ТЕЦ – вирішення проблеми

 Можна впевнено сказати, що такого важкого початку опалювального сезону як сезон 2023-2024 років в Миколаєві ще не було. І 90% проблем із подачею тепла пов’язано з державним підприємством «Миколаївська теплоелектроцентраль». Осіннє похолодання наступило пізно, але швидко. Як наслідок – сотні будинків до яких тепло подавала ТЕЦ водночас опинилися без тепла, тисячі містян мерзли у своїх квартирах. Причина – багаточисельні пориви магістральних труб, як заявили в ТЕЦ їх зношеність сягає 80%.

В той же час, комунальне підприємство «Миколаїоблтеплоенерго» розпочало сезон практично без аварійних ситуацій. Ба більше, його ресурси залучалися та залучаються для ліквідації аварій на мережах ТЕЦ.

Чому два однакових за профілем підприємства, в однакових умовах мають такі разюче різні результати своєї діяльності? Причина, на мою думку, у формі власності. Комунальне підприємство належіть місту, від того, як воно спрацює напряму залежіть доля її керівництва. Бо містяни звинувачують у всіх негараздах міську владу, а будь якому міському голові не потрібен керівник який наражає його на критику з боку його виборців. Бо на наступних виборах ці виборці можуть і за когось іншого проголосувати. Натомість, доля керівництва державного підприємства практично не залежіть від думок миколаївців. 

І ця ситуація конче потребує змін. ТЕЦ має перейти до власності міста. Іншого вирішення проблеми просто не існує. Це з одного боку, з іншого господарство ТЕЦ насправді старе та потребує значних коштів для оновлення та модернізації. І де взяти ці кошти після передачі військового ПДФО до державного бюджету та «схуднення» міського бюджету майже в двічі – те ще питання. Але за будь яких обставин зміна власника це єдине що може припинити поневіряння половини миколаївців. 

Феномен Дубінського

 Суд відправив під арешт без права внесення застави народного депутат Олександра Дубінського. Йому закидають державну зраду та ще низку звинувачень. І це не єдиний нардеп який зараз знаходиться під слідством за державну зраду та за ґратами водночас, я про Шуфрича. 

Але якщо Нестор Шуфрич походить з нині забороненої ОПЗЖ, то Дубінський походить із політичної сили яка напряму пов’язана з чинним президентом, з партії «Слуга народу». Ще один пікантний момент – Дубінському інкримінують, в тому числі, участь у прес-конференції на якій було оприлюднено так звані «плівки Деркача». І це відбулось аж у 2020 році. За що у 2021 році Дубіський потрапив під американські санкції за спробу втрутитися у виборчий процес у США. На дворі, нагадаю, листопад 2023 року.

Але й це не головне. За Дубінським тягнеться шлейф скандалів та явно замовних, необ’єктивних матеріалів на користь його шефа Коломойського ще з 2010 року. Особливо це стало помітно після націоналізації Приватбанку та під час президентських виборів 2019 року. Але ж це не завадило йому: по-перше – висунутися від президентської політичної сили на дострокових парламентських виборах у 2019 році, по-друге – тріумфально виграти ці вибори, при чому на мажоритарному окрузі. Отже, українські виборці самі обрали скандального та необ’єктивного журналіста (чи можна так його взагалі називати?), вони надали йому повну свою підтримку. Такий собі феномен Дубінського. І хто ж тепер має дивуватися та обурюватися?

Без сумніву, Дубінськиій, як і Шуфрич, як і всі інші подібні мають понести відповідальність за свої злочини, якщо їх буде доведено у суді. А хто має відповісти за обрання таких людей до вищих щаблів влади? Коли, нарешті, українці почнуть усвідомлювати причино-наслідковий зв’язок між тим, за кого і за що вони голосують і тим, які біди потім з ними трапляються? Якщо цього не відбудеться, то феномен Дубінського буде повторюватися раз за разом, а наслідки будуть гірше і гірше, аж до зникнення української держави взагалі. 

«Гроші на ЗСУ» - cui prodest?

 Минулого тижня на Миколаївщині відбулось відразу декілька акцій «Гроші на ЗСУ». Про їх перебіг можна прочитати тут і тут. В Миколаєві це вже була не перша подібна акція. Відповідні маніфестації були і в інших регіонах України, а в Одесі, на приклад, така акція вже давно стала обов’язковою частиною вихідних. Давайте спробуємо розібратися з цим.

Акція «Гроші на ЗСУ» проходять на фоні інформаційних повідомлень про, м’яко кажучи, не зовсім цільових витрат місцевих бюджетів – ремонтів фонтанів, тротуарів та купівлі барабанів. І слід визнати – такі повідомлення викликають цілком справедливе обурення у патріотично налаштованих українців. Отже, основна мішень акції – органи місцевого самоврядування – міські, сільські голови, депутати місцевих рад. Йдеться саме про кошти, якими розпоряджаються вони. Їх перерозподілу на оборонні потреби вимагають протестуючи. В той же час ми всі є свідками спроб центральної влади позбавити місцеве самоврядування значної частини бюджетних надходжень та переспрямувати їх до державного бюджету. Йдеться про так званий «військовий ПДФО» - податок на доходи фізичних осіб який стягується з зарплат військових та силовиків. В різних бюджетах їх доля різна, у Львові це 12% від всього кошторису міста, у Миколаєві майже половина, а у Очакові – дев’ять десятих. 

Визнаємо за аксіому, що будь які вуличні протести у воюючий країні – фактор дестабілізуючий. Спробуємо відповісти на питання, яким задавалися ще римляни -  Cui prodest? Кому вигідно? Кому вигідна дестабілізація в Україні? Перед усім ворогам – росіянам. Учасники акцій – переважно жінки – родички військовослужбовців. Їх емоції цілком зрозумілі. Навряд чи вони ставлять за мету дестабілізацію ситуацію в країні. Але об’єктивно виходить, що дестабілізують, або створюють сприятливий фон для такої дестабілізації. Вважаю, що всі учасники цієї акції мають усвідомлювати всю відповідальність своїх дій.

Ще один можливий вигодоотримувач – це центральна влада. Проводячи такі акції вона отримує додатковий важіль тиску на місцеве самоврядування. Взагалі, прикро бачити, як центральна та місцеві влади подекуди не шукають спільної мови, а сходяться у конфронтації. І ще – слід пам’ятати, що випускаючи такого джина із пляшки, його дуже складно потім повернути назад. Це буквально ігри з вогнем. Бо, якщо місцеві бюджети слід спрямовувати на оборону, то державний теж. Чи ті, хто організовував ці акції вважає, що до них буде інше ставлення з боку їх учасників? Я вже не кажу про відповідальність за розділення країни замість єднання.

Отже, масові акції небезпечні для держави, але вимоги учасників акцій цілком зрозумілі та справедливі. Що ж робити центральній та місцевій владі у такій ситуації? Найкращій спосіб опанувати ситуацію – не спричиняти та не провокувати протестів. Декому вгамувати апетити, а декому перестати грати із сірниками. І насправді спрямовувати максимально ресурсів на перемогу України. І в центрі і на місцях.

Про алогічне

 

Останнім часом активно обговорюється тема парламентських та/або президентських виборів найближчим часом. Подейкують, що навесні 2024 спробують провести всі вибори одночасно, ще й місцеві на додачу. Чи можна проводити будь які вибори під час дії воєнного стану та тоді, коли тривають активні бойові дії на фронті? Давайте розберемось у цьому питанні.

Якби не російське повномасштабне вторгнення та спричинений ним воєнний стан, то ми би зараз знаходилися би у розпалі парламентської виборчої кампанії. Так, саме 29 жовтня 2023 року, останньої неділі жовтня п’ятого року повноважень чинної Верховної Ради мали відбутися чергові парламентські вибори. Але не відбуваються. Тому що стаття 19 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє проведення виборів всіх рівнів в умовах воєнного стану. І тільки після закінчення дії воєнного стану, протягом 90 днів, Верховна Рада приймає рішення про проведення виборів. В принципі, на цьому можна закінчувати – поки є воєнний стан вибори неможливі. Але є але. Закони можна поміняти і такі спробувати провести вибори під час війни. Давайте спрогнозуємо з якими проблемами зіткнеться тоді держава.

Мільйони українців знаходяться за кордоном, за різними оцінками від 4 до 7 мільйонів. Як організувати їх участь у виборах? Щонайменше сотні тисяч українців у Силах оборони України, триває активна фаза війни. Як їм взяти участь у виборах? Мільйони ВПО – така ж сама проблема. Припустимо, вирішили голосувати завчасно та в електронний спосіб, за допомогою «Дії». Але чи можливий об’єктивний контроль за таким голосуванням, коли підрахунок голосів відбувається не на виборчих дільницях за присутності спостерігачів, а на невідомому сервері? Чи буде довіра до результатів такого голосування? Якщо проводити вибори за чинною схемою – із дільницями, дільничними та окружними комісіями, як забезпечити безпеку на них під час повітряних тривог, наприклад? Бо навряд чи росіяни відмовляться від ідеї зірвати нам вибори. Хто контролюватиме виборчу документацію на дільницях та округах, коли всі пересуваються в укриття під час тривоги? І чи вистачить на всіх укриттів?

І ще один дуже важливий момент. Повноцінна участь у виборах – це не тільки право обирати, а й право бути обраним. А кандидати з моменту реєстрації  та на час виборчої кампанії мають право на звільнення від виконання своїх обов’язків за місцем роботи або служби. Уявляєте собі військових які не заступають в наряд через те, що вони балотуються? Коли війна триває.

Може скасувати воєнний стан на час проведення виборів? Сумнівно, що росіяни відмовляться заради наших виборів від своєї війни. І скільки тоді чоловіків призовного віку залишать Україну?

Припустимо, всі перелічені проблеми вдалось якось врегулювати, хоча важко таке уявити. Але куди подіти політичну передвиборчу боротьбу. Будь який опозиційний кандидат має критикувати владу, влада – опозицію. Поляризація та радикалізація суспільних настроїв, розділення за ознакою політичних симпатій та антипатій, певне розділення суспільства – нормальна річ під час виборів. І під час мирного часу суспільство спокійно проходить через це. А під час війни? Чи варто додавати ще одну лінію розлому у воюючій державі?

Отже, проведення виборів під час війни – незаконна, небезпечна та шкідлива затія, це очевидно. Значить це, що виборів до кінця війни не буде? Це було б логічно, але я в цьому не впевнений. Доцільність та бажання отримати потрібний результат можуть перемогти логіку, як це вже не раз бувало. Подивимось як воно буде.

http://nikvesti.com/ua/articles/275657

НАТО та території

 Вже другий тиждень в Україні обговорюють тему вступу в НАТО в обмін на відмову від частини своїх територій – ідею яку, начебто, запропонував натівський чиновник на конференції в Норвегії. Домінуючий лейтмотив українських коментарів від президента до пересічних українців – ніяких територіальних поступок, тільки кордони 1991 року, тільки перемога! 

Давайте розберемось, що таке для України є перемога.

Переважна більшість українців вважає, що вихід ЗСУ на міжнародно визнанні українські кордони 1991 року і буде нашою перемогою яку змушені будуть визнати росіяни. На жаль, це не так. Росіяни нічого не визнають. Попри все, Донецька, Луганська, Запорізька, Херсонська області, Автономна Республіка Крим та Севастопіль залишаться у російській конституції. Вони вважатимуть ці «російські регіони» окупованими «нацистським київським режимом», який вони не пустили до Білгорода, Ростова та Москви і будуть готуватися до звільнення окупованих суб’єктів федерації. Враховуючи їх кратну перевагу у мобілізаційному ресурсі їм буде нескладно зібрати нові численні армії. Ніщо не буде їм заважати обстрілювати українські міста, нашу інфраструктуру далекобійними ракетами так, як вони роблять це зараз. І не боятися паритетних ударів у відповідь, бо вже зараз всю західну зброю передають нам з умовою не бити нею по суверенній російській території. Погодьтеся, важко такий стан речей назвати остаточною перемогою, це, скоріше, певне зменшення інтенсивності великій війні, а може і ніяке і не зменшення, а продовження такої самої війни просто на новій лінії фронту. І якщо ЗСУ не вдасться вийти на державний кордон ситуація буде такою самою. Путін налаштований на довгу виснажливу війну, йому потрібна вся Україна. І він має підтримку абсолютної більшості росіян. 

Отже, як змінити таку ситуацію на нашу користь? Росіян може зупинити загроза паритетної відповіді на їх дії. Тільки тоді, коли вони знатимуть, що у разі атаки на Україну вони будуть мати справу не лише із ЗСУ а й з військовою потугою цивілізованого світу, вони тисячу разів подумають перш ніж почати. Такий рівень гарантій безпеки можна отримати лише в НАТО. Це може бути запрошення до НАТО та надання гарантій безпеки до вступу від США та інших ядерних країн, як це було і є з Фінляндією та Швецією. 

Раніше в НАТО говорили про те, що тільки після закінчення війни можливий вступ України до НАТО. Ці розмови чудово чули в Росії а значить розуміли, що для запобігання євроатлантичної інтеграції України треба просто не зупиняти війни за будь яких обставин. Тепер в НАТО заговорили про можливість вступу України до НАТО навіть за умови окупації частини її території. І це очевидний прогрес. Поширення гарантій безпеки на підконтрольні українські території без тимчасово окупованих і тих, на яких тривають активні бойові дії – це можливість якщо не припинити війну, то хоча б її локалізувати. Припинити обстріли всієї української території, повернення на неї миру. Це дозволить зберегти людей на цих теренах, зберегти та безпечно відновлювати інфраструктуру, розвиватися. Це дозволить припинити загибель людей, руйнування інфраструктури, деградацію. Саме це і має стати нашою перемогою.

І це зовсім не про відмову від окупованих територій. Про це ніхто не говорить і ніхто не пропонує. Просто припинення війни та повернення окупованих територій стануть двома паралельними процесами які будуть йти із різною швидкістю. 

І слід пам’ятати, що довготривала війна в інтересах Росії, а якнайшвидше її закінчення – в інтересах України та цивілізованого світу.

Хто більше?

 Київській міській голова Віталій Кличко анонсує збільшення допомоги військовим з бюджету Києва з 1 до 5 мільярдів гривень, міській голова Дніпра розповідає про те, що всю свою зарплату з моменту початку повномасштабного вторгнення переводить на користь військовим, а під час крайньої сесій миколаївської міської ради стало відомо, що на потреби військових цього року з бюджету міста спрямовано понад 600 мільйонів гривень. Складається враження, що місцеві влади почали змагання хто більше дасть грошей зі своїх бюджетів армії. Центральна влада наполегливо радить місцевій витрачати не менше 10% від загальної кількості своїх коштів. 

Але так не було зовсім недавно. Таке змагання почалось після новин про спроби витратити на барабани, тротуарну плітку та фонтани мільйони саме з місцевих бюджетів. Додамо до цього майже мільярд гривень на музей Голодомору заветований Зеленським. Все це мало свій резонанс, наслідки якого ми зараз спостерігаємо.

Чесно кажучи, не знаю чи можна радіти з того, що за майже півтора роки великої війни до всіх починає доходити що жити за передвоєнними лекалами не вийде. Що, якщо не витрачати на свою армію всім і багато, незабаром будеш годувати армію чужу, яка – ось вона – стоїть зовсім недалеко і постійно нагадує про себе ракетними обстрілами українських міст. З одного боку можна радіти усвідомленню реальності, з іншого можна посумувати через те, що це усвідомлення відбувається так довго.

Під час Другої Світової війни у такому промисловому гіганті як Сполучені Штати Америки діяли обмеження на споживання цукру, м’яса, бензину, автомобільних шин, консервів. В країні запровадили часткову карткову систему. Всіляко заохочувалась тотальна економія. Проводилися регулярні збори металобрухту, гуми, включаючи шапочки для купання та садові шланги, шовку, різних мідних речей.

Звичайно, нашу ситуацію не можна сліпо порівнювати з тою ситуацією. Є чимало відмінностей. Головна з них – джерелом матеріального ресурсу США самі США і були, а нашим основним матеріальним джерелом є союзники, серед яких провідну роль грає все ті ж Сполучені Штати. Але і загроза для нас значно більша, ніж тоді для США – ані Японія, ані Німеччина не обстрілювали ракетами американські міста, війна майже не відбувалась на території США, у нас вона точиться на нашій землі. Але аналогію, гадаю, всі зрозуміли.

Війна, скоріш за все, не закінчиться цього року, вона надовго. І нам всім ще належіть прийняти чимало самообмежень як у місцевих бюджетах, так і у державному. Про багато речей мусимо забути до закінчення цієї війни. Жити, зберігаючи мирні звички повною мірою, не вдасться. І це не питання змагання, це питання виживання.

Імператор без гріха

 Нещодавнє затримання та арешт військового злочинця Ігоря Стрілкова-Гіркіна, його звинувачують у екстремізмі, є подією знаковою. Вона, якщо використовувати аналогію зі світу фізики, свідчить про перехід Росії на новий енергетичний рівень.

Якщо раніше там репресії застосовувались лише проти умовно ліберальних критиків режиму, аля Навальний, то відтепер їх спрямовано проти умовно патріотичних z-діячів. Власне Стрілков-Гіркін був одним з уособлень цієї публіки. Він дозволяв собі не лише критику режиму взагалі, а й самого імператора, тобто, самого Володимира Путіна. 

Але імператор не може мати гріха, він все робить правильно, критикувати його, з  будь яких позицій – не можна. Це перший момент. Момент другий – більше немає ніякої потреби у маскуванні власних дій та бажань, всі маски відкинуто, не потрібно зберігати якусь репутацію на Заході. Тому відпала потреба у різних «героях» ЛДНР чи приватних військових компаніях які брали на себе відповідальність. І їх всіх починають зливати. В першу чергу тих, хто загрався і не помітив змін, що відбулися. А якщо ти критикуєш режим та самого імператора і в тебе є танки та тисячі найманців-головорізів – тебе відправлять до Білорусі, а якщо всього цього в тебе немає – до в’язниці. Урок для всіх інших буде.

На наших очах Росія перетворюється з авторитарної держави на тоталітарну диктатуру, власне, це її природній стан більшу частину її історії.

Процес для країни та народу, які обрали шлях агресивної імперії цілком закономірний. Просто нам слід пам’ятати з ким ми маємо справу.