О «денацификации» Донбасса, или очевидное – это невероятное, а невероятное – это очевидное

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

24 мая 1949 года в немецком городе Бонне, в британской оккупационной зоне была провозглашена Федеративная Республика Германия. В состав нового немецкого государства вошли, восстановленные к тому времени, земли, находящиеся в американской, британской и французской оккупационных зонах. Провозглашение провел Парламентский совет из 65 человек под контролем военных губернаторов оккупационных зон.

Вступившая в этот день в силу Конституция (статья 23) декларировала своё распространение также и на весь Берлин, который формально не входил в ФРГ. Также в этой статье предусматривалась возможность распространения конституции ФРГ и на «другие части Германии после их присоединения». Тем самым закладывалась основа для вхождения в ФРГ всех остальных немецких территорий.

Именно май 1949 года и считается датой рождения Федеративной Республики Германии, которая объединилась с Германской Демократической Республикой в октябре 1990 года, более, чем через сорок лет. Однако, все мы знаем, что Германия во Второй Мировой войне капитулировала перед Союзниками в мае 1945 года. А выборы в Парламентский совет, прошедшие во всех зонах оккупации, кроме советской, прошли спустя четыре года после капитуляции. Что же происходило все эти четыре года? И почему выборы на территории Германии не состоялись сразу или почти сразу после капитуляции? А все дело в том, что все эти четыре года в Германии проходил очень интересный процесс под названием «Денацификация».

В 1946 году Контрольный совет, - это такой совместный орган СССР, США, Великобритании и Франции, созданный странами-победителями и который обладал верховной властью в Германии, — принял ряд законов, в которых определил круг лиц, попадающих под денацификацию, и утвердил создание специальных судебных органов для рассмотрения их дел.

12 октября 1946 года Контрольный совет издал директиву №38 под названием: «Арест и наказание военных преступников, нацистов и милитаристов; интернирование, контроль и надзор за потенциально опасными немцами». Она предусматривала санкции для четырёх категорий ответственных лиц (функционеров нацистского режима, сотрудников карательных органов, определённых категорий военных, членов НСДАП и некоторых других), которых разделяли на четыре группы:

главные преступники;

преступники;

второстепенные преступники;

последователи.

Директива предусматривала, что:

главные преступники (помимо обвиняемых в конкретных военных преступлениях) могут быть заключены в тюрьму или интернированы на срок до 10 лет с конфискацией имущества и последующим ограничением в правах;

преступники также могут быть заключены в тюрьму или интернированы на срок до 10 лет с конфискацией имущества и последующим ограничением в правах;

второстепенным преступникам может быть дан испытательный срок по меньшей мере на 2 года, но, как правило, не более 3-х лет, в течение которого они ограничиваются в правах;

от последователей может быть потребована периодическая явка в полицию по месту жительства, им не будет дозволено покидать оккупационную зону или Германию без разрешения, им может быть приказан выход в отставку или перевод на низшую должность или работу, им можно приказать выплатить единовременно или повторно взнос в счет репараций, они не могут выставляться кандидатами на выборах в любую инстанцию, но могут голосовать.

При этом директива предусматривала, что «лица, которые, несмотря на свое формальное членство или кандидатство или какие-либо другие внешние признаки, не только занимали пассивную позицию, но и активно сопротивлялись национал-социалистской тирании по мере своих сил, терпя вследствие этого невыгоды» считаются реабилитированными и к ним не может быть применено никаких санкций.

Только в американской зоне оккупации в 545 судах американским военным командованием было разобрано более 900 тысяч дел. Дополнительно американцы составили анкету из 131 вопроса, по итогам заполнения которой подлежащие денацификации люди делились на следующие группы:

главные обвиняемые (военные преступники);

обвиняемые;

второстепенные обвиняемые;

соучастники;

невиновные;

Лица, не состоявшие в НСДАП, как правило, преследованиям не подвергались, даже если они занимали высокие должности при нацизме. Для всех немцев на оккупированных территориях в Трехзонии (американская, британская и французская зоны оккупации) было обязательным просмотр документальных фильмов, рассказывающих о преступлениях нацистов. Местное население, включая женщин и подростков, заставляли участвовать в перезахоронении жертв массовых убийств евреев и военнопленных. Если немцы не ходили на указанные сеансы или не принимали участия в перезахоронениях, им не выдавали продовольственные карточки, без которых в Германии выжить было невозможно.

Если резюмировать коротко: союзники, прежде чем дать возможность немцам управлять своим государством, провели принудительное очищение немецкого общества от активных и идейных нацистов – наиболее виновные в преступлениях были либо казнены, либо приговорены к длительным срокам заключения, а часть менее активных лишены права избираться и работать в государственных или муниципальных органах. И только после этого, в 1955 году, спустя десять лет жесткого контроля, режим оккупации был отменен и ФРГ стала полностью суверенным государством. Ну, почти. Хотя нацистские преступники, сумевшие ускользнуть от правосудия до 1955 года, если их находили после, так же преследовались. Но приговоры уже выносили немецкие, а не оккупационные суды.

Владимир Зеленский, руководитель его Офиса Андрей Ермак и многие другие из его окружения говорят о том, что уже в октябре этого года они хотят провести местные выборы на временно оккупированных территориях Донецкой и Луганской областей. На территориях, которые уже 6 лет являются частью «русского мира». На территориях так называемых ДНР и ЛНР, построенных на идеи неприятия и ненависти ко всему украинскому. На территориях, где население систематически и планомерно обрабатывается в духе неприятия и ненависти к Украине и украинцам, как в свое время население Германии обрабатывалось в духе неприятия и ненависти сначала к евреям, потом к либеральным плутократиям Запада, потом к русским варварам. На территориях, которые кишат русскими агентами и их коллаборантами. Выборы нам предлагают проводить в ситуации, когда Украина как не контролировала эти территории последние шесть лет, так и не контролирует их и когда сможет осуществлять этот контроль – никому не известно. Не сложно представить, какие результаты будут у этих выборов, если они пройдут сейчас, без комплекса мер по их очистке от русских оккупантов, и их активных коллаборантов. Как не сложно было бы представить результат выборов в Германии, в году эдак в 1945-м, если бы в них принимали бы участие Адольф Эйхман или Генрих Гиммлер, а все другие нацистские преступники баллотировались бы в депутаты.

У победителей в той войне хватило ума на то, чтобы не допустить подобной глупости. Собственно, другие варианты им даже в головы не приходили! Именно поэтому Германия сейчас – это влиятельное, демократическое и экономически развитое государство, которое никому не угрожает, а не территория на которой царят беззаконие, бедность и терроризм. И почему столь очевидных вещей не понимает Зеленский и его окружение – мне лично не понятно. Впрочем, очевидное для нынешней власти – это невероятное, а невероятное – это очевидное.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №86 2020-02-27 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Воювати проти всіх – це треба мати талант

Вітаємо всіх президентів!

15 лютого перед обласною державною адміністрацією відбувся мітинг на підтримку заводу «Океан». Нагадаю, що з січня майновий комплекс заводу було арештовано судом за клопотанням Генеральної Прокуратури начебто, задля захисту державних інтересів. Хоча підприємство вже двадцять років не є державною власністю. На мітинг, проти свавілля Гепрокуратури, крім керівництва заводу та заводчан, що цілком зрозуміло, зібралось чимало мешканців міста, серед яких були – міський голова Олександр Сєнкевич, депутати Миколаївської міської ради, чимало преси та, власне, простих миколаївців. Всі присутні однозначно висловлювались на підтримку «Океану» та океанівцям, всі говорили про відродження легендарного миколаївського кораблебудування та про те, що не треба заважати його відрожувати, приймаючи участь у спецоперації ФСБ, а «Океан» значить чимало для містян. І особисто мене потішило, що так багато людей із різними політичними поглядами та переконаннями об’єднались навколо ідеї здорового місцевого патріотизму. На жаль, жодного представника обласної ради на мітингу не було помічено. Про представників обласної державної адміністрації я вже мовчу, наш губернатор «дякує» Генеральному Прокуророві і надалі – про зміну його позиції щодо цього питання наразі нічого не відомо. Ми продовжуємо уважно слідкувати за ситуацією навколо «Океану».

В той час, як українці блокували дороги, намагаючись не пустити евакуйованих з Китаю українців, причому робили вони це як на Заході Неньки, так і на Сході і про це ми ще поговоримо, на Миколаївщині перекривали трасу державного значення зовсім через інші причини. Мешканці Костянтинівки Новоодеського району, незгодні з тим, що центр нової ОТГ буде не у них, таким чином висловлювали свій протест. Перед цим вони намагалися потрапити до голови ОДА Олександра Стадніка під стінами та в середині облдержадміністрації, але не дочекавшись там нікого, поїхали перекривати дорогу, вимагаючи тепер Стадніка до себе. Кількагодинна акція протесту, закінчилась тим, що люди розійшлися після того, як очільник обласного Управління безпеки України Віталій Герцак подзвонив Стадніку та пообіцяв людям зустріч з ним наступного дня о 9-й годині. Наступного дня представники громад так і не дочекалися Олександра Васильовича у залі нарад ОДА, замість нього до них вийшла його заступниця Тетяна Стахевич, та повідомила їм, що план об’єднання громад вже прийнятий їх думка відома, але не відповідає чинному законодавство. Ну й все потому. А депутат обласної ради Федір Барна закликав не хаяти огульно голову ОДА. Після чого представники громади залишили приміщення обласної державної адміністрації.

В чому проблема? Проблема в тому, що в 2020 році закінчується створення об’єднаних територіальних громад в Україні. І воно вже не буде добровільним – всі, хто хотів об’єднатися добровільно мали змогу це зробити до початку цього року. У цьому році об’єднання буде за рішенням Уряду. Кабінет міністрів прийматиме рішення на підставі перспективних планів по створенню ОТГ, які йому готують обласні державні адміністрації. І той план, який підготувала Миколаївська ОДА костянтинівцям, та не тільки ним, не подобається. Дехто говорить, що всі ці протести – це спроба окремих депутатів та груп впливу тиснути на очільника ОДА заради власних інтересів. Чи пов’язані всі ці події з протистоянням Олександра Стадніка з одного боку та Вікторії Москаленко та деяких депутатів обласної ради, яке було минулого року у вигляді спроби зняти Вікторію Вікторівну з посади, а зараз відбувається у площині об’єднавчого процесу громад? Юрій Кормишкін, принаймні, говорить про конфлікт з Олександром Васильовичем, про що написав у своєму фейсбуці. Він стверджує, що саме за ініціативою останнього на підприємствах і в домі депутата готуються обшуки, початок цитати: «Сегодня губернатор Александр Стадник вместе с и.о. первого заместителя начальника ГУ ДФС Александром Заитовым воспользовались своими связями в Киеве и организовали несколько уголовных дел в отношении предприятий, где я являюсь конечным бенефициаром. Сейчас я уже точно знаю о том, что у меня дома и на моих предприятиях готовятся обыски.
Власть новая – методы старые.» - написав він. Крім того, запросив Стадніка до дому, запропонував чай та бутерброди та передбачив кінець влади, яка так ставиться до бізнесу. Чи вірімо ми в це? Звичайно – ні. Бо, як обіцяв голова ОДА так, як було, вже не буде. Нова влада не може діяти старими методами – ні в якому разі! Все це – наклеп нахабний! Хоча люди вже говорять, що призначення Стадніка – це просто помилка. А від себе додам одне – вести війну на всіх фронтах проти всіх, посваритися майже зі всіма за такий короткий строк – це треба мати талант.

20 лютого з китайського міста Ухань, який є центром спалаху захворювання на коронавірус було евакуйовано групу українських громадян та громадян кількох інших країн. Після низки поневірянь  у повітрі, вони відправились до санаторію Національної гвардії «Нові Санжари» у районному центрі Полтавської області з такою самою назвою. Але там їм не були раді. Транспорту з людьми прийшлося пробиватися за допомогою сил поліції через агресивно налаштований натовп, в автобуси, в яких були і діти, полетіло каміння, на шляху колони палали шини та паркани місцевих жителів, в Нових Санжарах відбулось справжня баталія,  внаслідок якої є постраждалі як серед поліції, так і серед заворушників,  і кадри якої миттєво облетіли весь світ. 

Найбільш поширена реакція у публіки з хоч маленькими ознаками інтелігенції – шок і сором. Але, давайте розберемось. Спочатку всі світові засоби масової інформації, а слідом за ними і українські, розповідають жахи про страшний «уханський вірус», хоча він далеко не чума і не «іспанка» від яких свого часу помирали мільйони людей. Багато країн досить швидко евакуюють своїх громадян та розміщають їх на двотижневий карантин. Україна теж збирається це зробити, але дуже довго готується до цього. А ЗМІ продовжують розповідати про дуже страшну хворобу і чиновники найвищого рівня, не бажаючи цього, підтверджують цю тезу. А коли починаються поширюватися плітки про розміщення українців з Китаю в тих чи інших населених пунктах і перелякані мешканці починають будувати барикади та пікети, Володимир Зеленський, погрожуючи поселити евакуйованих українців в особняках у Кончі-Заспі тих політиків, які начебто влаштовують блокування доріг і, таким чином, остаточно підтверджує, що з Уханю нам везуть якихось чумних та прокажених. Бо це прозвучало як погроза, а хорошими речами ніхто не погрожує. І коли з’явилась новина, що людей з Китаю везуть в Нові Санжари, то у місцевих виникло цілком справедливо обурення – ми люди другого сорту? Чому цих чумних везуть не до тих бариг з Кончі-Заспи а до нас! Нас знову обдурюють! І ще слід додати, що країною організовано поширюються фейк, про, начебто, виявлення випадків захворювання коронавірусом в Україні. А у самих Нових Санжарах місцеві говорять, що там було багато не місцевих. 

Отже, що виходить? А виходить, що нова українська влада не змогла відбудувати ефективну комунікацію з суспільством і шляхетну справу евакуації своїх здорових, наголошую, здорових, не хворих, громадян з епіцентру захворювання перетворила на страшилку. Ще виходить, що українські громадяни, переважна більшість з них, абсолютно не мають критичного мислення та знаходяться у стані істерики. Тому є надзвичайно вразливими для будь яких більш-менш вміло зроблених маніпуляцій. І ще, значна частина моїх співвітчизників не хоче відчувати жодного дискомфорту, не хоче робити жодних зусиль, хоче все і відразу і не мають жодної емпатії до оточуючих людей. А в критичні моменти перетворюються у позбавлений будь якої логіки натовп, бо те, що всі бачили у Нових Санжарах ніякою логікою не пояснюються. Якщо ви вважали, що автобусах хворі люди і ви не хотіли пустити хворобу, то розбивши скло в автобусах ви всю хворобу випустили. Тобто, геть у нас не диджіталізовані українці виходять. І що з цим робитиме Володимир Олександрович. І так, Арсен Аваков єдиний у цьому дитячому садочку імені Гончарука виглядає дорослим.

Всім бажаю не хворіти і за цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=n083C-Mr8Uw&feature=emb_logo

Киджондоны Зеленского

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

В 1950-х годах прошлого столетия на границе Северной и Южных Корей, со стороны Северной была построена деревня Киджондон. Деревня находится очень близко к демилитаризованной зоне – из Южной Кореи ее можно было наблюдать непосредственно невооруженным глазом. Северокорейцы назвали поселение «Деревней мира». На момент постройки, Киджондон представлял собой множество яркоокрашенных домов, что уже само по себе было необычным для корейской архитектуры того времени. Но самым необычным было то, что улицы деревни были ярко освещены электричеством, а в домах массово присутствовало электрическое освещение. Тут надо сделать небольшой экскурс в историю. Это сейчас мы привыкли, к тому, что электрические светильники самых разнообразных видов и типов есть предметы совершенно привычные. Но так было далеко не всегда. Особенно в Корее 50-х годов прошлого столетия, особенно в сельской местности. Электрическая лампочка в городском доме в стране, пережившей японскую оккупацию и опустошительную войну Севера и Юга, была самой настоящей роскошью. А в сельском доме электроэнергия была не просто роскошью, а еще и очень большой редкостью – просто физически не было еще электростанций и электросетей в большинстве районов, как на севере, так и на юге. Помещения в корейских городах и селах того времени чаще всего освещались свечами и масляными светильниками. Именно поэтому появление целого сельского поселка, окна домов которого ярко светились электрическим светом с наступлением темноты, будоражили воображение.

Однако, вскоре, наблюдатели с южной стороны стали замечать нечто необычное. По официальной северокорейской версии в Киджондоне проживало 200 семей, которые занимались коллективным хозяйством. Однако, в поселке не наблюдались ни старики, ни дети – только мужчины и женщины. Причем, мужчины – солдаты, в основном ходили по улицам строем, а женщины… мыли окна. Причем, на протяжении 15 лет не менялись ни сами женщины, ни их занятие. Электрическое освещение в домах включалось и выключалось в одних и тех же помещениях в одно и то же время. Чуть позже, когда у южнокорейцев появилась мощная оптика, они с ее помощью сумели разглядеть, что дома в поселке, по-сути, представляют собой декорации, фасады без реальных внутренних помещений, присущих нормальным домам. После этого стало ясно, что Киджондон был построен исключительно для демонстрации того, как прекрасна жизнь в Северной Корее. И поселок получил название "Деревни Пропаганды". Уже позже, в Киджондоне были установлены мощные динамики, через которые на южную сторону транслировались призывы переходить на север, южане отвечали трансляцией южнокорейской рок-музыки. А потом между Югом и Севером началось соревнование флагштоков, в результате на северной стороне сейчас стоит флагшток высотой 160 метров, на котором развивается огромный северокорейский флаг весом в 270 килограммов, который подымают и опускают каждый день 50 человек.

Несмотря на такие усилия северокорейской стороны, желающих бежать в Северную Корею из Южной Кореи особо много не отмечалось и не отмечается. Что-то сдерживает жителей Южной Кореи и даже целый пропагандистский поселок ничего не в силах поменять.

После российско-грузинской войны 2008 года в поселке Церовани, в 15 километрах от Тбилиси было построено сотни домов для семей беженцев из Южной Осетии. Дома красивые и добротные. Предполагалось, что грузины, изгнанные со своих родных мест русскими, найдут там новую родину. Только большая часть из этих домов сейчас пустует – жители покинули их и перебрались, - кто в Тбилиси, кто в другие города, в которых можно найти роботу. И только на свою малую родину – Южную Осетию вернуться они не могут – она оккупирована Россией.

Владимир Зеленский совсем недавно выступил с инициативой обустроить пункты перехода между Украиной и Крымом. Чтобы все там было все очень красиво и цивильно, чтобы люди, приезжающие из Крыма в Украину, сразу видел бы, в какое красивое и хорошее государство они попали. А еще, при помощи Турции, в Херсонской области собираются строить поселок для 500 семей крымских татар, бежавших от русской оккупации из Крыма. Подозреваю, что он будет образцово-показательным. Только вот, как не стал родиной для грузин, бежавших из Южной Осетии поселок Церовани, так не заменит родины для крымских татар и это новостройное поселение, каким бы комфортным оно не было. Точно так, как не привлекло южнокорейцев в Северную Корею «Деревня Пропаганды» Кинджондон, не привлекут абсолютное большинство крымчан в Украину пункты перехода границы, какими бы они супер-пупер не были бы. Потому, что Родина – это не там, где хорошее освещение и хороший асфальт, а там, где ты чувствуешь себя наиболее комфортно, как крымский татарин, как украинец, как грузин. Потому, что не пускают в Украину не украинская неустроенность и бедность, а люди с автоматами. И если даже представить невообразимое - в Симферополе, Донецке и Луганске, узрев столь небывалый успех Украины под руководством Зеленского и его слуг, захотят вернуться под крыло Киева, – куда девать вооруженных людей с российскими шевронами на рукавах и шевронами всяческих «республик», что, впрочем, обманывает только самых наивных и тупых? Возвращение территорий и, вместе с ними и людей, возможно только после того, как оттуда уйдет Россия во всех возможных смыслах, только после того, как исчезнет первопричина, по которой эти территории и люди отпали от Украины. И никакое благоустройство пунктов перехода и «Кинджондоны» здесь не помогут. И кто не понимает этой простой истины или дурак, или негодяй.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №85 2020-02-20 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Контрреволюція огидності

Шість років тому події на Майдані досягли свого піку. І шість років тому, користуючись хаосом в Україні, який вона ж і спровокувала, Росія почала проти нас свою агресію. З цього часу точиться україно-російська війна за незалежність, результат якої ще невизначений. Але хочеться сказати не про те, що було у 2014 році, а про те, що відбувається зараз, шість років потому.

Що ми бачимо зараз? Ідеологи та найзавзятіші прихильники Януковича повертаються в Україну та відкрито говорять про помсту Майдану та майданівцям. Вони просувають тезу про «державний озброєний заколот», з жертв творячи злочинців та навпаки. І ніхто з представників нової влади їм не заперечує. Не відразу, але вірно, на всі рівні влади – від столиці до «самих до окраїн» повертаються функціонери всіх видів тої самої епохи. Змінюються акценти у державній інформаційній політиці – замість ствердження української ідентичності – її розмивання. Замість налаштування на відсіч агресору – насадження, де факто, ідеї капітуляції та колаборації з агресором під різноманітними соусами, на кшталт «національного примирення». Замість опору – поступки та спроба замирення з хижаком. Все українське знову стає «націоналістичним», поганим та злим, лише тому, що воно українське. Державною ідеологією стає «малоросійство», тобто, давайте називати речі своїми іменами – російське рабство. 

Біле – стає чорним, чорне – білим. Герої – злочинцями, злочинці – героями.

Це часто так буває в історії, що після революцій наступають контрреволюції та реванши. Україна не стала винятком. І якщо шість років тому у нас була Революція Гідності, то зараз наступила Контрреволюція огидності. 

Але не слід сподіватися піти до «внутрішньої еміграції» - не вийде. У нас війна. І на гребні хвили зараз сили, які дуже хочуть реваншу і дуже хочуть крові. І вони вже вбивали. І вбиватимуть і надалі.

З річницею Майдана вас.

Суди надії, війна Стадніка з обласною радою, загибель кохання та нові пригоди Володимира Аравійського

Вітаємо всіх президентів!

Кожен за нас погодиться, що в Миколаєві є проблема з бродячими собаками. Останні років з вісім, а може і більше – це дуже гостра проблема. Собак на вулицях багато, дуже багато, вони збиваються у величезні зграї та нападають на людей. І трапляється це досить часто. І місто в особі міських депутатів та міського голови досі не може знайти вирішення цієї проблеми. Досить впливова група так званих «зоозахисників», які мають своє потужне депутатське лобі, виступає за програму, яка передбачає стерилізацію безпритульних тварин та випуск їх на вулицю, частина містян говорить про те, що собак без власників, тобто, людей, відповідальних за них, на вулицях не має бути взагалі. Із звільненням Олександра Голобродського з посади директора КП «Центр захисту тварин» стало схоже на те, що перемагає перша партія. Але останні події можуть внести суттєві корективи у розвиток ситуації. На минулому тижні суд частково задовольнив позов мешканки Миколаєва до миколаївської влади. Жінку було покусано безпритульним собакою, який був хворий на сказ, суд присудив відшкодувати їй 60 тисяч гривень моральної шкоди. Що є дуже важливим – суд визнав відповідальною за безпритульних тварин саме міську владу. Якщо це рішення набуде остаточної чинності, то за всю шкоду, яку будуть завдавати бродячі собаки на вулицях міста відповідатиме саме міська влада, а вірніше – міський бюджет. Враховуючи масштаб існуючої проблеми, це може коштуватиме місту мільйони, а може і десятки мільйонів гривень. Отже, це судове рішення може стати революційним.

Про ще одне важливе судове рішення обов’язково слід згадати. Господарський суд Миколаївської області відмовив визнати недійсним аукціон, внаслідок якого Торговий дім «Анонна» придбав суднобудівний завод «Океан» наприкінці 2018 року, навколо якого вже понад місяць не вчухають пристрасті. Я далекий від того, що на цьому все і закінчиться. Але будемо сподіватися, що зроблено крок в сторону захисту вітчизняного інвестора та того, щоб це підприємство нарешті спокійно запрацювало, як того бажають його працівники. 

А тим часом губернатор Олександр Стаднік, після безуспішних спроб зняти голову Миколаївської обласної ради Вікторію Москаленко та встановити контроль над цим органом місцевого самоврядування звернувся з позовом до обласної ради. Він хоче через суд скасувати положення обласного бюджету на 2020 рік, згідно яким всі зміни у його розпису мають відбуватися лише після згоди більшості постійних комісій обласної ради. Нагадаю, цю норму підтримали як депутати із так званої «групи Стадніка», так і опозиційні до голови ОДА депутати. Отже, що виходить? А виходить, що говоримо про децентралізацію, а самі всю цю децентралізацію вбиваємо на корню. Бо не буває справжнього самоврядування там, де громади не можуть розпоряджатися власними коштами, власними бюджетами. Хоча, в нашому, конкретному випадку, все набагато простіше – очевидно, що київському керівництву треба довести право на своє існування на посаді.

Це було справжнє політичне кохання. Кохання з першого погляду Ігоря Валерійовича. Ну, можливо, з другого. Він його надихнув піти у велику політику, а той призначив його керівником свого офісу, спочатку порушивши, а потім і помінявши для цього закон – бо для справжнього політичного кохання не існує ніяких законів та інших дрібних перешкод. З початку у них був справжній медовий місяць. Вони майже скрізь мандрували разом – на роботу чи відпочинок, він грайливо щось шепотів йому на вухо, іноді навіть співав  і ніколи не здавалось, що він третій зайвий, хоча деякі злі язики таке говорили. Але дуже багато людей заздріли цьому щасливому політичному шлюбу як всередині, так і ззовні країни. Хтось дорікав, що він продовжує ходити до «колишнього» та діє в його інтересах всупереч інтересам державним, хтось не міг пробачити агресивного стилю керування, а хтось мітив на його місце. І це, без сумніву, красиве політичне кохання розбилось як «Титанік» об холоднючий айсберг української та світової політики. Хоча, дехто говорить, що він не зміг визнати у ньому найвидатнішого з усіх видатних. І, як і раніше, ставився до нього як до нерозумного актора, свого підопічного, якого треба наставляти та поправляти, а той не стерпів такого зневажливого до себе ставлення. Тобто, - просто вмерла любов.

Все це про відставку Андрія Богдана з посади керівника Офісу Президента та призначення на цю посаду іншого Андрія – Єрмака, який до цього обіймав посаду помічника Зеленського та був його головним переговорником у міжнародних справах. Укази про це було оприлюднено 11 лютого. Озвучено дуже багато версій причин такої кадрової перестановки. На мою думку основне – це спроба Зеленського дистанцюватися від Коломойського та догодити Росії, бо вже досить чітко визначився тандем Єрмак – Козак. Крім того, Володимир Олександрович розуміє, що одна справа – передвиборчий хайп та драйв, а інша – системна робота з управління держави. Ну і не забуваємо підкреслений, аж занадто, пієтет Єрмака до особи Зеленського. У випадку з Зеленським це важливо.

Журналісти програми «Схеми: корупція в деталях» оприлюднили власне розслідування, де роблять висновок, що Володимир Зеленський під час свого перебування у січні в Омані зустрічався із Секретарем Ради безпеки Російської Федерації Миколою Патрушевим. Та, навіть, повернувся до України тим самим літаком, яким Патрушев прибув з Москви до Оману. Самого Патрушевого вважають дуже впливовим серед російських силовиків та близьким до самого Путіна. Слід зазначити, що журналісти «Схем» у своєму матеріалі не розкривають своїх джерел. Новоспечений очільник Офісу Президента Андрій Єрмак назвав журналістську версію оманських подій брехнею -  «Це все - неправда від початку і до кінця» - написав він у своєму фейсбуці, а Офіс Президента офіційно заявив, що звернеться до суду. Заперечують факт такої зустрічі і у Росії.

Зустрічався чи ні Зеленський з Патрушевим, наразі невідомо. Але не в цьому основна проблема. Проблема в тому, що українське суспільство не знає з якою метою і в якій якості Зеленський був у Омані. Вони кажуть, що з Патрушевим зустрічі не було, а з ким тоді було? Я вже не кажу про те, що Володимир Олександрович досі не відобразив відомості про свою поїздку у своїй електронній декларації, хоча всі строки, коли він мав це зробити згідно закону, вже давно минули. Ще раз кажу – проблема в тому, що ця владна команда весь час веде закулісні перемовини і з росіянами, і з американцями, і з хто зна з ким, а потім Україна потрапляє у зашквари. А людина, яка стала символом цієї таємної квазідипломатії стає, де факто, другою людиною у державі. І від всього цього мені стає трохи, а, якщо чесно, то вже і не трохи, моторошно. А вам?

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=vlSx1E6rTKg&feature=emb_logo

Чем Милошович отличается от Путина

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

12 февраля 2002 года бывший президент Югославии и Сербии Слободан Милошевич предстал перед Гаагским Международным трибуналом по военным преступлениям в бывшей Югославии по обвинению в преступлениях против человечества, геноциде и военных преступлениях, совершенных в период Боснийской и Косовской войн. Суд длился более четырех лет, но так и не закончился вынесением приговора из-за смерти Милошевича от инфаркта миокарда.

После смерти многолетнего руководителя Социалистической Федеративной Республики Югославия Иосифа Броза Тито в 1980 году и, в особенности, после развала СССР, в стране усилились межнациональные конфликты, которые привели к политическому кризису. Из состава Югославии, которая, по-сути, была империей сербов, как Советский Союз был империей русских и продолжением Российской империи под прикрытием социализма и прочей ерунды, вышли Хорватия и Словения. А на территории Республики Босния и Герцеговина между вооруженными формированиями местных сербов, боснийцев-мусульман и хорватов начался острый конфликт – самая настоящая война. Она характеризовалась ожесточенными боевыми действиями с участием как нерегулярных вооруженных формирований, сформированных по этнически-религиозному признаку, так и регулярных войск Хорватии и Сербии во главе которой был Слободан Милошевич.

Длительная осада Сараево и резня в Сребренице в 1995 году, в ходе которой погибло не менее 7 тысяч боснийцев-мусульман и которая стала самым массовым убийством в Европе мосле Второй Мировой войны, заставили НАТО вмешаться в конфликт и провести операцию против армии боснийских сербов, что остановило войну, которая унесла жизни более 100 тысяч человек. В декабре 1995 года сначала в Париже, а затем в Дейтоне были подписаны соглашения по прекращению огня и отделения территорий враждующих сторон.

После Боснийской войны процесс распада сербской империи продолжился. Межэтнические конфликты разгорелись в самой Сербии - начавшись как противостояние просербской полиции с радикально настроенным преобладающим албанским населением в Автономном крае Косово и Метохия, который еще в 1989 году по инициативе Милошевича был лишен атрибутов государственности, через год оно переросло в открытые столкновения с Армией Освобождения Косово. По распоряжению Милошевича в Косово была направлена ​​югославская армия, что вызвало критическую реакцию на Западе.

Отказ Милошевича отозвать армию, которая участвовала в этнических чистках в регионе, привела к началу операции «Союзная сила» - бомбардировки военных и стратегических объектов на территории Сербии, совершенные с марта по июнь 1999 года, позволили завершить Косовскую война и взять регион под контроль НАТО и международных организаций. Это подорвало авторитет Милошевича и в августе 2000 года он проиграл президентские выборы, попытка фальсификации которых привела к массовым протестам и демонстрациям, известным как «Бульдозерная революция», которая заставила Слободана Милошевича подать в отставку.

27 декабря того же года он был обвинен ООН в военных преступлениях, нарушении ряда Женевских конвенций и геноциде и 1 апреля 2001 года по обвинению в превышении полномочий и коррупции Милошевич был арестован сербской полицией у себя дома в Белграде. Через три недели по распоряжению премьер-министра Зорана Джинджича он был передан Международному трибуналу по военным преступлениям в бывшей Югославии в Гааге, перед которым предстал 12 февраля 2002 года. Вместе с четырьмя другими высшими югославскими руководителями он был обвинен в преступлениях против человечества, преследованиях по политическим, расовым и религиозным мотивам, депортации, создании концлагерей и нарушении законов и обычаев войны, совершенных в период Боснийской и Косовской войн.

Заявив, что Гаагский трибунал незаконный и он не признает его полномочий, Милошевич отказался от услуг адвокатов и несколько раз сам выступал на заседаниях с речами, в которых обвинял НАТО и полностью отрицал свою вину. Суд длился более четырех лет, прерывался 22 раза из-за слабого здоровья Милошевича и так и не завершился приговором из-за его смерти 11 марта 2006 года от инфаркта. Властями Сербии бывшему президенту Югославии и Сербии было отказано в государственных похоронах и Слободан Милошевич был похоронен частным образом в родном городе с участием десятков тысяч своих сторонников.

Как показывает урок распада Югославии и Милошовича, империи редко когда распадаются легко и безболезненно. Созданные кровью и насилием, они с кровью и насилием разрушаются. В конце – концов, не для того имперская нация воюет, порабощает, уничтожает и унижает другие нации, чтобы в один прекрасный момент просто взять и мирно разойтись по домам – такого примера в истории лично я и не припомню. Второй урок заключается в том, что, если ты - лидер имперской нации, которая борется за сохранение своей гибнущей империи и тебе удается империю сохранять и даже наращивать – тебя никто не тронет и не осудит. Даже за массовые убийства мирных представителей народов, стремящихся покинуть империю. Даже за резню в Сребренице. Даже за расстрел школы и школьников в Беслане. Даже за Норд-Ост. Даже за Крым и Донбасс. И даже за Холокост. Все эти события одного ряда. Но Милошовича почти осудили в Гааге, а ближайших соратников Гитлера осудили в Нюрнберге. А с Владимиром Путиным продолжают встречаться мировые лидеры, начиная от мелких, типа Трампа и Макрона, и заканчивая самым крупным и выдающимся – Зеленским. А все дело в том, что Сербия и Германия в свое время пережили военные поражения и самый настоящий крах. Чего имперская нация не прощает своим лидерам. И тогда за ними приходит их же полиция, а в случае с Германией – оккупанты. Именно отсутствие серьезного военного поражения и краха страны и отличает судьбы Милошовича и Путина. А в остальном там принципиальных различий нет.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №84 2020-02-13 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

«Океан», як тест на місцевий патріотизм, ціна «дешевого» тепла та тімбілдинг «Слуг народу»

Вітаємо всіх президентів!

Голова Миколаївської обласної ради Вікторія Вікторівна Москаленко нарешті висловила свою позицію щодо ситуації навколо заводу «Океан». Нагадаю, у січні майновий комплекс заводу було арештовано рішенням суду за клопотанням Генеральної прокуратури. «Океану», який почав відроджуватися з кінця 2018 року, після того, як його власником став відомий український та миколаївський бізнесмен Василь Капацина, це вже завдало чималої шкоди – як матеріальної, так і репутаційної. Вікторія Вікторівна вважає, що події навколо «Океану» - це рейдерське захоплення, задля якого було використана судова влада, ідею Зеленського про «інвестиційну няню» - ознакою корупції та, взагалі, розкритикувала її, а Генеральну прокуратуру назвала такою собі «інвестиційною нянею», яка, насправді хоче «Океан» віджати на користь росіян. Крім того, вона заявила, що є звернення власника заводу до обласної ради і, можливо, депутати звернуться до Володимира Олександровича щодо його втручання у ситуацію.

В той час, коли обласні депутати лише готуються виробити свою позицію щодо ситуації навколо «Океану», депутати миколаївської міської ради висловили власнику та колективу підприємства абсолютно однозначну підтримку, прийнявши відповідне звернення до Зеленського. «Накладання арешту на цілісний майновий комплекс заводу - це надзвичайна подія для міста Миколаєва, Миколаївської області та країни в цілому, оскільки зазначене наносить великий збиток репутації та іміджу як товариства перед зарубіжними партнерами, клієнтами та замовниками, та  всієї країни» - говориться у зверненні, в якому міська рада просить взяти Зеленського це питання під особистий контроль.

Взагалі, депутати були майже одностайні і дуже рішуче налаштовані у своїй підтримці «Океану», сам власник назвав конкретних винуватців ситуації, за його словами – це Генеральний прокурор, та колишній заступник Миколаївського обласного прокурора Олександр Білоус, якого Капацина назвав освіченим, грамотним але жадібним та цинічним негідником. 

Отже, що ми маємо по ситуації з «Океаном», вірніше, з реакцією на неї з боку регіональних політиків? Всі висловились на підтримку вітчизняного інвестора, всі, крім голови Миколаївської ОДА Олександра Стадніка. Він, на відміну від всіх, Генеральному прокурору, як відомо, «дякує». Може, це тому, що він як не був миколаївським політиком, так і не став ним? Так і не став патріотом регіону, яким, волею долі та Зеленського йому випало керувати.

А тим часом, Володимир Олександрович провів нараду з приводу питань зменшення тарифів за тепло, на який Миколаївська область, скажемо так, прозвучала не найкращім чином, а прем’єр Гончарук всю відповідальність за не зниження тарифів переклав на органи місцевого самоврядування та, частково, на губернаторів, яким не вдалось переконати ті самі органи. Подібна заява прем’єр-міністра щиро обурила представників Миколаївського самоврядування. За ствердженням Миколаївського міського голови, наприклад, люди, які готували нараду ввели в оману і прем’єра, і Зеленського, бо, тариф у Миколаєві і так було знижено ще раніше. Також, він заявив, що ціна на одиницю тепла, яку виробляє комунальне «Миколаївоблтеплокомуненерго» встановлюється не міською радою, а ТЕЦ, яка знаходиться у  державній власності, а не у комунальній так саме не зменшила тариф. Про те, що тарифи в Миколаєві та і Чернівцях є дуже низькими, відносно інших міст, і понижати немає куди, бо  це призведе лише до ще більшої збитковості теплогенеруючих компаній говорили і на нараді у Верховній Раді. Так саме там говорилось, що постанова Уряду, яка, начебто, дає можливість корегувати рівень виставлених рахунків відповідно до зміни ціни на газ не узгоджена із багатьма іншими нормативними актами та, у перспективі, може привести до фінансового колапсу теплогенеруючих компаній, а єдиним джерелом їх порятунку можуть стати лише місцеві бюджети. Тобто, так зване зменшення тарифу за тепло може відбуватися зараз виключно за рахунок дотацій з цих бюджетів, - в будь якому разі платитиме споживач – один раз із власної кишені, другий раз – із загальної кишені, під назвою бюджет. Так, все це правда. Так саме, правда і те, що споживачу та, водночас, виборцю всі ці складнощі до одного місця, він хоче покращення тут, зараз і негайно, а якщо Зеленський та компанія цього не забезпечить, то нехай начуваються. І як ілюстрація цього – ще одна історія минулого тижня.

Народний депутат від «Слуги народу» 25-ти річний Євген Брагар в ефірі одного з телеканалів порадив пенсіонерці, яка скаржилася на те, що їй не вистачає пенсії на оплату рахунків за газ продати собаку, аби їх оплатити. Соціальні мережи просто вибухнули мільйонами фотожаб та жартів з цього приводу, а журналісти знайшли бабу Любу та собаку Шарика, якого це молоде «дарованіє» пропонувало продати. Бабі Любі порада нардепа дуже не сподобалась. Але, як виявилось, баба Люба, як і 78% її односельчан голосували за Зеленського та «Слугу народу». І всі навколо дуже співчувають бабі Любі. А я не розумію – чому? Баба Люба – людина не молода, досвідчена, цілком свідомо зробила свій вибір. Давайте речі називати своїми іменами, вона цілком свідомо та цілком інфантильно проголосувала за обіцянки повної шари, за людей, абсолютна більшість яких їй не знайома та які не мають ніякого політичного бекграунда, ніякої політичної «кредитної історії», так би мовити, за «котів у мішку». І тепер вона обурюється, що один з її обранців шарового газу не забезпечує, натомість, пропонує щось продати, якщо ти забагато споживаєш, про що, до речі доповіли у Гончарука, відповідаючи на доручення Зеленського. Ніхто ж її насильно так голосувати не змушував! А доросла, повноцінна людина тим і відрізняється від дитини, що вона відповідає за власні слова, дії та вчинки. Отже, особисто в мене до баби Люби та до всіх інших «баб люб» жодного співчуття немає. Я вважаю, що сію чашу наслідків свого вибору всі мають випити до дна.

А, тим часом, у Верховній Раді за українську землю пролилася перша кров. І пролила її Юлія Володимирівна Тимошенко. Це сталося під час сесійного засідання парламенту 6 лютого, коли Слуги, простимульовані Володимиром Олександровичем особисто,  хотіли прийняти закон про ринок сільськогосподарської землі у турборежимі. Але ОПЗЖ та «Батьківщина» блокували трибуну Ради, вимагаючи розгляду законопроекту за процедурою, а там більше чотирьох тисяч поправок і розглядатимуть їх нардепи не менше місяця – якщо дотримаються процедури. Через блокування – розблокування президії депутати навіть поштовхалися та трохи побилися, а Юлія Володимирівна, ламаючи мікрофон спікеру, пошкодила до крові палець. Лідер фракції «Слуг» Давид Арахамія вважає, що бійки та штовханина роблять фракцію сильніше та міцніше. Якщо «Слуги» міцнішають, коли їх б’ють, якщо це в них такий тімбілдинг, виявляється, то я особисто пропоную, щоб їх кожного сесійного дня сильно бив поліцейській спецназ. А в якості тренерів, бо б’ються вони, скажемо відверто, поки що не дуже – у опозиційних політиків жодної травми – Тимошенко не рахується – вона сама собі палець пошкодила, так ось, в якості тренерів пропоную їм колишніх регіоналів – ті можуть показати високий клас, так саме, вони можуть їх навчити проводити засідання Верховної Ради у будь яких важких умовах та приймати будь які питання, навіть, якщо ці питання - це зрада українських національних інтересів. Єдине, що багатьох тренерів треба буде виписувати з Росії. Але ж, це нічого, у Володимира Олександровича є діалог з Володимиром Володимировичем. Вони домовляться.

А Сенат Сполучених Штатів не визнав Дональда Трампа винним під час процедури імпічменту, за це проголосувало менше половини його складу, тоді як було потрібно не менше двох третин. Як, власне, і передбачалося. Ба, більше – майже всі аналітики прогнозують, що Трамп отримує президентство вдруге. Трамп, Путін, Джонсон, Макрон, невідомо хто на місці Меркель – і Зеленський. Ось з таким набором ми і вступаємо у двадцяті рокі двадцять першого століття. Не знаю, як вам, а мені за таких обставин коронавірус не здається таким вже і страшним.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=j1edFJnbpRE&feature=emb_logo

Основа

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

7 февраля 1943 года последний японский солдат был эвакуирован с острова Гуадалканал. На этом закончилась полугодичная битва между Японией и союзниками: Соединенными Штатами, Британией, Австралией, Новой Зеландией и другими. Союзники победили. Историки отмечают эту битву, как перелом в ходе войны на Тихом океане между Японией и Союзниками. После нее Япония окончательно потеряла стратегическую инициативу и вынуждена была перейти к обороне, которая была сломлена к 1945 году. На чем, собственно, и закончилась Вторая Мировая война.

Гуадалканальская кампания была частью стратегического плана Союзников защитить маршруты океанских конвоев между США, Австралией и Новой Зеландией. Начатая через несколько месяцев после начала битвы за Кокоду, она стала вторым крупным наступлением сил Союзников против Японской империи.

7 августа 1942 года первые подразделения союзников, в основном американские, высадились на островах Гуадалканал, Тулаги и Флорида. Союзники также намеревались использовать Гуадалканал и Тулаги в качестве плацдарма для развёртывания кампании по изоляции крупной японской базы на острове Рабаул. Первоначальная высадка застала японцев, занимавших острова с мая 1942 года, врасплох. Союзникам сразу же удалось захватить острова Тулаги и Флорида, а также строившийся японцами аэродром на Гуадалканале (позднее получивший название Хендерсон-Филд – в честь пилота Корпуса морской пехоты США майора Лофтона Хендерсона, который первым привёл свою эскадрилью в сражение у атолла Мидуэй и первым погиб в ходе завязавшегося боя).

Впоследствии японцы, с августа по ноябрь 1942, совершили несколько попыток вернуть себе Хендерсон-Филд, который обороняла морская пехота США. Эти попытки привели к ряду крупных сражений, в том числе трём сухопутным и пяти морским, и достигли кульминации в начале ноября, когда в результате решительного морского сражения был положен конец попыткам японцев доставить на остров достаточно войск для взятия аэродрома. В декабре 1942 года японцы прекратили попытки вернуть остров под свой контроль и начали эвакуацию высаженных сил, успешно завершившуюся к 7 февраля 1943 года.

Итак, одна из решающих битв Второй Мировой длилась полгода, но в самом ее начале кто будет победителем не было ясно. Японское командование не ожидало атаки союзников на этом участке. Именно поэтому японцы при высадке американцев в августе 1942 года в панике оставили свои позиции около строящегося аэродрома, бросив снаряжение и продовольствие, которыми американцы с удовольствием воспользовались. В то же время, для союзников сражение за Гуадалканал не было легкой прогулки. Тропический лес острова кишел москитами и прочими опасными насекомыми и животными. Жаркий и влажный климат способствовал развитию инфекций – очень многие даже легкораненые солдаты умирали от вызванного микроорганизмами заражения. А не менее трети американских солдат на острове страдали от дизентерии. Японцы отчаянно сопротивлялись, очень немногие из них сдавались в плен. И недостаток сил на суше они, в начале битвы, компенсировали тактическим превосходством на море. Они умело вели ночной морской бой с помощью прожекторов, их корабли не раз разбивали корабельные соединения союзников и ставили под угрозу снабжение десанта на Гуадалканале и сам десант.

Однако, потери японцев в битвах оказались критическими – они не могли быстро восполнить уничтоженную технику, а, - и это было самое главное, еще труднее им было восполнить людские потери, прежде всего – пилотов. Американцы научились раскрывать японские планы, используя радиоразведку, и наносить упреждающие удары. Они нивелировали японское превосходство в ночных морских боях, используя локаторы. Но, самое главное – они были полны решимости победить. И японцы отступили. Гуадалканал стал плацдармом союзников для дальнейшего наступления на Тихом океане, освобождения Филиппин и капитуляции Японии.

Как известно, Соединенные Штаты не хотели вступать в войну. Внутри страны были очень сильные изоляционистские настроения, мол, пускай там европейцы сами разбираются между собой, а нам тут самим хорошо. Однако, японское нападение на Перл-Харбор не оставило Америке выбора. И, уже вступив в войну вынужденно, Штаты, полные решимости, не прекращали ее до победного конца. И победа им далась отнюдь не легко. Но не было среди американцев желающих «прекратить стрелять», «договорится посредине» и прочее. Американцы понимали, что, только уничтожив источник угрозы для своей страны, они могут спать спокойно. Может в этом – в решимости до конца отстаивать свою независимость и свои интересы – и есть основа мощи и величия современной Америки?

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №83 2020-02-06 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Плата за транспортування газу, «крайній націоналіст» Зеленський та «екологія» від МГЗ

Вітаємо всіх президентів!

У січні українці почали отримувати рахунки за доставку газу. Це на додаток до рахунків за, власне, сам газ. Не можна сказати, що новація викликала великий ентузіазм у людей, особливо на тлі того, що від Зеленського та його нової владної команди очікували не підвищення, а, навпаки – зниження тарифів. Люди, особливо ті, хто за власні кошти забезпечували свої будинки газогонами, не розуміють, чому вони мають тепер платити за користування цими газогонами та й багато чого іншого вони не розуміють. Можливо, під цим всім є і юридичне, і економічне обґрунтування. Можливо, воно цілком раціональне та призведе до покращення людського життя. Можливо, в основі знаходиться ідея створення умов для конкуренції серед постачальників газу. Але коли почнеться ця омріяна конкуренція та чому про це не розказують і все це не пояснюють чиновники та можновладці?

Під час прес-конференції новопризначеного першого заступника голови Державного Бюро Розслідування, колишнього адвоката біглого президента Януковича Олександра Бабікова, екс-народна депутатка Тетяна Чорновол абсолютно безперешкодно потрапила до будівлі ДБР… через огорожу з колючим дротом. А під час самої прес-конференція намагалась задати питання та, як стверджують в ДБР, жбурнути у  колишнього адвоката Януковича телефон. Але їй завадили це зробити та вивели. Інцидент почали розслідувати, екс-депутатці загрожує покарання до 5 років ув’язнення. Але найцікавіше у цій історії це те, як легко стороння людина проникає до приміщення спеціального державного органу, до якого, за визначенням, не може заходити будь хто. А  питання щодо кадрових призначень у вищому керівництві ДБР, Держкіно та інших інституцій, до речі, теж лишаються. І чи то курйозний, чи то серйозний випадок з Тетяною Чорновол не має відволікати нашу увагу від суті того, що відбувається.

У Росії вибухнула справжня істерика, викликана висловлюваннями Володимира Зеленського під час його перебування у Польщі. Там він приймав участь у заходах, присвячених 75-тиріччю визволення табору смерті Аушвіц-Біркенау, та під час спільної прес-конференції Президентом Польщі Анжеєм Дудою заявив, фактично, що СССР так саме, як і нацистський режим у Німеччині відповідає за розв’язання Другої Світової війни та Голокост. Таким чином Володимир Олександрович свідомо чи ні став на бік польської сторони, яка зараз відбиває путінські пропагандистські атаки, який дуже образився за те, що його не покликали на ювілей звільнення Аушвіцу та практично  звинуватив Польщу та поляків у початку Другої Світової війни. Слова Зеленського викликали неабияке обурення у Кремлі, російські спікери заговорили про «крайній націоналізм» Володимира Олександровича. Як на мене, це вони даремно і явно перебільшують. Але виглядає дуже симптоматично – якщо хочеш милості від Росії ти не можеш аж ніяк зазіхати на її практично святий та невинний образ. 

А тим часом, Миколаївський глиноземний завод останнім часом фігурує у новинах з не дуже позитивних приводів. Так, нещодавно, МГЗ, а, точніше, схеми, завдяки яким, можливо, це підприємство значним чином оптимізує оподаткування своїх прибутків, виплило на так званих «плівках Труби» - начебто записів розмов екс-очільника ДБР Романа Труби з начальником Слідчого управління Генеральної Прокуратури Ігоря Щербини. А ще Миколаївський глиноземний завод є найбільшим забруднювачем повітря у Миколаївській області, це вже не кажучи про так зване шламосховище, яке нагадує пейзажи Марсу та являє собою постійну загрозу екологічного  лиха. Нагадаю, після того, як МГЗ перестав бути державним, а сталося це дуже давно, він перейшов під контроль компанії «Русский алюминий», власником якого є близький до Володимира Путіна російський олігарх Олег Деріпаска. У 2017 році МГЗ формально змінив власника. Але де-факто завод лишається під контролем Дерпаски, прибуток від його роботи відправляється до Росії, як і його продукція, яка є сировиною для виробництва алюмінію.

На російському телеканалі «Росія 24» відбулась прем’єра документального кіно під назвою «Город погибших кораблей», присвячене Миколаєву. У ньому, вся історія нашого міста після 1991 року представлена як період суцільного занепаду, страшної бідності та деградації. Саме цікаве, що в якості ілюстрації та підтвердження цих висновків звучать коментарі людей, про яких відомо, що вони точно проукраїнські налаштовані. І даний приклад показує, що щоб ви не говорили, щоб ви не показували – росіяни вас використають та покажуть лише те, що їм вигідно. Ще раз – немає значення, що ви думаєте і що ви говорите – у російській інтерпретації все буде не так, як ви хотіли  та бажали сказати.

І нова пошесть йде до нас з Китаю – короновірус. Вже офіційно визнано понад вісім тисяч захворівших та понад сотня загиблих. Хворі зафіксовані не лише у цій країні. Декілька міст у Китаї, в яких почався спалах цієї хвороби ізольовано від світу. Авіакомпанії, в тому числі, українські, відмовляються або скорочують рейси туди. В Україні, поки що, випадків цієї хвороби не зафіксовано, а Всесвітня Організація Здоров’я називає ситуацію серйозною, але закликає не панікувати. Серед засобів профілактики – стандартні засоби як під час епідемії грипу, яка, до речі, насувається до нас і є близькою загрозою. Уникати скупчень людей, вести здоровий спосіб життя, у разі появи симптомів простуди чи грипу – звертатися до лікаря. Зрештою, всі ми пам’ятаємо і про атипову пневмонію і про пташиний та свинячий грип. Бажаємо всім здоров’я і не хворіти, а також не відмовлятися від вживання бананів, крім випадків, коли ви на дієті, або у вас алергія на цей фрукт, або коли вони вам просто не подобаються. 

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=luKXw58hY_Y&feature=emb_logo