Перемога Москаленко, зірка Кормишкіна, земля та депутати з мером, та мрії про зустріч 2021 року

Вітаємо всіх президентів!

24 та 26 грудня під час багатосерійної сесії Миколаївської обласної ради, після кількох невдалих голосувань, багатьох годин чекання незрозуміло чого, звинувачень та чатування у кабінетах було прийнято бюджет Миколаївської області на 2020 рік. З першої спроби, на першому пленарному засіданні 24 грудня, напередодні Різдва за григоріанським календарем нічого не вийшло. Депутати розкритикували запропонований ОДА проект документу, отже, він не набрав необхідної кількості голосів, після чого у роботі сесії було оголошено перерву і депутати відправилися шукати рішення у кулуарах обласної ради. Подекуди цей пошук відбувався у дуже незвичній  формі та нагадував чи то балаган, чи то божевільню. Під вечір згоди так і не дійшли, в чому Голова ОДА Олександр Стаднік звинуватив депутата Юрія Кормишкіна. Отже, засідання продовжили вже 26 грудня. Цього разу голосування за бюджет пройшло на «ура». А вся відмінність від першого варіанту полягала в тому, що було прийнято правку до документу, відповідно до якої розподіл частини бюджету буде відбуватися за погодженням більшості депутатських комісій обласної ради, таким чином, депутати посилили свій вплив на розподіл бюджетних коштів, а обласна державна адміністрація, відповідно, вплив цей послабила. Відтепер, головні розпорядники коштів мусять йти кожного разу «на поклон» до депутатів і виконувати лише те, що депутати погодять. І справді, буде тепер лише виконавча влада! У рік місцевих виборів це дуже важливо.

Отже, які підсумки? Протистояння голови Миколаївської обласної ради Вікторії Москаленко та новопризначеного голови Миколаївської обласної державної адміністрації Олександра Стадніка на цей момент закінчилось перемогою Вікторії Москаленко. Вона змогла відбити всі спроби зняти її та, навіть більше, відвоювала для себе та для місцевого самоврядування в цілому непоганий плацдарм. І ще одне. Хтось святкував на Різдво сходження Віфлеємської зірки, а ми спостерігаємо сходження зірки Юрія Кормишкіна. Очевидно, що вплив лідера депутатської фракції «Наш Край» значно виріс.

В той час, як у обласній раді вирують пристрасті та баталії навколо бюджету, бюджет Миколаєва приймається тихо та спокійно, з першої спроби, навіть в порушення норм чинного законодавства. А ось щодо вирішення земельних питань, яких за кілька років накопичилось вже понад сім сотень, навіть кворуму зібрати не вдалось. Отже, є понад 700 земельних ділянок і вже кілька років їх користувачі не можуть їх узаконити. Міські депутати не можуть ані погодити продовження оренди, ані відмовити у цьому. Сотні підприємців, таким чином, знаходяться у невизначеному стані, висять у повітрі. Подейкують, що відбувається це через тотальну корупцію депутатського корпусу з одного боку, та бездіяльність та пасивність у цьому питані міського голови з іншого боку. Нам, звичайно, важко повірити у цю версію – народні обранці, обрани мудрим українським народом на таке не здатні! Але ще важче нам відшукати інше пояснення цієї абсолютно ненормальної ситуації. Якщо до цього додати те, що ніхто зараз не зможе згадати коли останнього разу у Миколаєві відбувся земельний аукціон, в той час, як у Вознесенську та Первомайську – містах, які сукупно менше за Миколаїв такий прозорий, вигідний для громади та позбавлений багатьох корупційних ризиків розподіл міської землі відбувається регулярно, то картина складається цілком печальна. Зважуючи на відсутність жодних ініціатив в цьому питанні Олександра Сєнкевича, складається враження, що його цілком влаштовує такий ганебний статус кво. От тільки одне хочеться сказати – робити бізнес у такому стані невизначеності, у такому корупційному бульйоні нормальні люди не хочуть, тому і не слід буде дивуватися, коли бізнес банально переходитиме з Миколаєва до інших громад,  зі всіма негативними наслідками для нашого міста.

Ну, і трохи про підсумки року 2019-го. Безумовно, головною подією цього року для України стали президентські вибори та зміна вищого керівництва держави, та дострокові парламентські вибори, внаслідок яких, у Верховній Раді була сформована так звана «монобільшість». Дехто називає ці події електоральною революцією, дехто – катастрофою. Ми дізнались про новий формат політичної боротьби. Про суцільну зневагу, прикритою, начебто, ввічливістю. Про стомлену перевагу, яка перевагою не виявилась. Ми побачили дебати кандидатів на посаду президента, які більше були схожі на гладіаторські бої часів стародавнього Риму. Країна зробили свій вибір першій раз. Потім ми побачили швидкий бліцкриг нової владної команди і країна зробила свій вибір вдруге. Вже внаслідок цього вибору ми дізнались що таке «турборежим», що викликання повій з сесійної зали – це така собі «провокація проти продажної преси», а якщо у чоловіка є член, то він його іноді поправляє і про багато чого іншого. Боюся, що ми ще чимало дізнаємось такого, про що ми навіть і не уявляли. Такої Верховної Ради ще ніколи не було.

Ми побачили, як народних депутатів позбавляють недоторканості, що дехто вважає перемогою справжньої демократії а дехто – першим кроком до встановлення деспотії. 

Ми дізнались, що наш президент «нє лох» і він може досягати поставленої мети – захотів зустрітися з Путіним – і зустрівся і байдуже, скількох поступок це вартувало країні. І ми побачили як Україна активно починає «пєреставать стрєлять».

Ми, принаймні, частина з нас, відчули шок, коли нам розповіли, про те хто, за думкою міністра внутрішніх справ, та заради чого вбив Павла Шеремета.

Ми побачили, як ті, хто ще кілька років тому називав Путіна божевільним, сьогодні говорить про мир та дружбу з ним і буквально шантажують цілу країну заради того, щоб повернути свої втрачені активи.

Ми почули перші дзвіночки для нової влади на останніх виборах до ОТГ, які «Слуги народу» розгромно програли.

Ми побачили та почули… Та ми багато чого побачили, почули та ще побачимо і почуємо.

Отже,  - загальний підсумок та побажання наприкінці року 2019-го. Країна змінюється. Нечувано та небачено. Різні люди оцінюють це по-різному. Насправді, наслідки, як на мене, важко передбачити. І тому  мені хочеться у новому році всім нам побажати одного – щоб ці зміни не були на гірше і щоб Новий 2021 рік ми всі з вами зустрічали у тій самій єдиній, незалежній та соборній Україні. 

Про інше зараз годі і мріяти.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?time_continue=1&v=oCwUrqBRLJ0&feature=emb_logo

Последняя война империи

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Утром 25 декабря 1979 года, 40 лет назад, воздушным путем началась переброска в Афганистан 781-го разведывательного батальона 108-й мотострелковой Невельской дважды Краснознамённой дивизии – его задачей было установление контроля над перевалом Саланг. В тот же день на аэродромы Кабула и Баграма началось десантирование частей 103-й гвардейской воздушно-десантной ордена Ленина, Краснознамённой, ордена Кутузова дивизии имени 60-летия СССР. При заходе на посадку в Кабуле один из бортов ИЛ-76М, отклонившись от схемы захода, в 19.33 по местному времени ударился о гребень скалы и разломился пополам, после чего части фюзеляжа упали в ущелья и разрушились. Все люди на борту – члены экипажа и десантники, по разным данным от 43 до 67 человек, погибли. Официально, это были первые потери советских войск в Афганской войне, которая продлилась более девяти лет и послужила тем толчком, который обрушил казавшийся могущественным и незыблемым Советский Союз

На самом деле, СССР еще со времен правления Захир-шаха считал Афганистан сферой своего влияния. Поэтому, когда друга Хрущева и Брежнева Захир-шаха свергли в 1973 году, а к власти пришел его двоюродный брат Мухаммед Дауд, который стремился ограничить советское влияние в своей стране, это было воспринято руководством Советского Союза крайне негативно, было принято решение не допустить ухода Афганистана с советской орбиты. Таким образом, в конце 1979 года стартовала массированное военное вторжение, непосредственная подготовка к которому началась еще весной того года. В ходе этого вторжения, 27 декабря 1979 года недостаточно лояльный, по мнению советского руководства, правитель Афганистана Амин, был убит советским отрядом специального назначения, а на его место был посажен совершенно послушный Бабрак Кармаль.

С самого начала этой войны ни о каком полном подчинении Афганистана советским оккупационным частям не было и речи. Несмотря на некое количество коллаборантов, среди афганцев находилось немалое количество тех, кто упорно сопротивлялся оккупации. По-сути, контроль советских войск и марионеточного правительства Кармаля никогда не распространялся дальше крупных городов и нескольких ключевых транспортных коридоров, важных ущелий и перевалов. И то, этот контроль осуществлялся с переменным успехом. И все же, сопротивление афганцев вполне могло быть сломлено, учитывая огромное превосходство советских войск. Но, к несчастью для СССР, в то время к власти на Западе пришли политики, прекрасно понимающие суть советской империи и взявшие курс на жесткое сопротивление ее экспансии. Я имею в виду, прежде всего, американского президента Рональда Рейгана, не стеснявшегося называть Советскую Россию «империей зла». Афганские моджахеды начали получать масштабную и всестороннюю помощь. Американский переносной зенитно-ракетный комплекс «Стингер» нивелировал превосходство советских войск, которое им давала авиация. Война в Афганистане легла непосильной ношей на чахлую советскую экономику, которая и без этого кормила кучу зависимых режимов по всему миру – от Кубы и Никарагуа до Эфиопии, Вьетнама и Северной Кореи. Не забываем о том, что только в одной Восточной Германии следовало содержать полумиллионную группировку войск. Однако, Афганская война давалась много дороже, чем содержание всех прочих просоветских режимов – кроме материальных затрат, там еще гибли люди, советские граждане. По официальным данным в Афганистане погибло более 15 тысяч советских солдат и офицеров, более 400 пропало без вести, без малого, 58 тысяч человек получили ранения. Хотя, скорее всего, реальные цифры потерь много выше и уточнены окончательно никогда уже не будут – до части ИЛ-76М с останками десантников, который разбился 25 декабря 1979 года при подлете к Кабулу, сумели добраться только к 2005 году. И уже где –то в середине 80-х годов, несмотря на бравурные репортажи на советском телевидении, стало ясно, что война проиграна – не прекращающийся годами поток цинковых гробов был красноречивее любых телерепортажей. И этот проигрыш стал ясен всем, как внутри СССР, так и за его пределами. Империя продемонстрировала слабость и это послужило толчком к ее крушению, как часто бывает в истории всех империй.

15 февраля 1989 года советские войска официально вышли из Афганистана, хотя еще вплоть до 1992 года и даже после сначала советские, а потом уже и российские военные эпизодически вторгались на афганскую территорию для оказания помощи пророссийскому кабульскому режиму теперь уже Мохаммеда Наджибуллы, пока его окончательно не свергли.

К чему обо всем, об этом? К тому, что те события показывают – любые империи рано или поздно пытаются заглотить кусок, который не в силах переварить. Они очень жадные, они хотят всего и сразу, и не замечают, как берутся за непосильный груз. А есть еще один урок, особенно для нынешней правящей в Украине элиты, если, конечно, данное слово применимо к этим людям. России не удалось поработить Афганистан исключительно потому, что афганцы упорно сопротивлялись порабощению. Они хотели жить по-своему. И сопротивлялись отчаянно, несмотря ни на что. Несмотря на колоссальные потери, несмотря на чудовищное превосходство врага, несмотря на то, что дело их казалось безнадежным. И им помогали именно потому, что они не теряли волю к сопротивлению, а не потому, что хотели примирения с врагом.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №78 2019-12-26 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Исход еще не ясен

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

Сто один год назад, разворачивались драматические события украино-российского противостояния. Началась первая украино-российская война.

16 июля 1917 года глава Генерального секретариата Центральной Рады Владимир Винниченко провозгласил принятый Центральной Радой универсал, зафиксировавший договоренности между Украинской Центральной Радой и Временным правительством России о признании права Украины на автономию, а саму Раду и ее Генеральный секретариат - органами государственной власти в Украине. После того как 7 ноября 1917 года в Петрограде победил большевистский переворот в Украине активизировались вооруженные выступления большевиков, стремившихся установить в ней диктатуру своей партии, 20 ноября Центральная Рада своим III-м универсалом провозгласила создание Украинской Народной Республики в составе федеративной России.

В ответ большевики Киева сформировали Киевский военно-революционный комитет во главе с Георгием Пятаковым, который начал подготовку к вооруженному восстанию силами контролируемых большевиками части регулярной российской армии и отрядов красной гвардии, дислоцированных в Киеве. Запланированное на 12 декабря 1917 года выступление удалось предотвратить путем разоружения накануне почти 7000 военных в Киеве и почти 20 000 в районе Жмеринки - солдаты-россияне были отправлены в Россию на эшелонах под охраной украинских войск, украинцы, участвовавшие в большевистском мятеже, были демобилизованы.

17 декабря 1917 года Совнарком направил телеграфом «Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Центральной Раде», в котором Центральную Раду обвинили в «неслыханной измене революции» и в ультимативной форме потребовали прекратить разоружение большевистских полков и совместно действовать против «калединских контрреволюционных выступлений». Для выполнения требований ультиматума давалось 48 часов, по истечении которых Совет народных комиссаров РСФСР считал Центральную Раду в состоянии открытой войны против советской власти в России и Украине.

Расценив такие требования советской России как вмешательство во внутренние дела УНР, Генеральный секретариат Центральной Рады выполнять их отказался, о чем 18 декабря проинформировал Совет народных комиссаров России сообщением за подписью Владимира Винниченко и Александра Шульгина. Получив ответ, в тот же день Совнарком постановил «считать Раду в состоянии войны с нами».

22 декабря красногвардейские отряды из России вошли в Харьков, где через три дня было объявлено о создании Украинской Народной Республики советов как составной части федеративной советской России. Именно из-за спины советской УНР ленинский Совнарком впоследствии и начал войну против УНР. Верховным командующим направленных на войну с УНР военных отрядов Совнарком еще 18 декабря, назначил одного из своих членов Владимира Антонова-Овсеенко. Он прибыл в Харьков 24 декабря, а уже 7 января 1918 года, формально выполняя просьбу советской УНР, он издал приказ о наступлении на киевскую УНР.

9 января 1918 года красногвардейцы заняли Екатеринослав, 20 января - Полтаву, 27 января отряды под командованием российского левого эсера Михаила Муравьева под Бахмачем соединились с тридцатитысячной большевистской армией, перешли украинскую границу вблизи Сум, и начали штурм Киева, который был взят 5 февраля 1918 года. После захвата Киева, там начались украинские погромы. Как бы дико это не звучало, но в столице Украины в те дни убивали за украинский язык и украинскую национальную одежду.

От полного разгрома УНР спас заключенный ею с Германией, Турцией, Болгарией и Австро-Венгрией Брестский мирный договор - 9 февраля 1918 года полумиллионный контингент австро-германских войск начал занимать территорию Левобережной Украины, 1 марта освободил от большевиков Киев, а заключенный 3 марта странами четверного союза с РСФСР Брест-литовский мирный договор обязал ее признать независимость не только киевской УНР, но и Финляндии, Регентского Королевства Польши, Литвы, Латвии и Эстонии. В течение марта-апреля немецкие и австрийские войска заняли всю Левобережную Украину, до конца мая - Донбасс и Крым, что заставило РСФСР 12 июня 1918 года подписать с УНР временный мирный договор. Однако, вскоре и Германия, и Австро-Венгрия потерпели поражение от Великобритании, Франции, США и других союзников. И они столкнулись с такими проблемами, что им стало не до Украины. Последующая череда событий привела к ликвидации украинской независимости, которая в полной мере так и не была создана.

Трудно себе представить, как бы развивалась история и Украины, и Европы и мира в целом, если бы Украине удалось бы тогда получить независимость. Без Украины Российская империя в любых ее видах – недостаточна и неполноценна. Именно поэтому, Россия современная, тяжело больная идей реставрации империи, она, правда, никогда и не выздоравливала от этой болезни, повторяет все то, что делала сто лет назад, с небольшими вариациями. Все те же ультиматумы, все то же использование квазигосударственных образований, так же убивают и уничтожают украинцев и Украину. Однако, исход этой борьбы еще не ясен.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №77 2019-12-19 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Земля та бійки, не безкоштовні «соціальні ліфти» та Марс, який стає ближче

Вітаємо всіх президентів!

Бурхливо розпочався цей політичний тиждень. Скажемо, що однією з топ-тем тижня на загальноукраїнському рівні можна вважати тему «Земля». А, вірніше – «Земля і бійки». Стосовно законопроекту, щодо впровадження ринку землі, бійки були як на вулиці перед Верховною Радою, так і у самому парламенті. Основні «драчуни» та противники земельного ринку, запропонованого Зеленським та його слугами – «Національний корпус» Андрія Білецького, «Батьківщина» Юлії Тимошенко та ОПЗЖ Вадима Рабиновича. Дуже цікаве поєднання політичних сил, частина з яких позиціонує себе як ультрапроукраїнська, інша – як відверто проросійська. Таке себе схрещення їжа, вужа та граціозної лані. Попри всі протести, Зеленський з компанією вперто намагаються питання протиснути. Для цього Володимир Олександрович у фірмовому стилі запілює відосик про зустріч з фермерами, щоб продемонструвати готовність до компромісів, мовляв, і кількість гектарів в одні руки знизимо з 200 до 10 тисяч, і іноземцям землицю українську продаватиме лише після всеукраїнського референдуму, - все для того, щоб показати, що простий народ його підтримує. До протестувальників він, правда, не виходить, робить це за нього голова фракції його слуг у парламенті Давид Арахамія і діалог там виходить, поки що, не дуже. Відголосом подій київських на Миколаївщині стало створення представниками місцевих осередків «Батьківщини», «Національного корпусу», Народного Руху України та певними представниками аграріїв «Штабу захисту української землі».

Отже – про землю. З одного боку – незрозуміле прагнення команди Зеленського запровадити ринок землі з такими абсурдними обмеженнями – перед усім йдеться про заборону купувати землю іноземцям взагалі всім, а не тільки тим, хто належіть до країни – агресора. Таке враження, що це обмеження влаштовують спеціально для Коломойського та інших добродіїв - олігархів. З іншого боку зовсім не зрозуміло поєднання у «єдиному пориві» таких протилежних за своєю ідеологією політичних сил. Як на мене, якщо проти справи виступає ОПЗЖ – а там всі рухи «за» чи «проти» завжди дивним чином співпадають із рухами Москви, то справа хороша. 

Зовсім не зрозуміла сакралізація питання банальної купівлі-продажу, «страшилкі» про транснаціональні корпорації, таке враження, що їх витягнули із запилених методічєк обкомів та райкомів КПСС, та інша, вибачте,  маячня про «продаж Батьківщини». І зараз я не про політичну партію говорю. Так саме, незрозуміло бажання запровадити ринок землі попри те, що, згідно з соцопитуванням, більшість українців проти цього – а команда Зеленського, за словами Богдана, завжди робить лише те, чого хоче народ! Нелогічно, погодьтеся! Так чи інакше, я думаю, що закон буде проголосований, ще й тому, що переважна частина українців, насправді, займає в цьому питанні пасивну позицію, позицію очікування – вони не розуміють що з цього вийде. А, ось, коли щось вийде – тоді і побачимо. 

Верховна Рада прийняла новий Виборчий Кодекс із зауваженнями та пропозиціями Зеленського. З 1 січня наступного року вибори до парламенту будуть виключно на пропорційній основі. Виборець зможе голосувати як за партію, так і за окремого кандидата від партії у відповідному регіональному списку, міняючи, таким чином, черговість кандидатів у ньому. Правда, і там є певні обмеження. Крім інших новацій – значне збільшення, порівняно з минулим, розмірів грошової застави для бажаючих позмагатися за мерські чи депутатські місця. Так, відповідно до норм новоприйнятого кодексу, для того, щоб отримати право балотуватися, приміром, на посаду Миколаївського міського голови потрібно буде зібрати майже 700 тисяч гривень. У 2015 році, для порівняння, це коштувало трохи більше 10 тисяч гривень. Подібна картина і зі списками кандидатів до міських та обласних рад. Просто, для того, щоб стати кандидатом, треба буде викласти чимало грошенят. Нагадаю, що очільники слуг Зеленського йшли на парламентські вибори під гаслами розблокування соціальних ліфтів. Але тепер, схоже, йдеться про, фактично, встановлення майнового цензу для участі у виборах. Замість так званих «соціальних ліфтів» - нагромадження штучних бар’єрів та обмежень. Або ні – ліфти будуть, ось тільки покататися на них буде не безкоштовно. Дуже сильно не безкоштовно.

Інша інновація Володимира Олександровича – запропоновані ним зміни до Конституції. Згідно з ними, основою територіального устрою України замість сіл, селищ, міст, районів та областей будуть громади, округи та області. Пропонується ліквідація державних адміністрацій, замість них вводиться інститут префектів, які контролюватимуть акти голів та рад громад на предмет їх відповідності законам та Конституції України, та які матимуть повноваження зупиняти дії цих актів, а також, зміщати голів громад та голів рад громад з їх посад. Замість них призначатимуть тимчасових керівників з одночасним проголошенням дострокових виборів відповідних голів та рад. Дехто називає такі пропозиції торжеством децентралізації та святом місцевого самоврядування. А дехто – нечуваним донині посиленням президентської вертикалі влади та можливістю легкої, навіть несудової розправи із міськими головами, які не подобаються. Серед тих, хто так думає – чимало мерів обласних, районних центрів, в тому числі – Миколаївській міський голова Олександр Сєнкевич  - він вважає, що, таким чином, намагаються узаконити тиск на мерів.

А тим часом:

Вікторія Москаленко називає справу проти неї, відкритою ДБР за, начебто, фальсифікацію рішень обласної ради, тиском на місцеве самоврядування;

Володимир Путін вважає схід та південь України «ісконно русскімі теріторіямі», про це він заявив під час своєї прес-конференції;

Виконком Миколаївської міської ради на своєму засідання погоджує міський бюджет на 2020 рік, отримавши документ всього за кілька годин до його розгляду;

Кабмін обмежує бюджетні видатки до кінця року виключно так званими «захищеними» статтями, що свідчить про бюджетну кризу. А ще, Зеленський та Кабмін, у відповідь на негативне голосування Верховної Ради за закон про легалізацію грального бізнесу оголошує війну гральному бізнесу і Арсен Аваков обіцяє закрити всі гральні зали до 16.00 20 грудня;

Верховна Рада приймає зміни до законодавства щодо практичного зняття депутатської недоторканності, згідно з якими нардепи не матимуть правових наслідків за дії та слова, крім образи чи наклепу, зроблені під час здійснення ними депутатських повноважень, а єдина особа, яка може санкціонувати слідчі дії проти них – Генеральний Прокурор. А це означає, що будь який грамотний та спритний адвокат, доведе, що все, що зробив його підзахисний народний депутат, він зробив під час здійснення ним його, депутатських повноважень. Бо вони, депутати, здійснюють ці самі депутатські повноваження з моменту їх набуття, навіть, коли, вибачте, сидять на унітазі. Особливо це добре вдається народним депутатам;

А у Миколаєві, як і у багатьох інших містах України, відкрили новорічну ялинку.

Це все, так би мовити – у нас. А у зовнішньому світі є трохи інші клопоти. Конгрес США підтримав звинувачення проти Дональда Трампа, тобто, висловися за дострокове припинення його повноважень, що, скоріше за все, до зняття Трампа не призведе – Сенат, в якому більшість у його однопартійців за це не проголосує. Але цікаве те, що такий випадок ми бачимо вчетверте за всю історію існування американської держави і, так, це пов’язано з Україною. А НАСА провела тест-драйв нового марсоходу, який може відправитися до четвертої планети Сонячної системи вже у лютому наступного року. Цей апарат збиратиме зразки марсіанського грунту та атмосфери для того, щоб його доправили на Землю. Отже, поки ми тут не можемо дійти згоди щодо землі української, зразки землі марсіанської можуть незабаром опинитися на нашій планеті!

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=EriafkAbd7w&feature=emb_logo

На перепутті, справа Шеремета та Південний Медіа Форум

Вітаємо всіх президентів!

В понеділок, 9 грудня, у столиці Франції, Парижі відбулась зустріч так званої «нормандської четвірці» - президентів Франції, Росії, України та голови уряду Німеччини – Емануелля Макрона, Володимира Путіна, Володимира Зеленського та Ангели Меркель. То, до чого так прагнув новообраний очільник української держави від самого моменту свого обрання і заради чого Україна пішла на чималі односторонні поступки сталося. Напередодні, 8 грудня, вдень, у Києві на Майдані Незалежності почалось народне віче «Стоп Капітуляції», ввечері на вулиці Банковій прямо перед Офісом Президента акцію було продовжено і тривала вона аж до кінця паризької зустрічі. В інших містах України, подібні заходи, в тому числі, у Миколаєві. Всі акції мали попереджувальний характер, основний їх меседж було спрямовано до Володимира Зеленського і полягав він в тому, що, у разі зради українських інтересів, на батьківщині його чекають непрості випробування.

Отже, що по результатам саміту? Серед, безумовно позитивних моментів – попередня домовленість про обмін полонених вже до кінця року, йдеться, приблизно про понад 70 осіб з кожного боку. Інших безумовних позитивних моментів, особисто я не помітив, як і безумовно негативних. Зеленський та Путін обговорювали питання виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей. Основний момент суперечки – проводити ці вибори до того, як Україна встановить контроль над своїм кордоном з Росією, який вона зараз не контролює, а це – невеличка така діляночка у понад 400 кілометрів, через яку ходить хто завгодно, а, в основному – російські військові, зброя, боєприпаси та реманент. Путін, аргументуючи до Мінських угод, - проти, хоча Ангела Меркель зазначила, що Мінські угоди – не догма, а Зеленський говорить про встановлення контролю до проведення виборів. Крім обміну полонених у Парижі домовились зустрітися за чотири місяці, провести розведення військ ще на кількох ділянках, імплементувати так звану «формулу Штайнмайєра» до українського законодавства та зробити «Закон про особливий статус ОРДЛО», який діє на тимчасовій основі і ніколи не застосовувався, постійним. 

Отже, підбиваючи підсумки зустрічі у «нормандському форматі». Чи можна говорити про зраду національних інтересів? Очевидно, що ні. Чи можна говорити про перемогу України? Очевидно, що ні. Але, можна говорити про те, що Володимир Зеленський та керована ним Україна встала на перепуття з якого дуже легко можна звернути як у бік зради, так і у бік перемоги. Поки що, те, що ми маємо ніхто не вимагає від нас віддати, поки що, те, що у нас відібрали ми повернути не можемо. Але ці «поки що» можуть змінитися у будь який момент.

А особисто мені цікаво – Зеленський хотів подивитися в очі Путіну. Він подивився. Що він там побачив?

Міністр внутрішніх справ, його підлеглі, Генеральний Прокурор та Зеленський далі брифінг, на якому розповіли про, як вони вважають, причетність кількох досить відомих військових – учасників АТО-ООС та волонтерів до вбивства Павла Шеремета – відомого російського та, можна вважати, і українського журналіста. Його було жорстоко вбито у центрі Києва 20 липня 2016 року. Під час брифінгу нам розповіли про величезну роботу, яке провело слідство, та на основі, переважно, телефонних розмов підозрюваних та аналогій з іншими вибухами та, начебто, зв’язок частини підозрюваних з цими вибухами, зробили висновок про те, що підозрювані і є ти самі люди, які вбили Павла Шеремета. Як на мене – переважна частина наведених доказів не є прямими, розмови можна трактувати по-різному, а за деякі з розмов, особливо пов’язані із Марійкою Звіробій, ці розмови, до речі, відбулись вже у 2019 році, а не у 2016-му, можна сажати тисячі учасників АТО-ООС. Особливої пікантності брифінгу додала участь Володимира Зеленського.

А найголовнішою подією у Миколаєві минулого тижня безумовно став Південний Медіа Форум. Організатори форуму – громадська організація «Миколаївщина – надійний партнер» та Миколаївська міська рада. Основна мета проведення заходу – підвищення медіаграмотності та організація дискусійного майданчика для представників засобів масової інформації, політиків та громадськості. Серед гостей та учасників Форуму – український поет Сергій Жадан, письменник, та сценарист Андрій Кокотюха, голова Миколаївської ОДА у 2014 – 2016 роках Вадим Меріков, соціо-психолог Олег Покальчук, депутати, представники бізнесу, та, звичайно, власне, журналісти з Миколаєва, Одеси та Херсону. Дискусія відбувалась на трьох панелях – «Влада та медіа», «Інформаційна безпека», та «Нові тренди – нові медіа». Крім того, в рамках Медіа Форму відбувся інтенсивний тренінг з практичних питань журналістської роботи. Абсолютно безпрецедентний захід на Півдні України, надзвичайно цікава дискусія та учасники. 

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=g0IBsYMt5C4&feature=emb_logo

Финские уроки

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

30 ноября 1939 года, 80 лет назад началась финно – российская война, известная так же, как «Зимняя война». Продлившаяся три с половиной месяца, она закончилась полным удовлетворением всех требований Советского Союза, которые тот выдвигал перед ее началом. Однако, Финляндия не стала шестнадцатой союзной республикой и сохранила все атрибуты независимости, хоть и потеряла до 15% своей территории. Сейчас, вспоминая тот конфликт, в Украине наибольшим образом говорят о, безусловно, героическом сопротивлении финского народа, однако совсем забывают, что последовало после окончания той войны, как и некоторые ее обстоятельства и уроки.

Несомненно, сопротивление финского народа можно считать, без всякого преувеличения, героическим и удивительным. Начальный этап войны продемонстрировал, казалось, полную несостоятельность советской военной машины. Имея колоссальное преимущество в живой силе, количестве бронетехники, артиллерийских вооружений и авиации (тут превосходство было просто подавляющим), Красная Армия продемонстрировала поразительно плохую подготовку к войне и понесла несопоставимые с финской тяжелые потери. Красная Армия была не готова не только технически – красноармейцы не имели элементарно теплой одежды, а и морально – наступление велось тупо в лоб, на хорошо подготовленный укрепленный район, хотя степень его укрепленности сильно преувеличена. Кроме того, большие проблемы были со снабжением войск. Однако, к февралю 1940 года снабжение войск, их оснащение и планы наступления были исправлены. И сопротивление финской армии было сломлено – если бы она продолжала сопротивляться, то была бы полностью уничтожена. В этом урок первый – русские умеют делать работу над ошибками.

Из-за агрессии против Финляндии Советский Союз был исключен из Лиги Наций – тогдашнего аналога ООН. Можно сказать, что советская Россия подверглась санкциям, как Россия путинская сейчас. Однако, в ходе скоротечной, всего трехмесячной войны, это мало помогло Финляндии. Военной мощи Советского Союза это не уменьшило, а силы Финляндии не добавило или добавило слишком мало. И Франция, и Британия и другие страны отправляли Финляндии вооружения и боеприпасы, позволяли собирать в ее пользу деньги и не препятствовали своим гражданам отправляться добровольцами в финскую армию. Однако, этого было явно недостаточно. В этом урок второй – если ты дествительно хочешь помочь маленькой стране, которая сопротивляется агрессии большой – эта помощь должна быть масштабной и своевременной (французские истребители, к примеру, прибыли в Финляндию уже после войны), а не маленькой и запоздалой.

После первой российско-финской войны, началась вторая, в 1941 году, в которой Финляндия выступала на стороне Гитлера. И она тоже, как и первая, закончилась, по-сути, поражением Суоми, как и всего Тройственного союза. И в этот раз последствия для финнов были еще тяжелее. Кроме подтверждения территориальных потерь первой войны, преследованиям подверглись те финские государственные деятели и военные (не все), которые возглавляли финское сопротивление или принимали в нем участие. Финские офицеры, которые готовили склады с вооружением и боеприпасами для партизанской войны массово арестовывались, а премьер-министр Финляндии военных лет Ристо Рюти был осужден финским-же судом на 10 лет тюрьмы, как военный преступник. Все историки до сих пор цитируют его речь на судебном процессе, начало цитаты: «Этот судебный процесс — фарс. Фактическим обвинителем в нём выступает не финское государство, а правительство одной сверхдержавы. Фактическими ответчиками выступают не те отобранные по политическим причинам лица, которые здесь обвиняются. Фактический ответчик — финский народ. И цель процесса — не столько приговорить обвиняемых к максимально суровым наказаниям, сколько то, чтобы решением финского суда объявить Финляндию агрессором в войне, а Советский Союз — миролюбивой, несправедливо пострадавшей жертвой незаконного нападения» - конец цитаты. И это урок третий – русские не прощают тех, кто им сопротивляется и преследуют их до конца. И лишение свободы – это еще очень легкий итог такого преследования.

По итогам двух войн Финляндия стала зависимой от советской России страной с ограниченным суверенитетом. А вот Эстония, Латвия и Литва не стали сопротивляться русскому давлению – они разрешили ввести на свои территории русские войска, создать там военные базы, поэтому легко превратились в советские республики. В результате они потеряли независимость на десятки лет, сотни тысяч их граждан были арестованы, уничтожены или высланы из родной страны. Без борьбы, вместо плохой ситуации они оказались в ситуации катастрофической.

Однако прошло время, Советский Союз развалился, Ристо Рюти был похоронен с государственными почестями и его имя увековечено в названиях улиц и многочисленных памятниках. А вот имена судей, приговоривших его к тюрьме, и имя финского премьера, во времена которого это случилось, никто сейчас не вспоминает. Это нужно помнить тем, кто в наши дни в Украине пытается осудить тех, кто открыто сопротивлялся и сопротивляется России. И это четвертый и пятый, и, пожалуй, главные уроки той войны восьмидесятилетней давности.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №76 2019-12-05 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Найважливіший день

Вітаємо всіх президентів!

Якщо мене спитають, який день буде найважливіший в цьому році, то я, навіть враховуючи те, що рік ще не закінчився, скажу - 9 грудня 2019 року. Цей день -  найважливіший день року. Бо 9 грудня 2019 року відбудеться зустріч «нормандської четвірки» у столиці Франції - Парижі. Врешті – решт, з тим, що це зараз у нашому порядку денному найголовніше, погоджується і сам Зеленський. 9 грудня 2019 року – ця дата може стати переломною у новітній історії України. А може і не стати. Після неї можуть початися події, які призведуть до зникнення з політичної мапи світу такої країни, як Україна і я не вважаю таке припущення перебільшенням. А можуть і не початися. Ми точно не знаємо. І саме в цьому головна проблема.

Президент Зеленський говорить про те, що він буде порушувати питання обміну полонених українців у форматі «всіх на всіх», припинення війни та  виборів на тимчасово окупованих територіях та акцентує увагу на тому, що без прямого діалогу з Путіним все це буде тільки біг на місці. Але ми не знаємо в якому напрямі буде це обговорення, хоча, здогадуємся. Чимала частина українців побоюється того, що на цій зустрічі Зеленський може піти на такі поступки Росії, що вони будуть рівнозначними здаванням українських національних інтересів. Три опозиційні фракції у парламенті – «Європейська солідарність, «Голос» та «Батьківщина» виступили зі спільною заявою, в якій означили Зеленському «червоні лінії», які Зеленському не можна перетинати:

Жодних компромісів щодо унітарної держави і ніякої федералізації;

Жодних компромісів щодо європейського та євроатлантичного курсу;

Жодних політичний дій, зокрема виборів на тимчасово окупованих територіях Донбасу до виконання умов безпеки і деокупації. Зокрема, виведення російських військ, роззброєння незаконних збройних формувань, встановлення контролю над державним кордоном;

Жодних компромісів щодо деокупації та повернення Криму в Україну;

Жодного припинення міжнародних судових процесів проти Росії. 

Крім того, на 8 грудня вже анонсовано акцію під офісом Президента на Банковій «Ні капітуляції» в якості попередження.  Натомість,  Володимир Олександрович, закликає українців не звертати уваги на всі ці закиди «померлих політиків», які «як люди і не народжувались», бо про них ніхто не пам’ятає і вони лише хочуть піймати хайп на емоціях.

Отже, ми всі лише приблизно знаємо, які теми будуть обговорювати лідери Франції, Німеччини, Росії та України. Зрозуміло, що всі деталі не можуть бути відомі широкому загалу, але проблема не тільки в тому, що ми не знаємо деталей, а в тому, що нам не розкривають навіть загальних рис майбутніх домовленостей та можливих меж компромісів на які готовий піти пан Зеленський та нова влада. І саме тому ми говоримо про те, що день 9 грудня може стати переломним. Або не стане таким.

Але що характерно – тих політиків, які виступають із застереженнями, проти та з недовірою, на що цілком мають право, Володимир Зеленський не вважає людьми. У зв’язку з цим у мене питання – Чи означає це, що з цими політиками вже просто зараз можна робити все, що завгодно - вони ж не люди? И чи можна не вважати за людей всіх тих, хто підтримав цих «не людей» на виборах, а таких, нагадаю, було 3 мільйона 232 тисячі та 445 – рівно стільки українців сукупно проголосувало за партії «Європейська солідарність», «Голос» та «Батьківщина»? А якщо додати голоси виборців за партії, які не пройшли до парламенту, і мають явно проукраїнське спрямування, то виходить ще понад 2 мільйона, загалом – понад 5 мільйонів і ця цифра вже співставна із цифрою у 6 мільйонів та 307 тисяч, які проголосували за «Слугу народу».  И чи можна з цими виборцями, та з тими українцями, які підтримують опозиційні сили активними діями вже починати робити все, що завгодно?

А у нашому місцевому ставочку триває змагання за звання найкращого «д’Артаньяна», хоча, вже і не так бурхливо. 3 грудня частина депутатів Миколаївської обласної ради зібралась на оголошену її головою Вікторією Москаленко сесію, але розпочати її не змогли – не було кворуму, інша група депутатів, з так званої «групи Стадніка» виявилась дуже зайнятою і не з’явилась. Отже, обидві групи – Москаленко та Стадніка зараз знаходяться у патовій ситуації – жодна не має вирішальної переваги і сторони заговорили про переговори задля розблокування ситуації. Вікторія Москаленко запропонувала визначити по п’ять переговорників від кожної групи та знайти компроміс по всім суперечливим питанням. 

А що інша сторона, що її неформальний, але реальний лідер глава обласної адміністрації? А Олександр Стаднік говорить. Про те, що його помічник не пускав журналістів на зібрання частини депутатів через фекальні загрози з боку активістів, хоча журналісти – це не активісти – чи не так? Говорить про те, що розбирається по тому, хто і як має ремонтувати Варварівський міст. Але, хоч він тільки розбирається що там з мостом до чого, він вже має «таблицю по строкам». Ну, якщо вже є таблиця, то можна спати спокійно – з нашим мостом все буде гаразд.

А ще він постить на своєму фейсбуці відео про те, як він до п’ятої ранку 4 грудня ознайомлювався з бюджетом Миколаївської області на 2020-й рік, на обкладинці якого чомусь зображено не герб області, а герб міста Миколаєва, хоча розпорядження про його схвалення підписав 3 грудня. 

Що ж це виходить - «Подмахнул не глядя», а потім, все ж таки вирішив ознайомитися? Чи, все ж таки, спочатку прочитав, а вже тільки потім схвалив, а відео виклав запізно? Як не крути – все якось виходить у нашого губернатора «невпопад» - і із зняттям Вікторії Вікторівни, і із ознайомленням – схваленням бюджету області та із не зустріччю морпіхів та артилеристів, які повернулися із зони ООС, на головній площі міста. Хоча, заради справедливості, цей докір можна так саме адресувати і керівництву обласної ради, і керівництву міста. Бо поява у приміщенні театру, потім, коли вручали військовим нагороди, не є таким показовим – туди доступ обмежений, а на вулиці очільників області та міста могли побачити всі городяни. І відсутність керівництва помітили, а мали поміти навпаки – присутність. Олександр Васильович, Вікторія Вікторівна та Олександр Федорович, вибачте, але, як на мене – це не правильно.

Ну що ми все про передчуття поганого, про погане та незграбне. Треба ж трохи й про хороше. А з хорошого у нас Південий Медіа Форум. 12 грудня Миколаїв стане головним медіа майданчиком України і прийме журналістів та власників медіа-бізнесу півдня.  Надзвичайно цікаві спікери розкажуть про політику у журналістиці і навпаки, ситуацію на медіаринку України, інформаційну безпеку і нові тенденції у ЗМІ, успішні медіа стартапи, а також про блогерство і монетизацію соцмереж. На завершення усіх учасників чекає вечірка! Отже, Південий Медіа Форум, Миколаїв, ТЦ Портал, Мала Морська, 108, 12 грудня, з 9 ранку. 

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=SxrwQOI8aGw&feature=emb_logo 

И любовь не поможет

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

7 сентября 1764 года на сейме польским королем был избран Станислав Август Понятовский. А 25 ноября того же года в церкви Святого Иоанна в Варшаве он был коронован архиепископом Гнезно и Примасом Польши Владиславом Любенским. Вопреки многовековой традиции, коронация состоялась не в Кракове, а в Варшаве.

Станислав был четвёртым сыном каштеляна краковского Станислава Понятовского и его жены Констанции, дочери богатейшего магната Казимира Чарторыйского. Он родился 17 января 1732 года в волчинской усадьбе своего отца (ныне Каменецкий район, Брестская область, Республика Беларусь).

Получил хорошее образование вместе со своими кузенами Чарторыйскими и много путешествовал по Западной Европе. Долгое время провёл в Англии, где детально изучил парламентский строй. В 1752 году обратил на себя внимание в Сейме Речи Посполитой своими ораторскими способностями. В 1755—1756 годах жил в России в качестве личного секретаря английского посланника Вильямса, а в 1757—1762 годах был аккредитован при дворе в качестве посла Саксонии. Определяющим для его судьбы стал роман, начавшийся в 1756 году, когда великая княгиня Екатерина Алексеевна, оправившаяся после родов и разлуки с любимым Салтыковым, влюбилась в 23-летнего Понятовского. В 1758 году после падения канцлера Бестужева Вильямс и Понятовский вынуждены были покинуть Петербург.

Однако, когда в 1762 года Екатерина стала российской императрицей она не забыла о своем бывшем любовнике и решила сделать его польским королем. Речь Посполитая к тому времени утратила свои былое величие и мощь и из субъекта международной политики превратилась в объект. Избрание Станислава Августа королем произошло по согласованию России и Пруссии. Для гарантирования результата в предместьях польской столицы обосновался, как бы сказали в 80-х годах прошлого века, ограниченный контингент российской имперской армии численностью в 7 тысяч человек. Тех делегатов съезда, кто имел смелость протестовать ждало увлекательное путешествие в сибирские просторы.

По-началу Станислав Август пытался проводить самостоятельную внутреннюю политику и реформировать польское государство. Он пытался учредить дипломатическую службу, упорядочить налоговую политику, ограничить власть крупных магнатов, чем снискал популярность среди мелкой шляхты. Все это вызвало подозрение и недовольство Екатерины II, которое особенно усилилось, когда Август попытался отменить принцип liberum veto – это когда любой один депутат Сейма мог заблокировать любое решение. В результате решения на сеймах принимались исключительно единогласно, но очень часто не принимались вовсе. Как результат – чрезвычайная слабость центральной власти, которая стала критической к середине 18 века перед лицом трех, набирающих мощь империй – Пруссии, России и Австро-Венгрии.

Опираясь на недовольную королем шляхту, Россия добились проведения в 1767-1768 годах так называемого репнинского сейма. Свое название он получил по имени российского посла в Польше Николая Репнина. Для достижения своих целей русский посол подкупал делегатов даже не сейма, а сеймиков – собраний шляхтичей, избиравших делегатов на Сейм. Тех, кто был против, просто арестовывали российские войска, которые вновь были введены на территорию Польши. Видимо, российская дипломатия иначе не работает. Все, чего хотела Россия на Сейме было проголосовано, однако, это вызвало резкое неприятие у части польского общества, что вылилось в вооруженное восстание под названием Барской конфедерацией. Восстание было подавлено, но оно спровоцировало русско-турецкую войну, резкое усиление России, еще одно восстание в Польше и три ее раздела в 1772, 1793 и 1795 годах, после чего Речь Посполитая прекратила свое существование, а ее земли оказались в переделах Пруссии, Австро-Венгрии и России.

Сам Станислав Август Понятовский под конвоем 120 российских драгун прибыл в Гродно под опеку и надзор российского наместника, где и подписал акт отречения от престола Речи Посполитой 25 ноября 1795 года, в день именин российской императрицы.

Ты можешь быть любовником императрицы и с помощью войск империи взойти на престол. Но это не значит, что ты можешь, будучи на этом самом престоле, обладать самостоятельностью. Твоя власть всегда будет ограниченна, зачастую, границами твоей резиденции. А попытка выйти за ее пределы, в прямом и переносном смыслах, может привести к ликвидации не только твоей власти, но и государства, которым империя поручила тебе управлять. И произойдет это в день рождения твоей бывшей любовницы, которая, прежде всего, глава империи, и только потом женщина.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №75 2019-11-25 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Безславні засранці

Вітаємо всіх президентів!

Безумовно, епіцентр політичного життя на Миколаївщині тижня, що минув, знаходився у обласній раді. 26 листопада відбулась чергова спроба зняти її голову Вікторію Москаленко, перша, нагадаю, була 7 листопада і вона була невдалою. Події вівторка проходило досить бурхливо, під час їх перебігу чимало фігурантів зробило цілу низку гучних заяв та вчинили цілу низку не менш гучних та красномовних дій. 

Перед початком сесії на лінію 102 поступив сингал про замінування будинку обласної ради, а сама Вікторія Вікторівна заявила, що її намагається зняти голова обласної державної адміністрації Олександр Стаднік, бо вона не підтримує так звану «формулу Штайнмаєйра» і така воля Володимира Зеленського. Сам Олександр Васильович ці закиди на той момент відкидав. Деякі депутати вважали, що замінування обласної ради «політичне» і навіть готові були самотужки все розмінувати замість поліції та відповідних служб.

Але найбільше відзначилась частина депутатів так званої групи Стадніка, тобто тих депутатів, які хочуть зняти Москаленко, у своєму ставленні до журналістів. Вони зневажливо висловлювались на адресу певних мас-медіа, коли їм задавали незручні питання звинувачували журналістів у маніпуляціях. Потім вони весь час намагалися провести якісь закриті збори незрозумілих «робочих груп», як вони їх називали, а коли журналісти намагалися освітити їх депутатську діяльність, за що депутати мають бути журналістам вдячні, журналістам не давали це зробити самими різноманітними способами.

Чого вони тільки не робили! Вони просто фізично виштовхували пресу з приміщення, голосували за те, щоб провести засідання своєї «робочої групи» у закритому режимі, навчали журналістів журналістської етиці та запроваджували нову класифікацію блоггерів, висували цінні ідеї щодо обмеження доступу журналістів до своїх безцінних тіл, апелювали до закритості засідань Кабміну, мовляв, якщо міністрам можна, то і їм теж можна, та, зрештою, тупо хамили пресі. І ви знаєте, я цих депутатів певною мірою, розумію. Вони діють в політичному тренді, а він зараз такий, що влада в Україні стає все більше і більше закритою від преси та власних громадян. Рішення приймаються у вузькому колі наближених та у закритому режимі, а зразком відкритості стають влоги Зеленського – коли немає діалогу, а є лише монолог. Свобода слова нинішній владі заважає та, як вважає народний депутат від партії «Слуга народу», колишня журналістка Ольга Василевська-Смаглюк, її треба «приглушити». Гадаю, - це не лише її особиста думка, а загальний настрій нової влади, з чим я хочу ще раз привітати мудрий український народ, який цю владу обрав.

До речі, стало відомо, що спільного є між депутатом обласної ради Скорим та губернатором від Зеленського Олександром Стадніком. Маю припущення що те, що їх об’єднує це – шахи. Як відомо, Скорий – депутат, який відкрито не поважає українську державність та її символи. Але раніше за це він піддавався обструкції з боку як інших депутатів, так і колишніх губернаторів і майже не бував ані на засіданнях комісій, ані на сесіях. Але за Володимира Олександровича та його представника у області Стадніка наш герой почав відвідувати обласну раду, та навіть заходити у гості до голови ОДА. Можливо тому, що вони обидва люблять грати у шахи. Принаймні, саме бажанням пограти у цю інтелектуальну  гру, Скорий пояснив свою присутність на четвертому поверсі ОДА. А коли Олександр Васильович побачив друга – шахиста, то негайно його покликав до свого кабінету, напевно, щоб розібрати якийсь шаховий етюд або вирішити шахову задачу. А потім він пояснив, що зустрічався зі скандальним депутатом-українофобом аби захистити того та не допустити провокацій, а про його політичну позицію нічого не знає і хоче розібратися. Що тут сказати? Грати у шахи, коли ти стаєш об’єктом провокацій насправді дуже складно. А щодо того, що очільник ОДА, будучи вже кілька місяців на посаді, нічого не знає про бекграунд Скорого – то не треба нас всіх мати за ідіотів. А якщо це правда – то це дуже красномовно говорить про рівень компетенції нового губернатора. Але я в таке не хочу вірити. Скоріше за все, це говорить про сутність нової української влади бо, - Так, Скорий є членом групи Стадніка.

У вівторок все закінчилось нічим. За версією Москаленко сесія не розпочалась і вона своїм розпорядженням перенесла її на 3 грудня, а за версією частини депутатів - її антагоністів, сесія почалась і у її роботі було зроблено перерву, не відомо, правда, на який строк. Але історія на цьому не закінчилась. 28 листопада до обласної ради та до департаменту освіти обласної державної адміністрації завітали слідчі СБУ задля проведення обшуків у справі виділення 15 мільйонів гривень з обласному бюджету на придбання електронних ключів, щоби школярі Миколаївської області могли скачувати електронні версії підручників, хоча їх можна скачувати абсолютно вільно та безкоштовно з сайту Міносвіти. Про цю дуже сумнівну витрату бюджетних коштів знали всі, в тому числі, ті депутати, які дуже сильно це підтримували, а зараз не менш сильно виступають за відставку Москаленко. Трохи згодом, у той же день, група депутатів увійшла до кабінету Москаленко задля того, щоб вручити їй «чорну мітку» та змусити її «злізти з бочки», вірніше, принесли їй повідомлення про те, що у п’ятницю вони збираються на сесію з нею, чи без неї.

Далі історія вже була схожою на якийсь третьосортний детектив. В ночі до сесійної зали обласної ради та до її технічних приміщень проникли декілька депутатів та винесли звідти, за ствердженням Вікторії Москалено, скриньки та кабінки для таємного голосування. Думаю, це було зроблено для того, щоб наступного дня організувати депутатське засідання за межами сесійної зали, якщо заколотників не пустять до неї.

Як то кажуть, «предчуствія єво не абманулі». У п’ятницю, 29 листопада, коли депутати з так званої «групи Стадніка» прийшли до обласної ради, то вони змушенні були поцілувати замок на дверях сесійної зали, а самої Вікторії Москаленко на місці не було, як і ключів від сесійної зали. Понад три години депутати засідали у залі нарад обласної державної адміністрації, вхід до якої від нахабних журналюг охороняв німий, як голем, чи то радник, чи то помічник Олександра Стадніка і навіть втручання поліції мало чим допомогло – депутати засідали закрито. Понад три години депутати із Стадніком, який, до речі, всупереч своїм нещодавнім словам, що він ні до чого, вже і не ховався, вирішували що їм робити – але все закінчилось, як і у вівторок – нічим. За однією версією – не знайшлось необхідної кількості депутатів, за іншою – необхідна кількість була, але депутати не захотіли засідати не у сесійній залі, що було б порушенням закону та процедури, а зламати двері зали ні у кого не стало сміливості, хоча дехто про це думав.

Отже, підбиваючи підсумки бурхливого політичного тижня. 

Олександру Стадніку разом зі своє групою депутатів вже втретє не вдається змістити Вікторію Москаленко з посади голови обласної ради. Ніякої його іншої діяльності, до речі, не видно, а Миколаївська область зі всіма її проблемами – це не лише одна Москаленко, до речі. Лише за один тиждень вони всі разом, за висловом одного з цих депутатів двічі «абдєлалісь». Говорячи просто, вибачте мене за грубість, вони за один тиждень двічі «обісралися» - це синонім до «абдєлалісь». 

До групи входять різні люди. Хтось давно і послідовно виступає проти Москаленко, хтось в принципі не терпить Україну, а хтось є банальним пристосуванцем. І всі вони об’єднались навколо Олександра Васильовича.  Отже, враховуючи і склад групи, і вже неодноразовий результат їх зусиль, пропоную називати їх «Безславними засранцями». Правда, очолює їх явно не лейтенант Альдо Рейн з позивним «Апач». І так, - історія явно матиме продовження.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=6qIgK-ReOT4&feature=emb_logo