вторник, 22 августа 2023 г.

НАТО та території

 Вже другий тиждень в Україні обговорюють тему вступу в НАТО в обмін на відмову від частини своїх територій – ідею яку, начебто, запропонував натівський чиновник на конференції в Норвегії. Домінуючий лейтмотив українських коментарів від президента до пересічних українців – ніяких територіальних поступок, тільки кордони 1991 року, тільки перемога! 

Давайте розберемось, що таке для України є перемога.

Переважна більшість українців вважає, що вихід ЗСУ на міжнародно визнанні українські кордони 1991 року і буде нашою перемогою яку змушені будуть визнати росіяни. На жаль, це не так. Росіяни нічого не визнають. Попри все, Донецька, Луганська, Запорізька, Херсонська області, Автономна Республіка Крим та Севастопіль залишаться у російській конституції. Вони вважатимуть ці «російські регіони» окупованими «нацистським київським режимом», який вони не пустили до Білгорода, Ростова та Москви і будуть готуватися до звільнення окупованих суб’єктів федерації. Враховуючи їх кратну перевагу у мобілізаційному ресурсі їм буде нескладно зібрати нові численні армії. Ніщо не буде їм заважати обстрілювати українські міста, нашу інфраструктуру далекобійними ракетами так, як вони роблять це зараз. І не боятися паритетних ударів у відповідь, бо вже зараз всю західну зброю передають нам з умовою не бити нею по суверенній російській території. Погодьтеся, важко такий стан речей назвати остаточною перемогою, це, скоріше, певне зменшення інтенсивності великій війні, а може і ніяке і не зменшення, а продовження такої самої війни просто на новій лінії фронту. І якщо ЗСУ не вдасться вийти на державний кордон ситуація буде такою самою. Путін налаштований на довгу виснажливу війну, йому потрібна вся Україна. І він має підтримку абсолютної більшості росіян. 

Отже, як змінити таку ситуацію на нашу користь? Росіян може зупинити загроза паритетної відповіді на їх дії. Тільки тоді, коли вони знатимуть, що у разі атаки на Україну вони будуть мати справу не лише із ЗСУ а й з військовою потугою цивілізованого світу, вони тисячу разів подумають перш ніж почати. Такий рівень гарантій безпеки можна отримати лише в НАТО. Це може бути запрошення до НАТО та надання гарантій безпеки до вступу від США та інших ядерних країн, як це було і є з Фінляндією та Швецією. 

Раніше в НАТО говорили про те, що тільки після закінчення війни можливий вступ України до НАТО. Ці розмови чудово чули в Росії а значить розуміли, що для запобігання євроатлантичної інтеграції України треба просто не зупиняти війни за будь яких обставин. Тепер в НАТО заговорили про можливість вступу України до НАТО навіть за умови окупації частини її території. І це очевидний прогрес. Поширення гарантій безпеки на підконтрольні українські території без тимчасово окупованих і тих, на яких тривають активні бойові дії – це можливість якщо не припинити війну, то хоча б її локалізувати. Припинити обстріли всієї української території, повернення на неї миру. Це дозволить зберегти людей на цих теренах, зберегти та безпечно відновлювати інфраструктуру, розвиватися. Це дозволить припинити загибель людей, руйнування інфраструктури, деградацію. Саме це і має стати нашою перемогою.

І це зовсім не про відмову від окупованих територій. Про це ніхто не говорить і ніхто не пропонує. Просто припинення війни та повернення окупованих територій стануть двома паралельними процесами які будуть йти із різною швидкістю. 

І слід пам’ятати, що довготривала війна в інтересах Росії, а якнайшвидше її закінчення – в інтересах України та цивілізованого світу.

вторник, 1 августа 2023 г.

Хто більше?

 Київській міській голова Віталій Кличко анонсує збільшення допомоги військовим з бюджету Києва з 1 до 5 мільярдів гривень, міській голова Дніпра розповідає про те, що всю свою зарплату з моменту початку повномасштабного вторгнення переводить на користь військовим, а під час крайньої сесій миколаївської міської ради стало відомо, що на потреби військових цього року з бюджету міста спрямовано понад 600 мільйонів гривень. Складається враження, що місцеві влади почали змагання хто більше дасть грошей зі своїх бюджетів армії. Центральна влада наполегливо радить місцевій витрачати не менше 10% від загальної кількості своїх коштів. 

Але так не було зовсім недавно. Таке змагання почалось після новин про спроби витратити на барабани, тротуарну плітку та фонтани мільйони саме з місцевих бюджетів. Додамо до цього майже мільярд гривень на музей Голодомору заветований Зеленським. Все це мало свій резонанс, наслідки якого ми зараз спостерігаємо.

Чесно кажучи, не знаю чи можна радіти з того, що за майже півтора роки великої війни до всіх починає доходити що жити за передвоєнними лекалами не вийде. Що, якщо не витрачати на свою армію всім і багато, незабаром будеш годувати армію чужу, яка – ось вона – стоїть зовсім недалеко і постійно нагадує про себе ракетними обстрілами українських міст. З одного боку можна радіти усвідомленню реальності, з іншого можна посумувати через те, що це усвідомлення відбувається так довго.

Під час Другої Світової війни у такому промисловому гіганті як Сполучені Штати Америки діяли обмеження на споживання цукру, м’яса, бензину, автомобільних шин, консервів. В країні запровадили часткову карткову систему. Всіляко заохочувалась тотальна економія. Проводилися регулярні збори металобрухту, гуми, включаючи шапочки для купання та садові шланги, шовку, різних мідних речей.

Звичайно, нашу ситуацію не можна сліпо порівнювати з тою ситуацією. Є чимало відмінностей. Головна з них – джерелом матеріального ресурсу США самі США і були, а нашим основним матеріальним джерелом є союзники, серед яких провідну роль грає все ті ж Сполучені Штати. Але і загроза для нас значно більша, ніж тоді для США – ані Японія, ані Німеччина не обстрілювали ракетами американські міста, війна майже не відбувалась на території США, у нас вона точиться на нашій землі. Але аналогію, гадаю, всі зрозуміли.

Війна, скоріш за все, не закінчиться цього року, вона надовго. І нам всім ще належіть прийняти чимало самообмежень як у місцевих бюджетах, так і у державному. Про багато речей мусимо забути до закінчення цієї війни. Жити, зберігаючи мирні звички повною мірою, не вдасться. І це не питання змагання, це питання виживання.