Хто ви, гаспадін Вєрєщагін?

 111 років в Миколаєві існує художній музей, який носить ім’я російського художника Верещагіна. Коли ми йменуємо вулиці, музеї, інші об’єкти чиїмось іменами, ми хочемо зберегти пам’ять про цих людей. Давайте розберемось пам’ять про яку людину Миколаїв зберігає вже понад століття.

Після навчання в кадетському корпусі і не тривалої військової служби та навчання в Академії мистецтв у 1867 році він «з радістю» приймає запрошення на службу художником до Костянтина Кауфмана, генерал-губернатора Туркестану та командувача російських військ у Середній Азії. Там він приїжджає до Самарканду після взяття його російськими військами, та потрапляє в осаду повсталим місцевим населенням. Він приймає безпосередню участь у військових діях, цитуємо: «Во время восьмидневной осады Самаркандской цитадели скопищами бухарцев, прапорщик Верещагин мужественным примером ободрял гарнизон. Когда 3-го июня неприятель в огромных массах приблизился к воротам и кинувшись на орудия успел уже занять все сакли, прапорщик Верещагин, несмотря на град камней и убийственный ружейный огонь, с ружьём в руках бросился и своим геройским примером увлёк храбрых защитников цитадели». За це він отримав орден Святого Георгія 4 ступеня, який він з гордістю носив – це важлива деталь, запам’ятаємо її.

Після він почав мандрувати з виставкою картин на яких зображалися події російського завоювання Туркестану. Виставка мала чималий успіх як в Росії так і за кордоном.

У 1877 році з початком російсько-турецької війни він знову прямує до російської діючої армії де бере участь у низці битв, отримує поранення.

Зрештою, з початком російсько-японської війни у 1904 році він знову опиняється у російській армії де і знаходить свою смерть.

Отже, людина свідомо приймає участь у війнах, які проводить імперія, потім робить кар’єру на висвітленні цих воєн. Нічого не нагадує? Особисто мені це нагадує російських Z-блогерів, які зараз висвітлюють російську агресію. Так саме вони у військах, так саме розповідають про бойові дії тільки тепер із застосуванням новітніх технічних засобів із зрозумілими акцентами, не виказуючи жодних докорів сумління щодо мети та методів цієї загарбницької війни, цілком її схвалюючи. А у 19 столітті не було відеокамер та інтернету, натомість були полотна та пензлі. І не забуваємо про те що Верещагін із гордістю носив орден за участь, по-суті, у тодішній загарбницькій війни російської імперії проти народів Середньої Азії. І жодних докорів сумління Василій Васильович на виказував.

Отже – Верещагін ніхто інший як російський Z-блогер 19 століття. Цілком зрозуміло, чому художній музей отримав його ім’я у 1914 році у місті Російської імперії. Але зовсім не зрозуміло чому цей музей в українському місті досі носить ім’я імперця та Z-блогера на 11 році російсько-української війни.

Біполярка

 Щороку, 28 березня та 8 травня керівництво області та міста приходять з квітами до меморіалу радянських солдатів, так званих ольшанців, на якому ще донедавна був надпис «Вечная слава героям, павшим в боях за нашу советскую родину» і зірка героя СРСР, а віднедавна буде надпис «Вічна слава героям, полеглим за Батьківщину», а зірку замінять декоративним вінком із колосом та роками Другої світової війни — 1939–1945. 

В той самий час вже 12-й рік Україна воює за свою незалежність із Росією. 4-й рік точиться повномасштабна війна, поруч із меморіалом ольшанців стоїть зруйнована російською ракетою будівля ОДА, невеличка інсталяція і імпровізований пам’ятник загиблим у цій війні. У зв’язку з цим є декілька питань, на які хочеться почути об’єктивні відповіді.

Чи можна вважати заміну гестапо на НКВС визволенням?

Чи можна вважати заміну Дахау на ГУЛАГ визволенням?

Чи стало українське місто Миколаїв вільним, в повному розумінні цього слова, 28 березня 1944 року та 8 травня 1945 року?

Чи можна, взагалі, заміну однієї кривавої імперії на іншу, ще більш криваву імперію вважати звільненням?

За яку батьківщину загинули ольшанці згідно нового надпису?

Слід визнати – мільйони українців під час Другої світової війни воювали і гинули в лавах радянської армії заради перемоги жорстокої російської імперії, яка мала назву тоді Радянський Союз. Вони воювали і гинули не за свободу і звільнення власного та іншого народів. Бо радянська армія не несла народам Європи свободи, натомість на її багнетах до них приходив тоталітаризм. Так часто буває – поневолені в імперії народи воюють за інтереси імперії.

Чи маємо ми вшановувати пам’ять загиблих у тій війні? Безумовно маємо. Чи маємо ми називати події той війни визволенням України? Очевидно, що ні. Боротьба за визволення, незалежність та суверенітет України триває зараз і її результату ще не має. 

Отже, що має знаходитися в центрі площі сили, площі влади міської та регіональної – пам’ятник вшанування солдатів які воювали, хоч і не зі своєї вини, за поновлення влади комуністичної тиранії над Україною, чи пам’ятник воїнам які гинуть зараз за свободу України? Як на мене – це другий варіант. Всі маркери «визвольної» армії мають бути прибрані якщо не взагалі з публічного простору, так з центральних його місць. Це стосується всіх пам’ятників – «тридцять четвірок», радянських солдат, тощо, яких побудовано чи не у кожному українському селі. І всі можновладці мають йти з квітами передусім саме до пам’ятників загиблих у цій війні, справжній війні за незалежність та свободу.

А якщо ходити і до тих і до тих пам’ятників то це більше нагадує біполярний розлад, коли вшановують дві протилежні позиції одночасно.