють чималу силу. І на минулому тижні ми переконались у справедливості народного прислів’я. І, користуючись нагодою, не можу не привітати мудрий український народ із таким вдалим минулорічним вибором!

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=Xf2g9hZepBc&feature=emb_logo

Буйнопомешанный, случайно примкнувший к врачам

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

7 мая 1945 года в 2 часа и 41 минуту по среднеевропейскому времени во французском городе Реймс начальник Оперативного штаба Вермахта генерал-полковник Альфред Йодль подписал Акт о безоговорочной капитуляции немецких вооруженных сил, который установил перемирие на направленных против Германии фронтах Второй мировой войны. Акт о капитуляции обязал немецких военнослужащих к прекращению сопротивления, сдачи личного состава в плен и передачи материальной части вооруженных сил противнику. 75 лет назад закончилась война в Европе – одним из основных театров боевых действий Второй Мировой Войны.

После взятия Берлина войсками Красной армии 2 мая 1945 года генерал Вейдлинг подписал акт о капитуляции берлинского гарнизона. В этот же день у нового главы немецкого правительства гросс-адмирала Карла Деница состоялось совещание, на котором было решено сосредоточить главные усилия на том, чтобы спасти возможно больше немцев от Красной Армии, избегая военных действий на Западе и продолжая действия против англо-американцев только в той степени, в которой они будут препятствовать попыткам немецких войск уклониться от Красной Армии. Поскольку, несмотря на соглашения между СССР и западными союзниками, добиться капитуляции только на Западе было трудно, была выбрана тактика капитуляций на уровне групп армий и ниже.

Еще 29 апреля капитулировала группа армий «С» в Италии. 4 мая новый главнокомандующий немецкими ВМС адмирал флота Ганс-Георг Фридебург подписал акт о капитуляции перед 21-й группой армий фельдмаршала Монтгомери всех германских вооруженных сил в Голландии, Дании, Шлезвиг-Гольштейне и Северо-Западной Германии. На следующий день перед американским генералом Джекобом Диверсом капитулировал генерал пехоты Фридрих Шульц, который командовал группой армий «G», действовавшей в Баварии и Западной Австрии.

5 мая в штаб-квартиру Верховного главнокомандующего экспедиционными силами Дуайта Эйзенхауэра, располагавшейся в Реймсе (Франция), прибыл гросс-адмирал Ганс-Георг Фридебург, вести переговоры с ним было поручено начальнику штаба союзников Уолтеру Смиту. Он отклонил германское предложение о капитуляции только на Западном фронте и потребовал полной капитуляции. Не имея полномочий на такие действия, Фридебург телеграфировал Деницу, прося разрешения подписать общую капитуляцию.

Дениц считал условия капитуляции неприемлемыми и послал в Реймс генерал-полковника Альфреда Йодля, который был категорическим противником капитуляции на Востоке. Он прибыл в Реймс 6 мая и после безуспешных переговоров на следующий день, получив разрешение от Деница, дал согласие на безоговорочную капитуляцию. Церемония подписания была назначена на 2:30 ночи. Акт о капитуляции должен был вступить в силу в 23:01 8 мая, то есть спустя почти двое суток после подписания - Дёниц надеялся воспользоваться этим временем, чтобы переместить на Запад как можно больше войск и беженцев.

6 мая в штаб-квартиру Эйзенхауэра были вызваны представители союзных командований - члены советской миссии генерал Суслопаров и полковник Зенькович, а также заместитель начальника Высшего штаба национальной обороны Франции генерал Севез. Сам Эйзенхауэр отказался участвовать в церемонии подписания акта по протокольным соображениям, так как немецкую сторону представлял начальник штаба, а не главнокомандующий - церемония, таким образом, прошла на уровне начальников штабов.

7 мая 1945 года капитуляцию Германии приняли: от англо-американской стороны генерал-лейтенант армии США, начальник Главного штаба Союзных экспедиционных сил Уолтер Беделл Смит, от СССР - представитель Ставки Верховного Главнокомандования при командовании союзников генерал-майор Иван Суслопаров, от Франции, как свидетель, - заместитель начальника штаба национальной обороны Франции бригадный генерал Франсуа Севез. Капитуляция нацистской Германии вступила в силу 8 мая в 23:01. И именно эти дата и время являются реальными датой и временем окончания войны в Европе.

Советский представитель генерал Суслопаров подписал акт в Реймсе на свой страх и риск, поскольку до момента, назначенного для подписания, инструкции из Кремля еще не пришли. Он решился поставить свою подпись с оговоркой, что этот акт не должен исключать возможность подписания другого акта по требованию одной из стран-союзниц. Вскоре после подписания акта, Суслопаров получил телеграмму за подписью Сталина с категорическим запретом подписывать капитуляцию. Сталин отказался признать Реймсский акт, потребовав нового подписания во взятом Красной армией Берлине.

8 мая 1945 года в берлинском пригороде Карлсхорст был подписан еще один Акт о безоговорочной капитуляции Германии. Его текст в основном дословно повторил аналогичный документ от 7 мая и подтвердил время прекращения огня - 8 мая в 23:01 по центральноевропейскому времени (или 9 мая в 1:01 по московскому), что лишила акт от 8 мая любого практического значения, поскольку все приказы, выполнение которых он требовал, уже были отданы немецким командованием еще 7 мая: иначе отдать их и довести до мест выполнения пришлось бы за 17 минут, что было физически было невозможно.

Тем не менее, в советской истории именно Акт 8 мая почему-то считался и считается настоящим, в то время, как он не имел никакого практического значения. Но, чтобы выделится, чтобы приписать себе все лавры победы, в России пошли еще дальше и назначили день победы на 9 мая, в то время, как все в мире знают, что война окончилась все же 8 мая. Все, кроме русских. У них все по-другому, не так, как во всем мире. Как и 75 лет назад Россия живет в своем, выдуманном мире, в своей системе координат. Вроде люди такие же, как и все – руки, ноги, голова. Ан нет – не такие! Отличные и, главное, правильнее и лучше других. И все бы ничего, но они активно пытаются заставить принять весь окружающий мир свою систему координат и систему ценностей. Принять весь мир постулат, что именно они самые лучшие и достойны всеми управлять. И делают они это так же, как и 75 лет назад и еще шестью годами ранее делала нацистская Германия – силой. Обильно проливая кровь всех тех, кто с ней не соглашался. 75 лет назад немцев вылечили, хоть и лечение очень дорого обошлось как докторам, так и больным. И советская Россия, кстати, совершенно случайно оказалась среди докторов, как сумасшедший, который вовремя примкнул к бригаде санитаров и врачей, усмирявших вооруженного и опасного буйнопомешанного. И мир вынужден был закрыть глаза на то, что Россия целый год и 10 месяцев была союзницей Германии. И, по-сути, несет не меньшую, чем Герамния, ответственность за развязывание Второй Мировой Войны. И как результат – 75 лет спустя в Европе все еще есть один буйный, вооруженный и опасный сумасшедший, требующий лечения. И, боюсь, что вылечить его можно будет только такими же радикальными методами, как вылечили 75 лет назад Германию. О том, чего это будет стоить докторам и санитарам – даже страшно подумать.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №96 2020-05-07 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Дивна історія з МРТ, «чемпіон» Кормишкін та «перелітні» політики

Вітаємо всіх президентів!

Вже понад три мільйони офіційно зареєстрованих хворих на коронавірус є у всьому світі. Понад двісті тисяч людей вважаються померлими від цієї хвороби, більше мільйона одужали. В Україні лабораторно підтверджено більше десяти тисяч хворих, близько трьох сотень людей померло, одужало близько півтори тисячі. В Миколаївській області захворіло понад сотня людей, на жаль, порівняно з минулим тижнем збільшилась кількість померлих.

Ніхто точно не може сказати, коли припиниться епідемія і чи не стане ця хвороба такою ж звичайною, як, приміром, грип. Але деякі країни, певно, ризикуючи, починають послаблювати, або навіть знімати більшість карантинних обмежень, бо, коли люди не працюють, економіка стоїть і замість ймовірної перспективи померти від коронавірусу, постає цілком реальна перспектива померти від голоду. Серед таких країн, зокрема – США, Австрія та Чехія. Чеська республіка почала масове тестування населення на наявність антитіл до коронавірусу, задля того, щоб з’ясувати скільки насправді людей перехворіли цією хворобою та зрозуміти рівень колективного імунітету. Як на мене, дуже цікаво буде дізнатися результати цих досліджень.

В Україні також почали говорити про послаблення карантину. Після 11 травня планується поступово знімати обмеження та запроваджувати так званий адаптивний карантин, це коли жорсткі обмежування будуть застосовувати лише у тих населених пунктах та районах, де спостерігається спалах COVID-19. Але вже з першого травня в Україні та і в Миколаєві розпочинають працювати продовольчі ринки, але, з певними строгими обмеженнями – дотриманням дистанції, обов’язковим носінням засобів особистого захисту продавцями та покупцями. Можливо, незабаром, буде відкрито і інші ринки. Чи призведе відкриття ринків, та часткове зняття карантинних обмежень до спалаху COVID-19 - покаже час. Але у будь якому разі, задля безпеки себе та своїх близьких слід бути обережнішими.

Карантин – карантином, але все решта у нашому житті майже без змін. Як і раніше, у нашій бюджетній, так би мовити, сфері трапляються дуже, ну дуже дивні речі. Як приклад – історія про те, як миколаївські чиновники від медицини «рятують» апарат МРТ у одній з миколаївських лікарень. Начебто, той апарат раптово зламався, на його ремонт потрібно кілька мільйонів, але… можна його здати в оренду і, таким чином, врятувати. Кажуть, вже і кандидат є, кому в оренду здати.

Як на мене – ситуація аж занадто дивна. Дивіться самі. МРТ – це складний механізм. Який потребує постійного догляду, виконання регламентних робіт, поточного, а, як треба – і більш серйозного ремонту. І тут, раптом, він ламається. Зі слів чиновників дуже сильно ламається. Так сильно, що лише здавання його в оренду може врятувати ситуацію. І хочете, чи не хочете, але починаєш замислюватися про, принаймні, службову недбалість, внаслідок якої складний механізм було доведено до такого стану. А може йдеться про штучно створену ситуацію? Наразі, це невідомо, але дуже вся якось так не дуже виглядає… Бо, якщо слідувати за логікою міського медичного начальства лише зменшення безоплатних досліджень на цьому МРТ з 4 тисяч на рік до однієї тисячі, а все решта – ви правильно зрозуміли – буде за гроші містян, є виходом із ситуації. Ще раз скажу – ну дуже, дуже дивна історія. Сподіваюсь, що всього цього не станеться і миколаївцям буде відкрито доступ до безкоштовного діагностичного дослідження, тим більше, що, принаймні, частина міських депутатів вважає так саме.

А взагалі, у міській медичній галузі не все гаразд. Це ще раз підтвердив раптовий рейд депутатів Сергія Кантора та Сергія Ісакова з метою перевірки забезпеченості медиків засобами індивідуального захисту та рівнем підготовки однієї з лікарень до прийняття хворих на коронавірус. Як виявилось, засоби захисту ховають на складах, маски медики шиють собі самі, а робота не кипить, і навіть не закипає.

Ну, а під час чергової позачергової сесії обласної ради було обрано нового першого заступника голови, ним став представник «Нашого краю» Тахір Садрідінов. Чому? Тому, що йому треба було дати шанс, як вважає Вікторія Москаленко, та тому, що він – порядна людина та добрий сім’янин, як вважає Юрій Кормишкін, очільник «Нашого Краю». Хочеться лише нагадати, що порядна людина та хороший сім’янин – це не професії, але то таке. І ще Тахір Садрадінов став першим заступником голови обласної ради тому, що Олександр Стаднік, голова обласної державної адміністрації, повністю програв поле битви обласної ради, альянс Кормишкін-Москаленко остаточно взяли гору. Відтепер, Юрій Кормишкін – найбільш впливовий депутат Миколаївської обласної ради, ба більше – він просто чемпіон!

Хоча, слід зазначити, що українське політичне життя настільки бурхливе та мінливе, а мудрий український виборець настільки примхливий, що вихід на вибори, а Кормишкін з компанією на них готуються вийти, це безумовно, з владної посади може стати катастрофою. Вся історія українських виборів показує, що вигідніше стартувати з опозиційних позицій. Так що, те, що є, фактично, кулуарною перемогою може стати електоральною поразкою. І байдуже, що при владі ти був лише останні півроку – спитають за всі п’ять. Втім, як на мене, наш чемпіон про це зараз не замислюється.

Полетіли перелітні птахи, чи то утки, чи то гуси, чи то папуги – депутати та політики з одних партій до інших. Так, стало відомо, що стаю ОПЗЖ в Миколаєві очолить Артем Ільюк. А ще, лави цієї, як вважають деякі оглядачі, філії ФСБ Росії, поповнила депутатка обласної ради Анна Воронок. І, якщо кадровий крок Ільюка виглядає цілком логічно для людини, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року, - блудний син повернувся до своїх політичних витоків, то кульбіт Анни Вадимівни з партії Українських патріотів – УКРОП, а саме за списком цієї партії вона обиралась п’ять років тому, до ОПЗЖ вражає. Що ще раз демонструє – тверді принципи, прихильність до певної ідеології та незрадливість – це не про наших політиків. Принаймні, не про значну частину з них. І до виборів ми ще не такі сальто-мортале побачимо. А ще, з нетерпінням чекаю від всіх неофітів ОПЗЖ, коли вони нарешті продемонструють нам хоч одну таємну американську біолабораторію, про яку нещодавно розповідав нам їх партайгеноссе, кум Путіна, Віктор Медведчук.

 А Миколаївський глиноземний завод оголосив про припинення виробництва через дії Чорноморської митниці, митники звинуватили це підприємство у порушені цілої низки  правил – від податкових та митних до екологічних. Не вдаючись до подробиць зараз – бо тема МГЗ – це дуже містка тема, що потребує окремої уваги та передачі, лише зазначимо, що екологічні, та й не лише екологічні проблеми там є і їх чимало.

Закінчуючи. Бажаю всім не хворіти та раджу бути обережними.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=oFlmpuxi_qM&feature=emb_logo

Фанерная победа

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

30 апреля 1945 года советские войска в ходе Берлинской операции начали штурм Рейхстага. В советской, а сейчас уже и в российской официальной науке это боевая операция преподносилась и преподносится как апогей всей, так называемой «Великой Отечественной Войны». Сам Рейхстаг был объявлен главным центром и символом нацистского режима, а его штурм, продолжавшийся несколько дней, было принято считать чем-то невероятным из-за, якобы, огромного количества сил, его оборонявших. При ближайшем рассмотрении, выясняется, что все это – не более, чем мифы, очень большие преувеличения или даже большая глупость.

Миф первый – про центр нацизма. Начнем с того, что к 1945 году Рейхстаг давно уже не был никаким сердцем и главным зданием Рейха. Рейхстаг был построен в 1894 году по проекту франкфуртского архитектора Пауля Валлота. Парламент здесь заседал до 1933, когда здание сгорело во время пожара. С 1933 года здание находилось в плохом состоянии и использовалось не по прямому назначению, а как медицинский архив, госпиталь и даже родильное отделение клиники «Шарите» и детсад. Парламент с 1933 года переехал в здание Кроль-оперы, которая не сохранилась до наших дней. Настоящим сердцем и символом нацизма являлась Рейхканцелярия, которая находилась в нескольких сотнях метрах от Рейхстага и в которой на момент начала штурма последнего все еще находился вполне живой Гитлер. Парламент при нацистах вообще имел чисто декоративное значение и никак не мог быть центром. Однако, товарищ Сталин решил, что именно Рейхстаг – это центр, перечить ему никто не посмел и советские войска штурмовали медицинский архив.

Миф второй – Рейхстаг обороняли несметные полчища отборных частей Вермахта, СС и множество единиц техники, а само здание было окружено рвом с водой и целой кучей дотов. Именно этим объясняли столь долгий его штурм. На самом деле, Рейхстаг обороняли, согласно имеющимся документам и свидетельствам, остатки 617, 403, 407-го и 421-го батальонов фольксштурма 9-го сектора обороны Берлина. Их численность непосредственно в здании оценивалась в 200-240 человек и всего до 1000 с учетом прилегающих зданий и сооружений. Фольксштурм – это не регулярные воинские части, - это народное ополчение, старики, дети, инвалиды. Отряды фольксштурма, правда, часто отличались высоким боевым духом, как пример - ожесточенное сопротивление фольксштурма Бреслау, которые капитулировали только 6 мая 1945 года.

Кроме старичков из фольксшурма в обороне Рейхстага принимала участие такая техника: 2 танка – «Тигр» и «Королевский тигр», одна 20-мм пушка и 8 88-мм зениток FlaK 37. Причем последние были установлены поспешно, их позиции не были подобающим образом укреплены – все это из-за того, что немцам не удалось подорвать мост Мольтке, через который наступали советские части, они не готовили на этом направлении оборонительных позиций и вынуждены были быстро затыкать неожиданную брешь. Часть из этих зениток так и не успели сделать ни единого выстрела.

Эсесовцы в Рейхстаге все-же были - 28 апреля в Рейхстаг была направлена команда по расстрелу дезертиров. В советской литературе указано еще одно подразделение СС - части 11-й танково-гренадерской дивизии СС «Нордланд». Но все дело в том, что бойцы этого подразделения известны поименно: унтершарфюрер Георг Дирс, наводчик Вольф-Дитер Коте, мехвод Вилли Кенкель, заряжающий Алекс Зоммер, стрелок-радист Бодо Ханзен. Итого – аж 5 человек. Еще было 125 курсантов военно-морского училища из Ростока, которых в конце апреля самолетами перебросили в Берлин. Однако, в самом Рейхстаге их не было. А все доты на поверку оказались входами и вентиляционными шахтами бомбоубежища, которое на тот момент было превращено в подземный госпиталь и совершенно не годились быть и, собственно, не использовались как долговременные огневые точки. Ров с водой – затопленным котлованом под строительство берлинского метро, который, к тому же, находился не с той стороны, с которой наступали советские части.

Со стороны Красной армии было в разное время до 600 воинов, одновременно атаковавших Рейхстаг в пешем строю. Штурм Рейхстага поддерживали около 130 орудий, включая 152- и 203-мм гаубицы, из них на прямой наводке 89 шт. Танки и САУ: Т-34, ИС-2, ИСУ-152 наступали с моста Мольтке. Их количество точно не известно, но речь шла о десятках, а может, и о сотнях единиц бронетехники. Один только экипаж «Королевского Тигра» подбил 39 штук Т-34.

Напомню, штурм начался 30 апреля. Ко 2 мая уже покончил с собой Геббельс, уже разбежались из рейхсканцелярии нацистские бонзы, уже эсэсовцы из отряда «Монке», последней охраны Гитлера, предприняли попытку вырваться из пылающего Берлина. А старички-фольксштурмовцы, оборонявшие Рейхстаг, где теперь располагался медицинский архив все никак не сдавались. Они выдержали три штурма, интенсивный артобстрел из более сотни стволов, против них применялись тяжелые огнеметы, десятки танков. Наконец 2 мая, около 7 часов утра, бойцы Красной Армии увидели белый флаг. Сдалось, по разным сведениям, не более 100-120 человек в основном из фольксштурма, что также подтверждается воспоминаниями советских командиров. На конвоирование пленных было выделено 10 человек. Советские историки позже «нарисовали» почти две тысячи пленных. Никого не смутило 10 конвоиров.

Таких «победных» историй о той войне можно рассказать сотни, тысячи. Но на примере одного только так называемого «штурма Рейхстага» можно сделать вывод, что история той войны в Советском Союзе, в России чудовищно искажена. А настоящая правда сокрыта под многокилометровой толщей пропагандистского великодержавного бреда. И в последние десятилетия этот бред приобретает все более острые формы: штурмы фанерного Рейхстага, пренебрежение к украинцам и всем другим нациям, чьими совместными усилиями и жертвами была добыта та победа, оправдание всех своих агрессивных действий сейчас той победой. Однако, при ближайшем рассмотрении, выясняется, что все это – не более, чем мифы, очень большие преувеличения или даже большая глупость. А с побед слетает лоск и мишура, под которыми проступает фанера. И человеческая кровь. Много крови. Которая невообразимо щедро проливалась тогда и которую нынешняя Россия готова проливать снова сейчас.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №95 2020-04-30 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33