Земля без радості

 Для того, щоб воювати потрібні чотири речі:

• Зброя
• Гроші
• Люди
• Готовність воювати.

Готовність воювати – це готовність терпіти втрати як людські так і матеріальні, це готовність до неуникненного погіршення життя.

У росіян все це, поки що, є.

Щодо їх готовності. Росіяни, в принципі, зверхньо ставляться до всіх етносів. Вони вважають себе краще за всіх інших і що їм можна все. Але, коли йдеться про, прикладом, поляків чи туркменів, вони, принаймні, визнають факт їх існування. Коли ж йдеться про українців і білорусів, то тут росіяни навіть не визнають факту існування цих націй. Немає ніяких українців та білорусів, є частини єдиного російського народу, які колись були розділені і зараз їх треба об’єднати назад в одній державі з росіянами на чолі. Навіть силою, навіть якщо вони цього не хочуть і пручаються.

Ви можете сказати, що заперечення очевидних фактів, тай ще цілою нацією, та така тяга до насильства, це якась психічна хвороба або прояв глибоких комплексів. Що ж, напевно так воно і є. Так чи інакше, але саме існування української, незалежної від них, держави викликає у росіян шалений сказ. У них начисто зносить голову, коли про це йдеться, вони готові на будь які жертви, аби лише знищити цю державу, а заодно і самих українців. Прийміть це як об’єктивну реальність на яку ми маємо такий самий вплив як на буревій. Ми не можемо скасувати буревій, але можемо захиститися від нього та мінімізувати його наслідки.

Отже, поки у росіян є всі перелічені чотири умови для ведення війни, вони воюватимуть, допоки у них щось не закінчиться – але це точно не буде готовність. І ресурсів їм може вистачити на багато років, особливо коли в овальному кабінеті сидить непередбачувана мавпа з гранатою, майже всі дії якої на користь росіян. І це значить, що допоки буде війна, Україна буде землею без радості. Бо немає радості у війні, хіба що є вона у росіян – у загарбницькій війні вони почувають себе цілком комфортно. І, боюся, у нас не багатий вибір: або воювати, опиратися стільки, скільки буде треба, аби вижити, або капітулювати і зникнути як нація.

Хоча одна радість, все ж такі є. Ми ще живі, жива і Україна. Нам слід навчитися сприймати ці факти як радість.

Не насаджувачі

 

Сказати, що позиція Українського інституту національної пам’яти щодо постаті адмірала Степана Макарова дивна – нічого не сказати. Мовляв, він нічого російського не насаджував, імперцем не був, був просто військовим і науковцем. Кому цікаво – може подивитися тут - https://nikvesti.com/news/politics/315453-institut-natspamyati-makarov-ne-pidpadae-pid-dekolonizaciyu-ale-yakscho-dlya-mikolayeva-vin-problema-rishennya-za-m . Ок, давайте подивимось на біографію Макарова щоб зрозуміти як він «не насаджував» російське.

Народився він в Миколаєві в родині військового. Коли йому було десять років батьки перебралися на Далекій Схід. Там Степан поступив до морського училища і відтоді його доля була невід’ємно пов’язана із службою на флоті. Якщо бути точними – службою на російському військовому флоті. Саме там він робив перші походи, саме там робив свої науково-технічні дослідження та винаходи і саме там ці дослідження та винаходи втілював у життя і застосовував на практиці. Наголошуємо, що всі його наукові пошуки були пов’язані саме із військовою справою на морі. Це і переобладнання корабля яким він командував під запуск мінних катерів, це й пуски саморухомих мін (торпед) – це під час російсько-турецької війни 1877-1878 років та інше.

А в 1880-1881 роках під час Ахал-Текинської експедиції під командуванням генерал-лейтенанта Михайла Скобелєва штурмом була взята туркменська фортеця Денгіль-Тепе, під час якого було вирізано 15 тисяч туркменів – чоловіків, жінок, дітей. Після цієї трагедії Туркменістан було підкорено. Наш герой не приймав участі у баталії – нагадаю, він був морським офіцером, натомість він відповідав за забезпечення окупаційних військ морськими шляхами. А із «звитяжним» генералом Скобелєвом Макаров обмінявся георгіївськими хрестами – такий був тоді спосіб побратимства між георгіївськими кавалерами.

Ну, і, нарешті, через низку посад у військовому російському флоті, з початком російсько-японської війни він стає командувачем російської тихоокеанської ескадри де і знаходить свою загибель від японської міни.

Отже, чи «насаджував» Макаров російське, як, власне, і будь який російський військовий у будь які часи? Ну давайте запитаєм це у 15 тисяч туркменських чоловіків, жінок і дітей яких російськи військові вбили у Денгіль-Тепе, чому Степан Йосипович активно сприяв. А начальник генерального штабу російської федерації генерал Валерій Герасимов насаджує російське? А інші російські військові, які вбивають українських солдатів на фронті, запускають шахеди і ракети по українським містам – вони насаджують російське? Вони ж, формально, не забороняють нічого українського, емскі укази не видають. Вони просто вбивають. Тисячами. Мільйонами. Як вбивали і раніше. А ще грабують і ґвалтують. Як грабували і ґвалтували раніше. І будь який російський військовий ніколи не відмиється від цієї плями – приналежності до ганебної армії завойовників, армії вбивць жінок і дітей, армії грабіжників та ґвалтівників. І адмірал Макаров тут не є виключенням.

А позиція УІНП, зокрема, його очільника є дивною.

Хто ви, гаспадін Вєрєщагін?

 111 років в Миколаєві існує художній музей, який носить ім’я російського художника Верещагіна. Коли ми йменуємо вулиці, музеї, інші об’єкти чиїмось іменами, ми хочемо зберегти пам’ять про цих людей. Давайте розберемось пам’ять про яку людину Миколаїв зберігає вже понад століття.

Після навчання в кадетському корпусі і не тривалої військової служби та навчання в Академії мистецтв у 1867 році він «з радістю» приймає запрошення на службу художником до Костянтина Кауфмана, генерал-губернатора Туркестану та командувача російських військ у Середній Азії. Там він приїжджає до Самарканду після взяття його російськими військами, та потрапляє в осаду повсталим місцевим населенням. Він приймає безпосередню участь у військових діях, цитуємо: «Во время восьмидневной осады Самаркандской цитадели скопищами бухарцев, прапорщик Верещагин мужественным примером ободрял гарнизон. Когда 3-го июня неприятель в огромных массах приблизился к воротам и кинувшись на орудия успел уже занять все сакли, прапорщик Верещагин, несмотря на град камней и убийственный ружейный огонь, с ружьём в руках бросился и своим геройским примером увлёк храбрых защитников цитадели». За це він отримав орден Святого Георгія 4 ступеня, який він з гордістю носив – це важлива деталь, запам’ятаємо її.

Після він почав мандрувати з виставкою картин на яких зображалися події російського завоювання Туркестану. Виставка мала чималий успіх як в Росії так і за кордоном.

У 1877 році з початком російсько-турецької війни він знову прямує до російської діючої армії де бере участь у низці битв, отримує поранення.

Зрештою, з початком російсько-японської війни у 1904 році він знову опиняється у російській армії де і знаходить свою смерть.

Отже, людина свідомо приймає участь у війнах, які проводить імперія, потім робить кар’єру на висвітленні цих воєн. Нічого не нагадує? Особисто мені це нагадує російських Z-блогерів, які зараз висвітлюють російську агресію. Так саме вони у військах, так саме розповідають про бойові дії тільки тепер із застосуванням новітніх технічних засобів із зрозумілими акцентами, не виказуючи жодних докорів сумління щодо мети та методів цієї загарбницької війни, цілком її схвалюючи. А у 19 столітті не було відеокамер та інтернету, натомість були полотна та пензлі. І не забуваємо про те що Верещагін із гордістю носив орден за участь, по-суті, у тодішній загарбницькій війни російської імперії проти народів Середньої Азії. І жодних докорів сумління Василій Васильович на виказував.

Отже – Верещагін ніхто інший як російський Z-блогер 19 століття. Цілком зрозуміло, чому художній музей отримав його ім’я у 1914 році у місті Російської імперії. Але зовсім не зрозуміло чому цей музей в українському місті досі носить ім’я імперця та Z-блогера на 11 році російсько-української війни.

Біполярка

 Щороку, 28 березня та 8 травня керівництво області та міста приходять з квітами до меморіалу радянських солдатів, так званих ольшанців, на якому ще донедавна був надпис «Вечная слава героям, павшим в боях за нашу советскую родину» і зірка героя СРСР, а віднедавна буде надпис «Вічна слава героям, полеглим за Батьківщину», а зірку замінять декоративним вінком із колосом та роками Другої світової війни — 1939–1945. 

В той самий час вже 12-й рік Україна воює за свою незалежність із Росією. 4-й рік точиться повномасштабна війна, поруч із меморіалом ольшанців стоїть зруйнована російською ракетою будівля ОДА, невеличка інсталяція і імпровізований пам’ятник загиблим у цій війні. У зв’язку з цим є декілька питань, на які хочеться почути об’єктивні відповіді.

Чи можна вважати заміну гестапо на НКВС визволенням?

Чи можна вважати заміну Дахау на ГУЛАГ визволенням?

Чи стало українське місто Миколаїв вільним, в повному розумінні цього слова, 28 березня 1944 року та 8 травня 1945 року?

Чи можна, взагалі, заміну однієї кривавої імперії на іншу, ще більш криваву імперію вважати звільненням?

За яку батьківщину загинули ольшанці згідно нового надпису?

Слід визнати – мільйони українців під час Другої світової війни воювали і гинули в лавах радянської армії заради перемоги жорстокої російської імперії, яка мала назву тоді Радянський Союз. Вони воювали і гинули не за свободу і звільнення власного та іншого народів. Бо радянська армія не несла народам Європи свободи, натомість на її багнетах до них приходив тоталітаризм. Так часто буває – поневолені в імперії народи воюють за інтереси імперії.

Чи маємо ми вшановувати пам’ять загиблих у тій війні? Безумовно маємо. Чи маємо ми називати події той війни визволенням України? Очевидно, що ні. Боротьба за визволення, незалежність та суверенітет України триває зараз і її результату ще не має. 

Отже, що має знаходитися в центрі площі сили, площі влади міської та регіональної – пам’ятник вшанування солдатів які воювали, хоч і не зі своєї вини, за поновлення влади комуністичної тиранії над Україною, чи пам’ятник воїнам які гинуть зараз за свободу України? Як на мене – це другий варіант. Всі маркери «визвольної» армії мають бути прибрані якщо не взагалі з публічного простору, так з центральних його місць. Це стосується всіх пам’ятників – «тридцять четвірок», радянських солдат, тощо, яких побудовано чи не у кожному українському селі. І всі можновладці мають йти з квітами передусім саме до пам’ятників загиблих у цій війні, справжній війні за незалежність та свободу.

А якщо ходити і до тих і до тих пам’ятників то це більше нагадує біполярний розлад, коли вшановують дві протилежні позиції одночасно. 

Вибори з Навальним

 Якщо ви думаєте, що якби був живий та на свободі Навальний та приймав би участь у російських президентських виборах то Путін може і програв би їх, то ви помиляєтесь. Путін виграє ці вибори за будь яких конкурентів. Секрет його перемоги дуже простий – він говорить і робить те, що хоче почути та побачити втіленим у життя абсолютна більшість росіян.

Так, дехто ще й досі вважає росіян обдуреними путінською пропагандою. Але це не так. Це не пропаганда формує свідомість росіян, вона говорить те, що вони хочуть почути. Завжди хотіли чути.

У росіян був шанс у 90-х роках минулого століття збудувати демократичну країну, коли була відносні свобода слова та демократія. Натомість, вони обрали відновлення імперії та неминучі за такого вибору війну та тоталітарний устрій держави. Як і німці у 20-30-ти роки 20 віку. І росіяни зараз і німці тоді всі все чудово знали та розуміли. Свідомо шли та йдуть на вибори і робили/роблять певний вибір. Свідомо йшли/йдуть на війну. Тих все влаштовувало тоді, цих все влаштовує зараз. А атаки на російськи міста тільки згуртовують росіян навколо російської влади. 

Єдине, що може похитнути путінське правління – це очевидні невдачі на фронті, невдачі у справі відновлення імперії. Повторюю – це єдине зараз що може призвести до втрати Путіним влади. Ну, хіба ще його смерть. Але тоді росіяни, скоріш за все, знайдуть себе нового «збирача земель руських». Можливо він буде менш корумпованим, як Навальний. Але чи буде українцям легше якщо гроші російського бюджету підуть не на палаци із захмарною розкішу а на російську армію? Так що Путін – ще не найгірший вибір. Безумовно – поганий, але не найгірший.

ТЕЦ – вирішення проблеми

 Можна впевнено сказати, що такого важкого початку опалювального сезону як сезон 2023-2024 років в Миколаєві ще не було. І 90% проблем із подачею тепла пов’язано з державним підприємством «Миколаївська теплоелектроцентраль». Осіннє похолодання наступило пізно, але швидко. Як наслідок – сотні будинків до яких тепло подавала ТЕЦ водночас опинилися без тепла, тисячі містян мерзли у своїх квартирах. Причина – багаточисельні пориви магістральних труб, як заявили в ТЕЦ їх зношеність сягає 80%.

В той же час, комунальне підприємство «Миколаїоблтеплоенерго» розпочало сезон практично без аварійних ситуацій. Ба більше, його ресурси залучалися та залучаються для ліквідації аварій на мережах ТЕЦ.

Чому два однакових за профілем підприємства, в однакових умовах мають такі разюче різні результати своєї діяльності? Причина, на мою думку, у формі власності. Комунальне підприємство належіть місту, від того, як воно спрацює напряму залежіть доля її керівництва. Бо містяни звинувачують у всіх негараздах міську владу, а будь якому міському голові не потрібен керівник який наражає його на критику з боку його виборців. Бо на наступних виборах ці виборці можуть і за когось іншого проголосувати. Натомість, доля керівництва державного підприємства практично не залежіть від думок миколаївців. 

І ця ситуація конче потребує змін. ТЕЦ має перейти до власності міста. Іншого вирішення проблеми просто не існує. Це з одного боку, з іншого господарство ТЕЦ насправді старе та потребує значних коштів для оновлення та модернізації. І де взяти ці кошти після передачі військового ПДФО до державного бюджету та «схуднення» міського бюджету майже в двічі – те ще питання. Але за будь яких обставин зміна власника це єдине що може припинити поневіряння половини миколаївців. 

Феномен Дубінського

 Суд відправив під арешт без права внесення застави народного депутат Олександра Дубінського. Йому закидають державну зраду та ще низку звинувачень. І це не єдиний нардеп який зараз знаходиться під слідством за державну зраду та за ґратами водночас, я про Шуфрича. 

Але якщо Нестор Шуфрич походить з нині забороненої ОПЗЖ, то Дубінський походить із політичної сили яка напряму пов’язана з чинним президентом, з партії «Слуга народу». Ще один пікантний момент – Дубінському інкримінують, в тому числі, участь у прес-конференції на якій було оприлюднено так звані «плівки Деркача». І це відбулось аж у 2020 році. За що у 2021 році Дубіський потрапив під американські санкції за спробу втрутитися у виборчий процес у США. На дворі, нагадаю, листопад 2023 року.

Але й це не головне. За Дубінським тягнеться шлейф скандалів та явно замовних, необ’єктивних матеріалів на користь його шефа Коломойського ще з 2010 року. Особливо це стало помітно після націоналізації Приватбанку та під час президентських виборів 2019 року. Але ж це не завадило йому: по-перше – висунутися від президентської політичної сили на дострокових парламентських виборах у 2019 році, по-друге – тріумфально виграти ці вибори, при чому на мажоритарному окрузі. Отже, українські виборці самі обрали скандального та необ’єктивного журналіста (чи можна так його взагалі називати?), вони надали йому повну свою підтримку. Такий собі феномен Дубінського. І хто ж тепер має дивуватися та обурюватися?

Без сумніву, Дубінськиій, як і Шуфрич, як і всі інші подібні мають понести відповідальність за свої злочини, якщо їх буде доведено у суді. А хто має відповісти за обрання таких людей до вищих щаблів влади? Коли, нарешті, українці почнуть усвідомлювати причино-наслідковий зв’язок між тим, за кого і за що вони голосують і тим, які біди потім з ними трапляються? Якщо цього не відбудеться, то феномен Дубінського буде повторюватися раз за разом, а наслідки будуть гірше і гірше, аж до зникнення української держави взагалі. 

«Гроші на ЗСУ» - cui prodest?

 Минулого тижня на Миколаївщині відбулось відразу декілька акцій «Гроші на ЗСУ». Про їх перебіг можна прочитати тут і тут. В Миколаєві це вже була не перша подібна акція. Відповідні маніфестації були і в інших регіонах України, а в Одесі, на приклад, така акція вже давно стала обов’язковою частиною вихідних. Давайте спробуємо розібратися з цим.

Акція «Гроші на ЗСУ» проходять на фоні інформаційних повідомлень про, м’яко кажучи, не зовсім цільових витрат місцевих бюджетів – ремонтів фонтанів, тротуарів та купівлі барабанів. І слід визнати – такі повідомлення викликають цілком справедливе обурення у патріотично налаштованих українців. Отже, основна мішень акції – органи місцевого самоврядування – міські, сільські голови, депутати місцевих рад. Йдеться саме про кошти, якими розпоряджаються вони. Їх перерозподілу на оборонні потреби вимагають протестуючи. В той же час ми всі є свідками спроб центральної влади позбавити місцеве самоврядування значної частини бюджетних надходжень та переспрямувати їх до державного бюджету. Йдеться про так званий «військовий ПДФО» - податок на доходи фізичних осіб який стягується з зарплат військових та силовиків. В різних бюджетах їх доля різна, у Львові це 12% від всього кошторису міста, у Миколаєві майже половина, а у Очакові – дев’ять десятих. 

Визнаємо за аксіому, що будь які вуличні протести у воюючий країні – фактор дестабілізуючий. Спробуємо відповісти на питання, яким задавалися ще римляни -  Cui prodest? Кому вигідно? Кому вигідна дестабілізація в Україні? Перед усім ворогам – росіянам. Учасники акцій – переважно жінки – родички військовослужбовців. Їх емоції цілком зрозумілі. Навряд чи вони ставлять за мету дестабілізацію ситуацію в країні. Але об’єктивно виходить, що дестабілізують, або створюють сприятливий фон для такої дестабілізації. Вважаю, що всі учасники цієї акції мають усвідомлювати всю відповідальність своїх дій.

Ще один можливий вигодоотримувач – це центральна влада. Проводячи такі акції вона отримує додатковий важіль тиску на місцеве самоврядування. Взагалі, прикро бачити, як центральна та місцеві влади подекуди не шукають спільної мови, а сходяться у конфронтації. І ще – слід пам’ятати, що випускаючи такого джина із пляшки, його дуже складно потім повернути назад. Це буквально ігри з вогнем. Бо, якщо місцеві бюджети слід спрямовувати на оборону, то державний теж. Чи ті, хто організовував ці акції вважає, що до них буде інше ставлення з боку їх учасників? Я вже не кажу про відповідальність за розділення країни замість єднання.

Отже, масові акції небезпечні для держави, але вимоги учасників акцій цілком зрозумілі та справедливі. Що ж робити центральній та місцевій владі у такій ситуації? Найкращій спосіб опанувати ситуацію – не спричиняти та не провокувати протестів. Декому вгамувати апетити, а декому перестати грати із сірниками. І насправді спрямовувати максимально ресурсів на перемогу України. І в центрі і на місцях.

Про алогічне

 

Останнім часом активно обговорюється тема парламентських та/або президентських виборів найближчим часом. Подейкують, що навесні 2024 спробують провести всі вибори одночасно, ще й місцеві на додачу. Чи можна проводити будь які вибори під час дії воєнного стану та тоді, коли тривають активні бойові дії на фронті? Давайте розберемось у цьому питанні.

Якби не російське повномасштабне вторгнення та спричинений ним воєнний стан, то ми би зараз знаходилися би у розпалі парламентської виборчої кампанії. Так, саме 29 жовтня 2023 року, останньої неділі жовтня п’ятого року повноважень чинної Верховної Ради мали відбутися чергові парламентські вибори. Але не відбуваються. Тому що стаття 19 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє проведення виборів всіх рівнів в умовах воєнного стану. І тільки після закінчення дії воєнного стану, протягом 90 днів, Верховна Рада приймає рішення про проведення виборів. В принципі, на цьому можна закінчувати – поки є воєнний стан вибори неможливі. Але є але. Закони можна поміняти і такі спробувати провести вибори під час війни. Давайте спрогнозуємо з якими проблемами зіткнеться тоді держава.

Мільйони українців знаходяться за кордоном, за різними оцінками від 4 до 7 мільйонів. Як організувати їх участь у виборах? Щонайменше сотні тисяч українців у Силах оборони України, триває активна фаза війни. Як їм взяти участь у виборах? Мільйони ВПО – така ж сама проблема. Припустимо, вирішили голосувати завчасно та в електронний спосіб, за допомогою «Дії». Але чи можливий об’єктивний контроль за таким голосуванням, коли підрахунок голосів відбувається не на виборчих дільницях за присутності спостерігачів, а на невідомому сервері? Чи буде довіра до результатів такого голосування? Якщо проводити вибори за чинною схемою – із дільницями, дільничними та окружними комісіями, як забезпечити безпеку на них під час повітряних тривог, наприклад? Бо навряд чи росіяни відмовляться від ідеї зірвати нам вибори. Хто контролюватиме виборчу документацію на дільницях та округах, коли всі пересуваються в укриття під час тривоги? І чи вистачить на всіх укриттів?

І ще один дуже важливий момент. Повноцінна участь у виборах – це не тільки право обирати, а й право бути обраним. А кандидати з моменту реєстрації  та на час виборчої кампанії мають право на звільнення від виконання своїх обов’язків за місцем роботи або служби. Уявляєте собі військових які не заступають в наряд через те, що вони балотуються? Коли війна триває.

Може скасувати воєнний стан на час проведення виборів? Сумнівно, що росіяни відмовляться заради наших виборів від своєї війни. І скільки тоді чоловіків призовного віку залишать Україну?

Припустимо, всі перелічені проблеми вдалось якось врегулювати, хоча важко таке уявити. Але куди подіти політичну передвиборчу боротьбу. Будь який опозиційний кандидат має критикувати владу, влада – опозицію. Поляризація та радикалізація суспільних настроїв, розділення за ознакою політичних симпатій та антипатій, певне розділення суспільства – нормальна річ під час виборів. І під час мирного часу суспільство спокійно проходить через це. А під час війни? Чи варто додавати ще одну лінію розлому у воюючій державі?

Отже, проведення виборів під час війни – незаконна, небезпечна та шкідлива затія, це очевидно. Значить це, що виборів до кінця війни не буде? Це було б логічно, але я в цьому не впевнений. Доцільність та бажання отримати потрібний результат можуть перемогти логіку, як це вже не раз бувало. Подивимось як воно буде.

http://nikvesti.com/ua/articles/275657

НАТО та території

 Вже другий тиждень в Україні обговорюють тему вступу в НАТО в обмін на відмову від частини своїх територій – ідею яку, начебто, запропонував натівський чиновник на конференції в Норвегії. Домінуючий лейтмотив українських коментарів від президента до пересічних українців – ніяких територіальних поступок, тільки кордони 1991 року, тільки перемога! 

Давайте розберемось, що таке для України є перемога.

Переважна більшість українців вважає, що вихід ЗСУ на міжнародно визнанні українські кордони 1991 року і буде нашою перемогою яку змушені будуть визнати росіяни. На жаль, це не так. Росіяни нічого не визнають. Попри все, Донецька, Луганська, Запорізька, Херсонська області, Автономна Республіка Крим та Севастопіль залишаться у російській конституції. Вони вважатимуть ці «російські регіони» окупованими «нацистським київським режимом», який вони не пустили до Білгорода, Ростова та Москви і будуть готуватися до звільнення окупованих суб’єктів федерації. Враховуючи їх кратну перевагу у мобілізаційному ресурсі їм буде нескладно зібрати нові численні армії. Ніщо не буде їм заважати обстрілювати українські міста, нашу інфраструктуру далекобійними ракетами так, як вони роблять це зараз. І не боятися паритетних ударів у відповідь, бо вже зараз всю західну зброю передають нам з умовою не бити нею по суверенній російській території. Погодьтеся, важко такий стан речей назвати остаточною перемогою, це, скоріше, певне зменшення інтенсивності великій війні, а може і ніяке і не зменшення, а продовження такої самої війни просто на новій лінії фронту. І якщо ЗСУ не вдасться вийти на державний кордон ситуація буде такою самою. Путін налаштований на довгу виснажливу війну, йому потрібна вся Україна. І він має підтримку абсолютної більшості росіян. 

Отже, як змінити таку ситуацію на нашу користь? Росіян може зупинити загроза паритетної відповіді на їх дії. Тільки тоді, коли вони знатимуть, що у разі атаки на Україну вони будуть мати справу не лише із ЗСУ а й з військовою потугою цивілізованого світу, вони тисячу разів подумають перш ніж почати. Такий рівень гарантій безпеки можна отримати лише в НАТО. Це може бути запрошення до НАТО та надання гарантій безпеки до вступу від США та інших ядерних країн, як це було і є з Фінляндією та Швецією. 

Раніше в НАТО говорили про те, що тільки після закінчення війни можливий вступ України до НАТО. Ці розмови чудово чули в Росії а значить розуміли, що для запобігання євроатлантичної інтеграції України треба просто не зупиняти війни за будь яких обставин. Тепер в НАТО заговорили про можливість вступу України до НАТО навіть за умови окупації частини її території. І це очевидний прогрес. Поширення гарантій безпеки на підконтрольні українські території без тимчасово окупованих і тих, на яких тривають активні бойові дії – це можливість якщо не припинити війну, то хоча б її локалізувати. Припинити обстріли всієї української території, повернення на неї миру. Це дозволить зберегти людей на цих теренах, зберегти та безпечно відновлювати інфраструктуру, розвиватися. Це дозволить припинити загибель людей, руйнування інфраструктури, деградацію. Саме це і має стати нашою перемогою.

І це зовсім не про відмову від окупованих територій. Про це ніхто не говорить і ніхто не пропонує. Просто припинення війни та повернення окупованих територій стануть двома паралельними процесами які будуть йти із різною швидкістю. 

І слід пам’ятати, що довготривала війна в інтересах Росії, а якнайшвидше її закінчення – в інтересах України та цивілізованого світу.

Хто більше?

 Київській міській голова Віталій Кличко анонсує збільшення допомоги військовим з бюджету Києва з 1 до 5 мільярдів гривень, міській голова Дніпра розповідає про те, що всю свою зарплату з моменту початку повномасштабного вторгнення переводить на користь військовим, а під час крайньої сесій миколаївської міської ради стало відомо, що на потреби військових цього року з бюджету міста спрямовано понад 600 мільйонів гривень. Складається враження, що місцеві влади почали змагання хто більше дасть грошей зі своїх бюджетів армії. Центральна влада наполегливо радить місцевій витрачати не менше 10% від загальної кількості своїх коштів. 

Але так не було зовсім недавно. Таке змагання почалось після новин про спроби витратити на барабани, тротуарну плітку та фонтани мільйони саме з місцевих бюджетів. Додамо до цього майже мільярд гривень на музей Голодомору заветований Зеленським. Все це мало свій резонанс, наслідки якого ми зараз спостерігаємо.

Чесно кажучи, не знаю чи можна радіти з того, що за майже півтора роки великої війни до всіх починає доходити що жити за передвоєнними лекалами не вийде. Що, якщо не витрачати на свою армію всім і багато, незабаром будеш годувати армію чужу, яка – ось вона – стоїть зовсім недалеко і постійно нагадує про себе ракетними обстрілами українських міст. З одного боку можна радіти усвідомленню реальності, з іншого можна посумувати через те, що це усвідомлення відбувається так довго.

Під час Другої Світової війни у такому промисловому гіганті як Сполучені Штати Америки діяли обмеження на споживання цукру, м’яса, бензину, автомобільних шин, консервів. В країні запровадили часткову карткову систему. Всіляко заохочувалась тотальна економія. Проводилися регулярні збори металобрухту, гуми, включаючи шапочки для купання та садові шланги, шовку, різних мідних речей.

Звичайно, нашу ситуацію не можна сліпо порівнювати з тою ситуацією. Є чимало відмінностей. Головна з них – джерелом матеріального ресурсу США самі США і були, а нашим основним матеріальним джерелом є союзники, серед яких провідну роль грає все ті ж Сполучені Штати. Але і загроза для нас значно більша, ніж тоді для США – ані Японія, ані Німеччина не обстрілювали ракетами американські міста, війна майже не відбувалась на території США, у нас вона точиться на нашій землі. Але аналогію, гадаю, всі зрозуміли.

Війна, скоріш за все, не закінчиться цього року, вона надовго. І нам всім ще належіть прийняти чимало самообмежень як у місцевих бюджетах, так і у державному. Про багато речей мусимо забути до закінчення цієї війни. Жити, зберігаючи мирні звички повною мірою, не вдасться. І це не питання змагання, це питання виживання.

Імператор без гріха

 Нещодавнє затримання та арешт військового злочинця Ігоря Стрілкова-Гіркіна, його звинувачують у екстремізмі, є подією знаковою. Вона, якщо використовувати аналогію зі світу фізики, свідчить про перехід Росії на новий енергетичний рівень.

Якщо раніше там репресії застосовувались лише проти умовно ліберальних критиків режиму, аля Навальний, то відтепер їх спрямовано проти умовно патріотичних z-діячів. Власне Стрілков-Гіркін був одним з уособлень цієї публіки. Він дозволяв собі не лише критику режиму взагалі, а й самого імператора, тобто, самого Володимира Путіна. 

Але імператор не може мати гріха, він все робить правильно, критикувати його, з  будь яких позицій – не можна. Це перший момент. Момент другий – більше немає ніякої потреби у маскуванні власних дій та бажань, всі маски відкинуто, не потрібно зберігати якусь репутацію на Заході. Тому відпала потреба у різних «героях» ЛДНР чи приватних військових компаніях які брали на себе відповідальність. І їх всіх починають зливати. В першу чергу тих, хто загрався і не помітив змін, що відбулися. А якщо ти критикуєш режим та самого імператора і в тебе є танки та тисячі найманців-головорізів – тебе відправлять до Білорусі, а якщо всього цього в тебе немає – до в’язниці. Урок для всіх інших буде.

На наших очах Росія перетворюється з авторитарної держави на тоталітарну диктатуру, власне, це її природній стан більшу частину її історії.

Процес для країни та народу, які обрали шлях агресивної імперії цілком закономірний. Просто нам слід пам’ятати з ким ми маємо справу.

Cui prodest?

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Останнім часом у Миколаєві було зруйновано два меморіали радянської доби. Метод руйнації – підрив вибухівкою. Як на мене – ці події взаємопов’язані і є двома ланками одного ланцюга.

Спочатку – про об’єкти руйнування.

Першій – пам’ятник працівникам радянської міліції, загиблим під час встановлення радянської влади. Саме так, під час встановлення радянської влади, яка передбачала боротьбу із куркулями, колективізацію та боротьбу із українськими буржуазними націоналістами. Пам’ятник ще називали «чекістом», він мав дуже характерний вигляд людини у будьоновці із мечем та щитом в руках.

Другий – частина "Братської могили 80 миколаївських підпільників та жертв фашизму 1941-1945 рр.» у вигляді стели-пам’ятника скорботної матері. 

Що відомо на зараз?

Обидва пам’ятники було підірвано вночі, під час дії комендантської години, внаслідок вибухів постраждали оселі миколаївців – повибивало вікно, повиносило шибки та двері, обійшлося без жертв та поранених, але вони могли бути. Хто це зробив – наразі невідомо – офіційної інформації від правоохоронних органів немає. Обидва підриви викликали жваву дискусію серед містян – обговорюються теми «імпотенції влади», дії невідомих надмірно активних патріотів та «війни з пам’ятниками».

Якщо перший пам’ятник підлягав демонтажу, відповідно до закону про «декомунізацію» і навколо нього точилися суперечки, то другий – ні. І він ніколи не був темою для обговорення. Припускаю, що завдяки його географічному розташуванню, значна частина миколаївців взагалі не знала про його існування. 

Римляни казали, коли шукали злочинця - Cui prodest? Кому вигідно? Кому вигідно створити атмосферу недовіри до влади та ненависті до українських патріотів у прифронтовому місті під час активних бойових дій? Відповідь очевидна та знаходиться на поверхні – це вигідно росіянами. На мою думку, йдеться про таку собі ІПСО із вказаними цілями, на яку так легко повелася чимала кількість містян. На це вказує і характер акцій і характер дискусій у фейсбуці за активною участю ботів та традиційних місцевих мізантропів. А виконавцями самих підривів могли бути або, скажемо так - не дуже розумні патріоти, яких використали «в темну», або диверсійно-розвідувальна група ворога, до якою можуть входити й місцеві, бо добре знають місцеву ситуацію. І я на 90-95% схиляюсь до другого варіанту. Але тоді виходить, що в місті діє ворожа ДРГ (цілком ймовірно – не поодинока), яка має таку кількість вибухівки, та інших засобів, аби здійснити диверсії таких масштабів. І це виклик для Миколаївського управління СБУ, на який треба відповідати.

А всім миколаївцям раджу не забувати про те, що йде відкрита війна, в якій ворог не гребує нічим. І внесення розбрату всередині – один з найулюбленіших його методів. Не ведіться на це. Пам’ятайте про Cui prodest.

А що з Херсоном?

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Російські агенти пішли останнім часом один за одним. Спочатку – директор Миколаївського комунального підприємства «Миколаївська ритуальна служба», який за версією СБУ передавав ворогу важливу інформацію, зокрема,  про роботу об'єктів критичної інфраструктури Миколаєва та інші закриті питання, які обговорювались під час нарад у міськраді, а вже трохи згодом пішла значно більша риба – керівник запорізького підприємства «Мотор-Січ» В’ячеслав Богуслаєв, який організував продаж двигунів для російських вертольотів коли це вже було заборонено у 2014 році, та, навіть, вже після початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році. Як з’ясувалось, пан Богуслаєв має російське громадянство вже понад 20 років.

Враховуючи його політичне минуле, насправді, з ним було все зрозуміло давно. Але руки до нього у спецслужб дійшли тільки зараз – коли російські вертольоти з українськими двигунами вбивають українців вже вісім місяців. І це дивно. А те, що у нас скрізь купа зрадників і на нас чекає ще багато подібних відкриттів – не дивно. На жаль.

Що відбувається навколо Херсону? Вже понад тиждень окупаційна влада оголосила так звану евакуацію правобережної частини Херсонської області. Евакуювали навіть пам’ятники Суворову та Ушакову. З’являється багато повідомлень про зникнення зв’язку у регіоні, про вивезення людей, евакуацію окупаційних органів управління, про пересування техніки та про прибуття чималої кількості російських військових як на лівий берег Дніпра, так і на правий. Схоже на те, що росіяни зображають слабкість, а, насправді, просто позбавляються нелояльного населення під виглядом евакуації, обрубають зв’язок, аби унеможливлювати передачу розвідувальних даних для ЗСУ і посилено готуються до бойових дій. Поки що – до оборони. Хоча те, як вони шалено грабують окуповані райони свідчить про їх невпевненість. 

Отже, битва за Херсон та Правобережжя Дніпра далека до закінчення і  Миколаїв ще довго буде лишатися прифронтовим містом.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=kaORg_0Gj2I

Українська «Битва за Атлантику». Початок

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Одним з найбільших театрів бойових дій під час Другої Світової Війни була Північна Атлантика. Через цей район океану до Великої Британії із Сполучених Штатів та Канади доставлялось продовольство, зброя та все необхідне для боротьби із нацистською Німеччиною. Ці постачання були критично важливими. 

Саме тому ці морські конвої були під постійними атаками німецьких субмарин, так званих «вовчих стай», які потопляли величезну кількість транспортів з їх вантажами та екіпажами. Під час піку активності Крігсмаріне наприкінці 1942 – початку 1943 років ситуація була критичною – на Британських островах запасів лишалося на місяць і союзники ніяк не могли віднайти ефективну протидію цій навалі. Але згодом, ситуацію вдалось переломити. Збільшення радіусу дії патрульної авіації, збільшення кількості конвойних есмінців та зміни їх тактики, удари по базам німецьких підводних човнів дозволило союзникам розпочати бойові дії на материковій Європі та перемогти жорстокого ворога. Але на початку війни ніхто не знав як та коли це вдасться зробити. І так, це коштувало чималих жертв.

Україна вже другий тиждень потерпає від цілеспрямованих ударів по об’єктам критичної інфраструктури по всій території, російські ракети та іранські дрони атакують електростанції та електричну мережу – мета – лишити українців на зиму без світла, тепла та води. Значну частину ракет та дронів збивають, але не всі – і вони завдають нам чималої шкоди. Як і на початку «Битви за Атлантику» ще не знайдено найбільш ефективного способу захисту від цих атак. Але справа не стоїть на місці. НАТО та інші наші союзники передають нам антидронові засоби та засоби ПВО та ПРО, самі ЗСУ активно змінюють тактику протидії цим атакам. Хоча, найкращій спосіб припинити атаки ворога – зробити так, щоб він не міг їх вчиняти. Отже, протиотруту обов’язково буде знайдено, як знайшли її 79 років тому, я певний. Так буває завжди, коли весь цивілізований світ бореться із дикунством та середньовіччям. І всім слід усвідомлювати, що ми лише на початку цього важкого шляху.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=qCTSzSIVrAM

Що святкує путін, або фальшивий тріумф

 Вітаю всіх українців та друзів України!

30 вересня на красной площі у москві відбувся грандіозний святковий концерт та мітинг. Присвячений він був приєднанню чотирьох українських областей до російської федерації, про що цього дня було оголошено володимиром путіним. Крім цілої низки російських артистів, серед яких найбільше відзначився, напевно, охлобистін, головним виступаючим на цьому святі, якщо можна так сказати, був сам путін. Ну, просто, тріумф. Але, давайте розберемось.

Тріумфом у Стародавньому Римі називалась хода, яку влаштовували для переможця, для імператора, який захопив нові землі, пограбував їх, так, Рим був загарбницькою імперією, полонив ворожого правителя, якого наприкінці тріумфальної ходи вбивали. А що зараз у путіна? Чи можна його дійство вважати справжнім тріумфом? Росія не контролює повністю всі чотири області, які оголосила своїми, Зеленський знаходиться в Києві, виступає на Генасамблеї ООН та інших форумах. 

Ба більше, російські війська відступають. Наступного дня після свята в москві вони залишили Лиман, що є чималою втратою та загрозою для них. Останнім часом з’являється все більше повідомлень та свідоцтв про просування українських військ на Херсонщині. 

Отже, що святкує путін? Відступ своїх військ, поразки на фронті? Видає бажане за дійсне? Намагається підняти градус шовінізму та мотивувати мобілізацію? Але коли поразку називають тріумфом, чорне – білим, а суспільство живе у суцільній брехні, при чому чудово розуміючи це, таке суспільство приречене - рано чи пізно. І цьому є безліч історичних прикладів. Це питання часу та ціни.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=qLA5ViQhtM8

Оформлення анексії та ядерні погрози

 Вітаю всіх українців та друзів України!

У чотирьох областях України відбуваються так звані «референдуми» щодо їх приєднання до росії – це, якщо коротко. Якщо чесно, виглядає це не дуже.

Але, на мою думку, те, що там відбувається аж ніяк не можна називати референдумами. Взагалі, це не має жодного стосунку до демократичної процедури. Бо не буває демократичних процедур під стволами автоматів.

Хто їх призначив? Росіяни, які силою зайняли ці території. Від того моменту, як вони туди зайшли там є виключне право сили. Право російської сили. В Херсонській та Запорізькій областях формально їх призначили так звані військово-цивільні адміністрації яких призначили – правильно – росіяни. А ніякі ні органи місцевого самоврядування. Жодного натяку на легітимність. І ніхто у світі, поки що, не збирається визнавати результати цих псевдореферендумів.

Тоді – навіщо? Насправді, триває дуже незграбне та швидке оформлення вже прийнятого рішення про приєднання цих чотирьох українських областей до росії. Для того, щоби оголосити їх російською територію і перейменувати спеціальну військову операцію у визвольну війну. І вже можна поширити на ці території дію російської ядерної доктрини та загрожувати застосуванням ядерної зброї.

Чи наважаться росіяни вдарити по Україні ядерною зброєю? Я не знаю, але вважаю, що все можливо, особливо коли вони зазнаватимуть нищівних поразок. Америка говорить, що відповість, початок цитати: «Якщо Росія перейде цю межу, то наслідки для неї будуть катастрофічними. США дадуть відповідь рішучим чином» - кінець цитати– таке заявив Радник президента з національної безпеки Джейк Салліван в інтерв'ю каналу NBC. Але про конкретні американські кроки у відповідь нічого, наразі, не відомо.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=COowl3MPUZ8

Ця війна може закінчитися раніше

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Нещодавно з’явилось відео, як Євген Пригожин, керівник найбільш відомої російської приватної військової компанії проводить вербування на війну серед ув’язнених однієї з виправних колоній. Там він розповідає що війна з Україною (не спеціальна військова операція – називаючи її війною вчиняє кримінальний злочин за російськими законами) важка і потрібні ті, хто готовий йти на штурм, обіцяє помилування за півроку. Говорять, що це відео ще зроблено ще літом. Чималим попитом користуються грабіжники, вбивці, ґвалтівники та навіть… канібали. Зараз вже йдеться про сім-десять тисяч ув’язнених які вже приймають участь у війни з Україною.

Отже, росіянам так гостро не вистачає людей на війні проти України, що вони масово залучають злочинців. Навіть, якщо більшість з них загине у боях, частина цілком може повернутися на вулиці російських міст. Росіян це не зупиняє. При цьому, про оголошення мобілізації не йдеться, хоча, формально, до неї все готово.

Про ще це говорить? Це говорить про те, що путін не був готовий до такої масштабної та тривалої війни. Весь розрахунок був на бліцкриг. А він не вдався. Ба більше – росіяни зазнали принизливої поразки на сході України, їх тіснять на півдні. Оголосивши загальну мобілізацію та назвавши війну війною, путін визнає, що не така вже росія велика, а Україна не така вже нікчемна. А таке ой як не подобається росіянам і може призвести до краху сучасного російського режиму. Відповідно і ця війна може закінчитися раніше, ніж ми всі думаємо.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=AVpAOYijhhI

Чи відбудеться у Миколаєві опалювальний сезон?

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Зараз багато обговорюють тему майбутньої зими. Урядовці закликають готуватися до найбільш складного в новітній історії України опалювального сезону, до того, що в квартирах буде 16-17 градусів і всім треба якнайбільш утеплюватися. На мою думку, ці поради слушні для відносно спокійних українських міст, тих, які не потерпають через постійні обстріли – Київ, Одеса, Львів. А як щодо міст прифронтових, інфраструктура яких знаходиться під постійними обстрілами? Миколаїв, Харків, міста та містечки Миколаївської області, Донбасу?

Давайте спочатку спробуємо розібратися в тому, що відбувається на фронті.

Відповідно до офіційних повідомлень та оцінок експертів Збройні Сили України намагаються перебрати ініціативу у росіян. І всі зазначають, що справа ця не легка та не швидка, росіяни поки що поступатися не бажають. Отже, прифронтові міста, зокрема і Миколаїв, можуть лишатися під обстрілами ще не один місяць. І це не єдина проблема.

Іншою проблемою є вода. Вона з Південного Бугу, має багато солі, яка вбиває як внутрішньобудинкові мережі, так і магістральні. Правда, керівництво теплопостачальної комунальної компанії обіцяє воду належної якості із свердловин. Хоча вже з’явилась інформація що до свердловин почала «підтягуватися» солена лиманська вода. І третя проблема – відсутність більше половини мешканців міста – значна частина квартир та домівок лишається без догляду.

Отже, маємо три основні проблеми – обстріли, які завдають шкоди, якість води та значна депопуляція міста. 

Будь яка централізована система є вразливою саме через свою централізованість. Вражаєш центр – вражаєш всю систему. Під час війни це особливо актуально. Децентралізовану систему вразити набагато важче, зрозуміло чому. Саме тому, на моє глибоке переконання, міська та обласна влада мають думати не про те, як провести опалювальний сезон так, як це було раніше - централізовано, а думати про те, як провести його максимально децентралізовано. Аж до придбання індивідуальних засобів обігріву для містян та комунальних установ та пального для них. Це не означає, що самі містяни не мають про це потурбуватися.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=YzGacDyVlcg

Щодо розповсюдження інформації

 Вітаю всіх українців та друзів України!

Українські сили міцно тримають заняті позиції на Миколаївщині та Херсонщині, ворог продовжує обстрілювати миколаївський напрямок, намагаючись залякати захисників та мирних мешканців. Натомість, наші військові вражають ворожі сили. Напружені бойові дії на півдні тривають, наші сили працюють і це не привід для паніки, або розповсюдження інформації. А щодо розповсюдження інформації ми ще про це поговоримо.

Десятки мільйонів українського збіжжя та іншої аграрної продукції заблоковані на базах зберігання через російську агресію. Порти Одеси, Миколаєва закриті та не працюють. Це загрожує голодом низці, перед усім, африканських та азійських країн. Росія заявляє, що готова зняти їх блокаду після зняття санкцій з неї та, взагалі, не перешкоджає експорту української продукції. Але це відверта брехня, яку чудово розуміють у всьому цивілізованому світі.

А тепер про розповсюдження інформації. Як відомо, вчора було завдано ракетного удару по Баштанці, були жертви та руйнування. А не задовго до цього у соціальних мережах публічною особою було розповсюджено інформацію про появу там важливого інфраструктурного об’єкту. За кілька днів по тому, по Баштанці вдарили.

Під час війни будь який об’єкт інфраструктури може стати мішенню ворога, будь який, на жаль. Бо знищення таких об’єктів зменшує нашу можливість до опору. Отже, всім публічним особам, та й всім іншим, непублічним, теж, слід тисячу разів подумати, перш ніж вкидати інформацію про них у відкритий доступ. Для того, аби це не стало цілевказанням для ворога. І для того, аби не було приводу казати, що серед публічних людей України, у найважчий для неї час, присутні, скажемо так – не дуже обережні та розсудливі люди, через дії яких українці можуть втратити найцінніше – життя.

Українці та друзі України – якщо ви мене бачите і чуте – ви живі. Залишайтеся і надалі такими.

За цим кланяюся – побачимось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=ZCQff20-t1I