ТЕЦ – вирішення проблеми

 Можна впевнено сказати, що такого важкого початку опалювального сезону як сезон 2023-2024 років в Миколаєві ще не було. І 90% проблем із подачею тепла пов’язано з державним підприємством «Миколаївська теплоелектроцентраль». Осіннє похолодання наступило пізно, але швидко. Як наслідок – сотні будинків до яких тепло подавала ТЕЦ водночас опинилися без тепла, тисячі містян мерзли у своїх квартирах. Причина – багаточисельні пориви магістральних труб, як заявили в ТЕЦ їх зношеність сягає 80%.

В той же час, комунальне підприємство «Миколаїоблтеплоенерго» розпочало сезон практично без аварійних ситуацій. Ба більше, його ресурси залучалися та залучаються для ліквідації аварій на мережах ТЕЦ.

Чому два однакових за профілем підприємства, в однакових умовах мають такі разюче різні результати своєї діяльності? Причина, на мою думку, у формі власності. Комунальне підприємство належіть місту, від того, як воно спрацює напряму залежіть доля її керівництва. Бо містяни звинувачують у всіх негараздах міську владу, а будь якому міському голові не потрібен керівник який наражає його на критику з боку його виборців. Бо на наступних виборах ці виборці можуть і за когось іншого проголосувати. Натомість, доля керівництва державного підприємства практично не залежіть від думок миколаївців. 

І ця ситуація конче потребує змін. ТЕЦ має перейти до власності міста. Іншого вирішення проблеми просто не існує. Це з одного боку, з іншого господарство ТЕЦ насправді старе та потребує значних коштів для оновлення та модернізації. І де взяти ці кошти після передачі військового ПДФО до державного бюджету та «схуднення» міського бюджету майже в двічі – те ще питання. Але за будь яких обставин зміна власника це єдине що може припинити поневіряння половини миколаївців. 

Феномен Дубінського

 Суд відправив під арешт без права внесення застави народного депутат Олександра Дубінського. Йому закидають державну зраду та ще низку звинувачень. І це не єдиний нардеп який зараз знаходиться під слідством за державну зраду та за ґратами водночас, я про Шуфрича. 

Але якщо Нестор Шуфрич походить з нині забороненої ОПЗЖ, то Дубінський походить із політичної сили яка напряму пов’язана з чинним президентом, з партії «Слуга народу». Ще один пікантний момент – Дубінському інкримінують, в тому числі, участь у прес-конференції на якій було оприлюднено так звані «плівки Деркача». І це відбулось аж у 2020 році. За що у 2021 році Дубіський потрапив під американські санкції за спробу втрутитися у виборчий процес у США. На дворі, нагадаю, листопад 2023 року.

Але й це не головне. За Дубінським тягнеться шлейф скандалів та явно замовних, необ’єктивних матеріалів на користь його шефа Коломойського ще з 2010 року. Особливо це стало помітно після націоналізації Приватбанку та під час президентських виборів 2019 року. Але ж це не завадило йому: по-перше – висунутися від президентської політичної сили на дострокових парламентських виборах у 2019 році, по-друге – тріумфально виграти ці вибори, при чому на мажоритарному окрузі. Отже, українські виборці самі обрали скандального та необ’єктивного журналіста (чи можна так його взагалі називати?), вони надали йому повну свою підтримку. Такий собі феномен Дубінського. І хто ж тепер має дивуватися та обурюватися?

Без сумніву, Дубінськиій, як і Шуфрич, як і всі інші подібні мають понести відповідальність за свої злочини, якщо їх буде доведено у суді. А хто має відповісти за обрання таких людей до вищих щаблів влади? Коли, нарешті, українці почнуть усвідомлювати причино-наслідковий зв’язок між тим, за кого і за що вони голосують і тим, які біди потім з ними трапляються? Якщо цього не відбудеться, то феномен Дубінського буде повторюватися раз за разом, а наслідки будуть гірше і гірше, аж до зникнення української держави взагалі. 

«Гроші на ЗСУ» - cui prodest?

 Минулого тижня на Миколаївщині відбулось відразу декілька акцій «Гроші на ЗСУ». Про їх перебіг можна прочитати тут і тут. В Миколаєві це вже була не перша подібна акція. Відповідні маніфестації були і в інших регіонах України, а в Одесі, на приклад, така акція вже давно стала обов’язковою частиною вихідних. Давайте спробуємо розібратися з цим.

Акція «Гроші на ЗСУ» проходять на фоні інформаційних повідомлень про, м’яко кажучи, не зовсім цільових витрат місцевих бюджетів – ремонтів фонтанів, тротуарів та купівлі барабанів. І слід визнати – такі повідомлення викликають цілком справедливе обурення у патріотично налаштованих українців. Отже, основна мішень акції – органи місцевого самоврядування – міські, сільські голови, депутати місцевих рад. Йдеться саме про кошти, якими розпоряджаються вони. Їх перерозподілу на оборонні потреби вимагають протестуючи. В той же час ми всі є свідками спроб центральної влади позбавити місцеве самоврядування значної частини бюджетних надходжень та переспрямувати їх до державного бюджету. Йдеться про так званий «військовий ПДФО» - податок на доходи фізичних осіб який стягується з зарплат військових та силовиків. В різних бюджетах їх доля різна, у Львові це 12% від всього кошторису міста, у Миколаєві майже половина, а у Очакові – дев’ять десятих. 

Визнаємо за аксіому, що будь які вуличні протести у воюючий країні – фактор дестабілізуючий. Спробуємо відповісти на питання, яким задавалися ще римляни -  Cui prodest? Кому вигідно? Кому вигідна дестабілізація в Україні? Перед усім ворогам – росіянам. Учасники акцій – переважно жінки – родички військовослужбовців. Їх емоції цілком зрозумілі. Навряд чи вони ставлять за мету дестабілізацію ситуацію в країні. Але об’єктивно виходить, що дестабілізують, або створюють сприятливий фон для такої дестабілізації. Вважаю, що всі учасники цієї акції мають усвідомлювати всю відповідальність своїх дій.

Ще один можливий вигодоотримувач – це центральна влада. Проводячи такі акції вона отримує додатковий важіль тиску на місцеве самоврядування. Взагалі, прикро бачити, як центральна та місцеві влади подекуди не шукають спільної мови, а сходяться у конфронтації. І ще – слід пам’ятати, що випускаючи такого джина із пляшки, його дуже складно потім повернути назад. Це буквально ігри з вогнем. Бо, якщо місцеві бюджети слід спрямовувати на оборону, то державний теж. Чи ті, хто організовував ці акції вважає, що до них буде інше ставлення з боку їх учасників? Я вже не кажу про відповідальність за розділення країни замість єднання.

Отже, масові акції небезпечні для держави, але вимоги учасників акцій цілком зрозумілі та справедливі. Що ж робити центральній та місцевій владі у такій ситуації? Найкращій спосіб опанувати ситуацію – не спричиняти та не провокувати протестів. Декому вгамувати апетити, а декому перестати грати із сірниками. І насправді спрямовувати максимально ресурсів на перемогу України. І в центрі і на місцях.