«Океан» надії та нескінченний карантин?

Вітаємо всіх президентів!

Хоч раз, за останні місяці, почнемо наш тижневий огляд не з сумної, коронавірусної, а з позитивної новини. На суднобудівному заводі «Океан» спущено на воду та відправлено для іноземних замовників дві сухогрузні баржі. Як зазначив власник «Океану» Василь Капацина, це замовлення, хоч і невелике, але дуже важливе для підприємства, бо воно європейське, виконане якісно та в строк. І ця подія дуже важлива, бо це перший спуск на воду на «Океані» за останні вісім років, і вона свідчить про початок відродження суднобудування у Миколаєві. Ще, на самому заводі відмітили, що виконання замовлення відбулось всупереч «піклування» держави у вигляді арешту майна підприємства за ініціативою Генеральної прокуратури та сподіваються на виправлення цієї абсурдної та несправедливої ситуації, хоча і розуміють, що репутацію заводу прийдеться відновлювати чи не з «нуля». Вітаємо весь колектив «Океану» з незаперечною перемогою. І від себе хочеться додати, що такі події справді дарують надію. Надію на те, що, незважаючи ні на які хвороби, ні на яких дурнів, блазнів та користолюбців при владі, Миколаївщина та Україна відродяться.

Про хороше на сьогодні все, далі буде про сумне. Кількість хворих на коронавірус як у всьому світі, так і в України продовжує зростати. Загалом у світі таких людей вже в районі трьох мільйонів, в Україні – тисячі випадків. В Миколаївській області хворих більше сотні, на жаль, і у нас почався відлік смертей від COVID-19. Уряд прийняв рішення продовжити карантин до 11 травня. Крім того, Уряд чекає піку епідемії на кінець квітня – початок травня та анонсував пом’якшення карантинних заходів після 11 травня, якщо ситуація буде сприятливою. Володимир Зеленський назвав дві умови початку плавного виходу з карантину – протягом десяти днів кількість хворих незміна або не перевищує п’яти відсотків та лікарні заповненні хворими на COVID-19 не більше, ніж на половину. Але на цьому тижні відмічається сплеск хвороби, яку міністр охорони здоров’я пояснює саме скупченням людей у Вербну неділю та на Великдень. І ось тут, на мою думку, слід розібратися.

Отже, що ми маємо? До світу та України приходить нова хвороба від якої немає, поки що, спеціальних ліків та вакцини. Це не чума, та не «іспанка», але вона призводить до такої кількості ускладнень, що медичні системи самих розвинутих країн світу не в змозі впоратися з такою кількістю важких хворих, зазнають перезавантаження та колапсують. В найбільш уражених регіонах, як то - північ Італії, деякі регіони Сполучених Штатів смертність зростає у рази, вона обумовлена саме коронавірусом, місцеві крематорії не справляються з такою кількістю померлих, лікарні переповненні. Задля того, щоб збити пік захворюваності та адаптувати свої медичні системи, країни світу запроваджують старий та перевірений засіб - карантин. Це ж робить і Україна. І карантин дає свої позитивні результати – у нас не спостерігається «італійській сценарій». Але карантин буквально вбиває и без того кволу українську економіку. За місяць його дії лише за офіційними відомостями кількість безробітних в Україні збільшилось на понад мільйон осіб. Але офіційна статистика не враховує всіх тих, хто працював неофіційно та українських заробітчан, які повернулися додому, бо в польщах та італіях теж карантин і роботи і там немає! Величезна кількість бізнесів – від перукарень і спортзалів до оптових ринків та авіакомпаній зазнають колосальних втрат. Але логіка карантину невблаганна – його мають виконувати всі, хто має, інакше – переповненні лікарні, захмарна кількість трупів – суцільний жах. І кожний платить за це певну ціну, чимось жертвує. Але, виявляється, є у нас і виключення. 

Останнім часом все більше і більше з’являється повідомлень про те, що лаври та монастирі стають справжніми епіцентрами COVID-19. На карантин закрита Києво-Печерська лавра, на карантин закрито ціле місто Почаївськ, бо в  тамошній лаврі за всіма ознаками спалах, але місцева влада не може це перевірити, бо керівництво цієї релігійної  установи відмовляється від співпраці! І, хоча, цього Великодня людей у церквах насправді було значно менше, ніж торік, але їх було сотні тисяч по всій країни. Бо держава церкви не закрила, як закрила величезну кількість бізнесів. Бо, вона, держава, не втручається у церковні справи. А потім держава дивується, що у нас сплеск захворюваності через те, що люди пішли до церков! І не тому ми чекаємо піку саме на кінець квітня – початок травня?

До сьогодні, я вважав, що Україна – світська держава, а не якійсь православний Іран. Схоже, я помилявся. Так, держава не має втручатися у церковні та, взагалі, у релігійні справи. Так саме, як вона не має втручатися у справи бізнесові та приватні, принаймні, поки не відбувається порушення законів. Але справа стає зовсім іншою, коли йдеться про національну безпеку, територіальну цілісність та життя і здоров’я її громадян. А саме про це у нас зараз і йдеться! І тоді держава не лише має право втручатися понад норму, а повинна це робити. Власне, саме для таких, критичних випадків, суспільство і тримає своїм коштом таку організацію, як держава. А коли одних закривають, коли одних змушують виконувати правіла та заборони, а інших – ні. Коли ці, інші, відкрито говорять, що живуть вони по своїх правилах, а держава у відповідь – нічого. Тоді виникають питання соціальної справедливості та сумніви у доцільності знаходження конкретних державних керманичів на своїх посадах. І, до речі, не слід тоді дивуватися тому, що карантин у нас може стати нескінченною історією.

Ну, а поки що наша обласна влада ніяк не може остаточно з’ясувати порядок транспортування тіл померлих від коронавірусу, щоденно моніторит рівень цін на продукти, думаючи, що таким чином їх контролюють, влада центральна вирішила розважити населення країни. Я про ймовірне призначення Саакашвілі на посаду віце-прем’єра. Призначити на таку високу посаду людину, яка вважає себе центром політичної світобудови та має амбіцій, напевно, більше за всіх українських політиків усіх разом взятих, який має цікаву історію стосунків з чинним міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим – у такому рішенні я бачу руку досвідченого продюсера та ведучого розважальних шоу. Ну, все це, щоб народ не сумував на карантині.

Отже – бажаю всім приємного перегляду нових серій шоу. Бажаю не хворіти та вижити. І бажаю, щоб, коли все це закінчиться, ви зберегли хоч трохи здорового глузду та психічного здоров’я.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=uqqb-37StTU&feature=emb_logo

«Какая разница» 10 лет назад

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

21 апреля 2010 в Харькове президентами Украины Виктором Януковичем и России Дмитрием Медведевым было подписано «Соглашение между Украиной и Российской Федерацией по вопросам пребывания Черноморского флота на территории Украины», которая продлила срок его пребывания в Севастополе до 2042 года в обмен на удешевление для Украины российского газа путем применения скидки в виде аннулирования таможенных сборов. В историю оно вошло под названием «Харьковских соглашений». Сейчас многие историки считают, что это соглашение стало началом российской экспансии против Украины, которая вылилась в аннексию Крыма и войну на востоке нашей страны, которая длится и по сей день.

Вопрос Крыма и Черноморского флота был одним из самых конфликтных в истории украино-российских отношений новейшего времени. После распада СССР, по оценкам международных экспертов, стоимость Черноморского флота составляла 80 млрд долларов США. Распределение по принципу 50 на 50 не устраивало российских руководителей. С целью решить вопрос Черноморского флота в свою пользу Российская Федерация прибегла к «газовому шантажу» - Украине было откровенно предложено погасить долг за поставки газа своей долей флота, а в случае неуплаты Россия угрожала прекратить газовые поставки.

Переговорный процесс растянулся на несколько лет и завершился подписанием премьер-министрами Украины и России 28 мая 1997 года «Соглашения между Правительством Украины и Правительством Российской Федерации о взаимных расчетах, связанных с разделом Черноморского флота и пребыванием Черноморского флота Российской Федерации на территории Украины». Согласно достигнутым договоренностям флотское имущество было поделено поровну, а вот 80% плавсредств отошло в пользу России. Также было согласовано, что штаб и основная база Черноморского флота будет находиться в Севастополе до 2017 года.

Теперь мы понимаем, что легализация присутствия российского флота в Украине было крайне важным для российского руководства. Россия всегда стремилась восстановить свои границы до 1991 года. В общем-то, после прихода к власти Путина, там об этом говорили открыто, хотя им мало кто верил в мире и в Украине. Но действовали в этом направлении русские всегда. И их решимость только выросла после победы на президентских выборах 2004 года Виктора Ющенко, который провозгласил курс на вступление Украины в НАТО. Реализация российских стремлений удержать Украину в орбите своего влияния стала возможной после смены власти в Украине. Дополнительным инструментом давления на Украину стал контракт между «Нафтогазом Украины» и «Газпромом», подписанный 19 января 2009 года в условиях российского газового шантажа: он устанавливал для Украины мировую цену в 400 долларов США за тысячу кубометров газа.

Именно поэтому заключение Харьковских соглашений, согласно которым, срок пребывания Черноморского Флот в Севастополе был продлен до 28 мая 2042 года и предусматривал его автоматическую пролонгацию каждые пять лет при отсутствии возражений какой-то из сторон, оплата Украине за пребывание Черноморского флота устанавливалась в размере 100 млн долларов США в год, начиная с 2017 года, и дополнительной скидки на поставку газа по контракту 2009 года между «Нафтогазом» и «Газпромом» в размере 30% (но не выше 100 долларов) с момента вступления в силу Соглашения, преподносились  тогдашней властью как очень  выгодная экономическая сделка и не более. Возражения немногочисленной и, в большей степени, не парламентской оппозиции были просто проигнорированы. Решительность властей не поколебал многотысячный митинг протеста против ратификации Харьковских соглашений под Верховной Радой 27 апреля – ратификации была осуществлена парламентом, избранным в 2007 году.

Всех, кто называл тогда «Харьковские соглашения» изменой украинских национальных интересов, большая часть украинского общества откровенно считала неумными маргиналами. Большая часть украинских граждан не понимали, чему тут возмущаться, против чего тут протестовать. Большинство украинцев смеялись, а то и крутили пальцами у виска, когда им говорили, что Россия вынашивает агрессивные планы по отношению к Украине. Большинство считало, что никакой разницы нет, в том, сколько Черноморский Флот России будет находится в Крыму. Зато газ будет дешевле. Выгодно же! То, что они, мягко говоря, ошибались, стало ясно, когда в 2014 году Черноморский флот России станет опорой для российской аннексии Крыма. Вполне себе такой легальной опорной базой вторжения.

Что интересно, но история, спустя 10 лет снова повторяется. Снова нынешняя власть пытается заключить некие соглашения если не с самой Россией, то с ее марионетками. По-сути, как и 10 лет назад идя на российском поводу и выполняя российскую волю. Снова говорят о выгоде, хотя сейчас не о чисто материальной, а о мире, об обмене пленными. Хотя эти обмены становятся по составу менямых все более и более сомнительными и, похоже, уже теряют всякий реальный смысл, превращаясь в некий ритуал, в дымовую завесу, за которой хотят скрыть истинные, неблаговидные, намерения. Как и десять лет назад от украинского общества скрывают тексты и условия договоренностей. Как и десять лет назад для значительной части украинского общества «нет разницы».  Как будто и не было шести лет войны.

Но, как и десять лет назад – Россия не изменилась. И, как и десять лет назад тех, кто пытается с ней заигрывать, уверенны, что «какая разница», ждет тот же результат, что и «крепких хозяйственников» и «сторонников дружбы с соседями» времен Виктора Федоровича – они будут низвергнуты в любом случае – либо украинцами, либо хозяевам за ненадобностью, но, при этом, они очень даже могут привести Украину к новому витку противостояния и кровопролития. А нам всем надо бы вспомнить, к чему может привести всепобеждающая «какая разница», как это было десять лет назад.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №94 2020-04-23 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Разброд и шатание

Вітаємо всіх президентів!

Понад два мільйони людей у всьому світі офіційно захворіли на короновірус. Більше ста п’ятдесяті тисяч з них померло. Водночас, більше половини мільйона людей одужали. Найбільше хворих, як і раніше – у Сполучених Штатах, хоча президент цієї країни говорить про можливість поступового виходу з карантину. В Україні кількість зареєстрованих хворих так саме зростає кожного дня – їх вже кілька тисяч. І Миколаївська область вже не є неприступною фортецею для коронавірусу – офіційно у нас хворих також кілька десятків. Епіцентром захворювання на Миколаївщині є Вознесенщина, але випадки COVID-19 реєструють і в Миколаєві і в інших містах та районах області. Але так і лишається не досить зрозумілим – чому наша область була такий тривалий час поза зоною враження? Чи мала під собою хоч якісь підстави публічна заява очільника обласного управління СБУ про те, що проби для тестів на коронавірус у нас робили з порушенням процедур? Представники, так би мовити, іншої сторони, медичні працівники рішуче спростували ці звинувачення. Від СБУ ані пари з вуст з цього приводу, навпаки – відмова від будь яких коментарів. А всім би було цікаво послухати. Ще дуже цікаво на всьому цьому фоні звучать заяви керівниці Миколаївського обласного центру лікування інфекційних хвороб Світлани Федорової, яка стверджує, що робота у обласній державній адміністрації по боротьбі із хворобою часто є чисто формальною, початок цитати: «Я обращалась и буду обращаться, в том числе и письменно, и к А. Трайтли и к руководству всяческих многочисленных штабов. Особенно, когда вижу, что работа, мягко говоря, идёт «для галочки» и даже для этой самой галочки, явно не удовлетворительная» - кінець цитати.

Взагалі, вся ця ситуація «разброда і шатанія», неузгодженості та разнобоя заяв в ешелонах обласної влади трохи приголомшує. Особливо, коли розумієш, що до широкої публіки долітають лише відлуння. Всяке бувало на миколаївському політичному олімпі, бувало, що казали абсолютну фігню, фігню антиукраїнську, брехали часто, але до цього часу завжди робили все це узгоджено, одним фронтом, так би мовити. А те, що ми бачимо зараз схоже на  бруонівський рух якийсь. Схоже, немає ніякого феномену Миколаївської області. Вірніше, він є, але полягає у безпорадності обласного керівництва, невміння скоординувати діяльність всіх владних структур, це, власне, те, що воно, керівництво і має робити, особливо у критичні моменти. Але, судячи зі всього, не робить, або робить та не дуже вдало. Чому? А ви самі як думаєте?

Нарешті, після майже трьох тижнів суперечок, скандалів та взаємних звинувачень, обласна рада та обласна державна адміністрація погодили перерозподіл бюджету та оформили це на сесії обласної ради в понеділок 13 квітня. Нарешті були спрямовані кошти і на боротьбу з епідемією, хоча вже три тижні вони могли працювати. І ще депутати, увільнили Федора Барну з посади голови бюджетної комісії, що він пояснив помстою за співпрацю з адміністрацією та «здравий смисл». Голова обласної ради Вікторія Москаленко пояснила звільнення Барни тим, що чаша терпіння переповнилася у всіх, не лише у неї одної. Ну, тобто, раніше його всі терпіли, а зараз раптом не змогли стерпіти. Просто, хочеться згадати, ЩО весь цей час терпіли і як воно все було. Терпіли постійні зашквари з бійками на засіданнях тої самої бюджетної комісії, не звертали уваги на журналістські розслідування про сумнівні операції навколо та у Миколаївському аеропорті, директором якого він, до речі, ще лишається. Тобто, для того, щоб зрозуміти, що призначення цієї людини на всі ці посади – це суцільний зашквар та скандал, що це помилка, депутатам та керівництву обласної ради  знадобилось майже п’ять років. А раніше всього цього не помічали, бо була… «політика». Або скажемо, що Барна просто опинився у складі команди, яка програє. Його звичайна, безпрограшна до цього, ставка на адміністрацію не зіграла. Бо програє адміністрація.

Але без нього буде якось нуднувато, погодьтеся.

Схоже, що короновірус – не єдине випробування яке прийшло в Україну. Незважаючи на пандемію, Державне Бюро Розслідування, які вже цілком обґрунтовано можна називати Державним Бюро Реваншу впевнено продовжує справу переслідування активістів Майдану та проукраїнських політиків. Я маю на увазі звинувачення у вбивстві Тетяни Чорновол, яку Печерський суд столиці відправив на цілодобовий домашній арешт, та справу стосовно начебто розтрати коштів Володимиром Вятровичем, коли той був керівником Інституту Національної пам’яті. Ну, і, звичайно, справи проти п’ятого Президента України Петра Порошенка, які не мають жодного відношення до корупції, про яку всі так багато говорили ще рік тому. Не знаю, як вас, а мене відчуття дежавю часів Януковича не відпускає. Але, як на мене, все виглядає значно гірше, ніж за часів Януковича – у нас немає Криму, але є війна. Чим це закінчіться, спитаєте ви? А чим закінчилось правління Януковича? Ось тим самим все це і закінчиться.

Ну, ще на додаток до всього, Київ накрила пилова буря. Погіршилась якість повітря і в Миколаєві. Пояснюють це сухою зимою. Дехто називає все це ознаками Апокаліпсису. Дехто, навіть, натякає на велосипедиста ой, вибачте, на вершника того самого Апокаліпсису. На мою думку все це перебільшення та проїски порохоботів.

Вітаю всіх, хто святкує, з Великоднем. Сподіваюсь, що у вас вистачило розуму посвяткувати, не наразивши себе та інших на небезпеку заразится у натовпі біля церкві. А якщо ні, то готуйтеся до того, що карантин може стати нескінченою історією.

Не хворійте!

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео - https://www.youtube.com/watch?v=csKfghbSDYA

Ограбить Богородицу

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

В 1770-1771 году серьезная вспышка чумы произошла в Российской империи. Больше всего дел она наделала в Москве – старой столице России на тот момент.

Чума в империю пришла с юга, с театра военных действий русско-турецкой войны с солдатами российской армии. Первые случаи заражения и смертей в Москве были отмечены в ноябре 1770 года - в Московском генеральном госпитале Лефортовской слободы умер привезённый из армии офицер, а затем лечивший его лекарь-прозектор. Впоследствии от чумы скончались 22 из 27 человек, находившихся там. Вскоре болезнь распространилась по всему городу - пик эпидемии пришёлся на период с июля по ноябрь 1771 года. В это время ежедневно умирало более тысячи человек. Москва была закрыта на въезд и выезд и, возможно, эта вспышка тихо бы умерла, «выгорев» в изолированном городе. Если бы не одно интересное обстоятельство.

Все дело в том, что сами москвичи считали эпидемию некой выдумкой, не доверяли докторам, среди которых было много иностранцев и очень часто не выполняли карантинных предписаний, считая их глупыми и не нужными. Так, они очень часто не заявляли о заболевших родственниках, чтобы не сдавать их в карантинные дома. Пускай лечатся дома, так лучше – считали они. Чтобы не сжигать вещи умерших, как было предписано, они по ночам выбрасывали трупы погибших просто на улицы или, в лучшем случае, закапывали на придомовых участках. В худшем случае, они выбрасывали трупы в ближайшие реки. Откуда потом брали воду для питья. Всевозможные воры и грабители вносили свою лепту, грабя чумные дома, соответственно, заражаясь и заражая других. Но это было еще полбеды.

В сентябре 1771 года некому фабричному рабочему явилась во сне Богородица, которая заявила, что мор наслан на город потому, что Боголюбская икона с ее образом, размещенная над Варваровскими воротами Китай-города давно не имела молебнов. Эта версия, несмотря на отсутствие тогда фейсбука и прочих социальных сетей, стала быстро распространятся. Каждый день к иконе начали стекаться люди, с каждым днем все больше и больше. К воротам приставили лестницу и каждый желающий мог икону поцеловать, а таких было сотни и тысячи. Надо ли говорить, что такое скопление людей, да еще целующих одну и ту же небольшую поверхность – идеальные условия для передачи практически любых инфекционных болезней, в том числе – чумы. Московский архиепископ Амвросий все эти молебны взял и запретил, икону распорядился убрать в храм, где доступ к ней был бы ограничен, а пожертвования в сундуке под ней — предать в воспитательный дом (туда свозили детей, чьи родители умерли от эпидемии). Тут надо еще добавить, что молившихся у иконы, «обслуживали», если так можно сказать, священники «без места». Это были что-то типа бомжи в рясах, служивших обедню за деньги и тем жившие в период бродяжничества. Они были вроде стихийных торговцев, торгующих рядом с официальными рынками. В отличии от рыночных торговцев, никаких сборов и налогов они не платят, а значит, могут привлечь покупателей более низкой ценой на товар. «Рыночникам» это, конечно, не нравится, со «стихийщиками» они борются. Точно так же официальная церковь боролась со священниками «без места», ибо любая религия и тогда, и сейчас – это бизнес, причем, весьма и весьма доходный. И тогда – более, чем сейчас. Хотя, кто знает? Думаю, это был один из главных или даже главный побудительный мотив Амвросия.

15 сентября 1771 года, попытка отобрать ящик с пожертвованиями спровоцировала бунт. С криками «Богородицу грабят!» ящик отбили, а после, десятки тысяч москвичей начали грабить церкви и монастыри, лавки, магазины и богатые дома. 16 сентября разъяренная толпа ворвалась в Донской монастырь, где прятался архиепископ Амвросий, нашла его и, вытащив на стену, устроила публичный его допрос. В вину ему поставили три главных тезиса: «Ты ли послал грабить Богородицу? Ты ли велел не хоронить покойников у церквей? Ты ли присудил забирать в карантины?». «Установив» его вину по всем пунктам обвинения архиепископа тут же забили кольями и другими предметами насмерть. Власть ответила жестко – в Москву были ведены войска, штыками, саблями и картечью порядок на улицах города был восстановлен. Погибло не менее сотни человек. После четверо зачинщиков были казнены, несколько сотен наиболее активных участников отправлены на каторгу.

Прибывший в Москву князь и фаворит Екатерины ІІ Григорий Орлов энергичными мерами сумел переломить ситуацию. Москва была буквально залита уксусом – тогдашним аналогом санитайзера – им было приказано дезинфицировать буквально все. Город был поделен на 27 районов, сообщение между которыми было строго ограниченно. Было налажено снабжение Москвы продовольствием. Всем выздоровевшим в карантине давали – женатым по 10, холостым – по 5 рублей. Каждому, кто доносил о спрятанном чумном больном полагалось 10 рублей, за сдачу лиц, торговавших краденным из чумных домов, давали по 20 рублей. За 20 рублей в то время можно было купить целое стадо коров. Мародеров, пойманных с поличным за грабежом чумных домов, казнили на месте преступления.

Это, а также четыре лейб-гвардейских полка помогли задушить эпидемию – к концу 1771 года она сошла на нет. Хотя и стоило это российской казне не мало – порядка 95 тысяч рублей

Как и почти 250 лет назад люди склонны преуменьшать угрозу инфекций. Они склонны легкомысленно относится к старым, но действенным мерам борьбы с заразой. Искать чудодейственных методов спасения. Не доверять властям, которые эти меры вводят. Возмущаться ими и даже бунтовать против. Но урок чумного бунта в Москве 1771 года говорит только об одном – если бы москвичи придерживались всех карантинных мер, а не усиленно бы их нарушали на каждом шагу, то погибших от чумы там было бы не 100 тысяч человек, а много меньше. И когда видишь, как в уже в 21 веке люди упорно повторяют ошибки вековой давности:

игнорируют карантин;

не верят в наличие болезни – то есть – игнорируют объективные факты;

и снова собираются совершать магические действия на Пасху, давая болезни прекрасную возможность для усиленного распространения - то только диву даешься! И понимаешь, что глупость человеческая, в отличии от инфекций, не истребима!

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №93 2020-04-16 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

Феномен безпорадності

Вітаємо всіх президентів!

Пандемія короновірусу лишається основним трендом світових подій. Кількість зареєстрованих хворих на планеті перейшла межу у півтора мільйони і впевнено прямує до відмітки у два мільйони, кількість зареєстрованих смертей сягає ста тисяч. Найбільше хворих налічується у Сполучених Штатах – там зареєстрована третина від загальної кількості хворих на планеті, а у самій Америці епіцентром хвороби є Нью-Йорк. Вважається, що спалах хвороби у Нью-Йорку, в якому зараз переповненні морги, та під шпиталі облаштовують собори, спричинила одна-єдина людина. Незважаючи на всю браваду Олександра Григоровича, різкий спалах коронавірусу відмічається і у Білорусі – понад півтори тисячі захворівших.  Динаміка розвитку хвороби говорить про те, що країни Європи та Сполучені Штати знаходяться на піку епідемії або наближаються до нього. Хоча, може статися так, що це ще не пік, а лише перша, найменша хвиля – історія людства має такі приклади.

В Україні кількість зареєстрованих хворих на COVID-19 вже рахується тисячами. І в той час, як нові хворі реєструються у кожному з українських регіонів, Миколаївська область весь цей час, принаймні, до кінця робочого тижня було саме так, лишалась неприступною для коронавірусу фортецею, - на Миколаївщині не реєстрували жодного хворого – тільки підозри. Ситуація на стільки вибивалася з загального ряду, що на неї звернули увагу і Зеленський, і загальнонаціональні засоби масової інформації, і головний санітарний лікар України, який вирішив розібратися з цим на місці. У четвер він відвідав наше місто, проінспектував вірусологічну лабораторію, обласний інфекційний центр, тощо. Задля перевірки наших медичних установ було влаштовано спецоперацію, яка, показала, що дослідження, які робляться на наявність короновірсу у Миколаєві, начебто, правильні. Під час підсумкового брифінгу пан Ляшко закликав не шукати сенсацій у тому, що на Миколаївщині тривалий час не реєструються випадки COVID-19, хоча і відмітив деякі питання до виконання певних алгоритмів по виявленню хвороби.

Отже, візит головного санітарного лікаря і справді не викликав сенсацій. Ніяких гучних заяв чи викриття не пролунало. Але, як стало відомо згодом, гучні заяви пролунали потім. Спочатку пролунали питання з боку Володимира Зеленського. Під час наради у п’ятницю 10 квітня він зазначив, початок цитати: «Ціла область у нас залишається під питанням. Ми не знаємо, скільки людей там можуть бути хворими на COVID-19, а відтак не можемо оцінити ризиків поширення хвороби. Негайно, просто негайно, без затримок необхідно розібратися з цим» - кінець цитати. І ситуація мала своє продовження.

Зроблю невеличкий відступ. Зараз багато хто говорить про те, що після цієї пандемії світ буде іншим. Не таким, як раніше. Як на мене – маячня. Коли епідемія закінчиться, світу людей не буде взагалі, якщо всі люди вимруть, або все буде так, як і раніше – це, якщо хтось з людей залишиться, а цей варіант, поки що, виглядає як більш реальний, сподіваємось. Люди, як і раніше будуть займатися тим, чим займалися. Вони навіть і зараз не припиняють це робити. Навіть, якщо від їх дій та вчинків залежіть життя та здоров’я багатьох інших людей. Я говорю про просто палаючий конфлікт між обласною радою та обласною державною адміністрацією. Вже з кінця березня ми спостерігаємо за тим, як облрада і ОДА, Москаленко та Стаднік зійшлися у жорсткому клінчі навколо питання перерозподілу коштів обласного бюджету. В тому числі – на боротьбу із розповсюдженням короновіруса. Цього тижня конфлікт вийшов на новий рівень – обласна адміністрація спрямувала до обласної ради листа, в якому вказала низку недоліків рішення ради, в силу якого вона, ОДА, не буде виконувати її рішення і запропонувала ці недоліки виправити під час сесії. У відповідь голова обласної ради, Вікторія Москаленко виступила із заявою, в якій зазначила відсутність підстав не виконувати рішення обласної ради та пообіцяла скликати сесію, але задля того, щоб висловити недовіру очільнику обласної адміністрації. І загрозу свою вона спробувала втілити у життя.

Депутати зібрались на сесію, яка, як завжди, була бурхливою. Але з самого її початку, депутат Кормишкін, який, схоже, стає тіньовим головою обласної ради, запропонував зменшити градус і обмежитися лише зверненням до Зеленського щодо «поганої» поведінки Стадніка, але і таку заяву депутати, зрештою, не прийняли, хоча були близькі до цього. Крім того, він зробив заяву про те, що кількість смертей від пневмоній у першому кварталі цього року значно перевищує показники минулих років, що свідчить про наявність короновірусу у регіоні, а не діагностують його через відсутність необхідних матеріалів. Керівники інфекційної лікарні та управління охорони здоров’я спростували цю інформацію та пояснили таке зростання кількості пневмоній, а не смертей від них тим, що всіх хворих зараз везуть до Миколаєва. Але, зрештою, начальник обласного управління СБУ Віталій Герсак зачитав інформацію про те, що проби для аналізів на короновірус у Миколаєві робили з порушенням процедури. А ще, очільник СБУ заявив про те, що зволікання із розподілом бюджетних коштів стане предметом кримінальної справи.

І все це значить, що довіряти результатам тестів на Миколаївщині не можна і, схоже, що міф про відсутність хвороби на Миколаївщині є лише міфом. І  ще, схоже, що у Миколаївській області є феномен, але трохи інший, ніж той про який говорив Олександр Васильович. Здається, що цей феномен зветься непрофесіоналізм керівництва та всі інші похідні від цього слова та поняття.

Але питання щодо розподілу коштів обласного бюджету на боротьбу з коронвірусом у п’ятницю так і не було вирішено. Є надія, що вже на початку тижня наступного депутати все ж таки повернуться до цього питання. Отже, бачимо, що, не зважаючи ні на що, політична боротьба не вщухає. Боротьба з епідемією, схоже почекає. Сумніваюсь, правда, що вірус чекатиме. Якщо так буде і далі, то єдиним засобом лікування для миколаївців лишиться молитва священиків з літаків, як це зробили минулого тижня кілька миколаївських святих отців.

Підсумовуючи.

Знову і знову закликаю – зберігайте карантині обмеження, бо, схоже, ні на що інше сподіватися не можна. Не забувайте про те, що епідемія у Нью-Йорку почалася з однієї людини. Десять разів подумайте, перед тим, як піти в церкву на Пасху. Бог, якщо він є і він такий милосердний, як його описують, вас простить, а коронавірус – ні. Або йдіть. І нехай тоді природній відбір зробить свою справу.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=h8iaDGiilQ8

Уксус четырех разбойников, табак с кошками, имбирь с лимоном и чеснок

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

В 1665 году в Лондоне произошла вспышка бубонной чумы. Дело в том, что после своего мрачного триумфа в Европе в середине 14 века, Yersinia pestis – чумная палочка – бактерия, вызывающая эту страшную болезнь, опустошив континент, не ушла. Она осталась. И вспышки чумы то и дело фиксировались в разных частях Европы. Однако, они не приводили к таким страшным, тотальным последствиям, как в 14 веке. Во-первых, возбудитель стал менее агрессивным – болезнь перестала переходить в легочную форму. Во-вторых, и это самое главное, люди, при первых признаках чумы сразу же прибегали к мерам карантина и самоизоляции. Последнее имело решающую роль для локализации чумных вспышек.

Но вернемся к Лондону 1665 года. Этот, тогда полумиллионный город, представлял собой сущий антисанитарный ад. Люди жили в необычайной скученности, канализация отсутствовала, жидкие отходы текли просто по уличным канавам. Грязь и мусор, в лучшем случае, частично вывозили недалеко от городских стен. Широкополые шляпы получили в то время такое признание не только потому, что их поля защищали от дождя, но и потому, что они прикрывали от потоков помоев, которые выливались на улицы прямо из окон верхних этажей. В городе стоял невероятный смрад, еще и от того, что многие дома топились углем, дым и копоть исходили от многочисленных мыловарен, кузниц и металлоплавильных заводов. Сити утопал в грязи, всюду кишели крысы. Булыжники были скользкими от выброшенного из домов мусора, навоза и помоев, летом на улицах роились мириады мух. Люди ходили, закрывая носы платками. Поэтому неудивительно, что, когда голландские торговые суда завезли с кипами хлопка чуму из Амстердама, в котором эпидемия последней бушевала в 1663-1664 годах, болезнь, начавшись с рабочих пригородов Лондона, довольно быстро охватила весь город.

Всего тогда погибло не менее 100 тысяч горожан – пятая часть жителей Лондона. И да, немало людей погибло не от болезни, а от последствий эпидемии. Лондон в то время был важнейшим в Британии, как бы сейчас сказали, торговым хабом. Купцы покинули город, как только там началась чума, торговля и все, что с ней было связано замерло. Простые люди также искали спасения в окрестных городах и поселках, и местные жители были им совсем не рады. Многие, лишенные работы и средств к существованию, умерли от голода, а не от чумы.

Как и в 14 веке, люди не понимали причин болезни и механизмов ее передачи. Но, если в каком-то доме обнаруживался хоть один больной чумой, этот дом закрывался на 40 дней. На доме рисовался красный крест и делалась надпись: «Господи, смилуйся над нами». Живым обитателям было предписано переезжать в так называемые «чумные дома» - специально отведенные строения для содержания таких людей за пределами города. Хотя были случаи, когда лондонцы подкупали городских служащих, чтобы те в качестве причины смерти их домочадцев не указывали чуму, чтобы избежать отправки в «чумные дома». Что, конечно же, не способствовало сдерживанию эпидемии. Отчего-то решили, что переносчиками были животные, и, поэтому, лондонские власти приказали убивать кошек и собак. Что, скорее всего, усугубило ситуацию, поскольку эти животные контролировали численность крыс, которые переносили блох. Власти также распорядились о том, чтобы огонь постоянно горел, и днем, и ночью, в надежде на то, что он очистит воздух. Для того, чтобы отогнать инфекцию, жгли разные вещества, распространяющие сильные запахи, такие как перец, хмель и ладан. Жителей Лондона насильно заставляли курить табак. К осени 1666 года болезнь почти прекратилась, но окончательно остановил ее распространение Великий лондонский пожар 2-5 сентября 1666 года, вероятно, вследствие того, что большинство инфицированных блох погибло в огне вместе с крысами, которые их переносили.

В мае 1720 года чума вновь напомнила о себе в Марселе и Провансе. Всего с мая 1720 по апрель 1722 года в 90-тысячном городе погибло не менее половины жителей. Пострадали, также, несколько прованских городов и поселков. Что интересно, это была первая серьезная вспышка чумы после Великой лондонской чумы. И, хотя после нее прошло всего 55 лет, но люди как будто забыли об этой болезни. Первые случаи чумы и смерти от нее в Марселе не были идентифицированы как чума. Из-за этого, карантин, введенный в части города не был эффективен, нужный момент был упущен и на карантин пришлось закрывать весь город. Вокруг заражённой местности была возведена каменная стена (Mur de la peste) высотой 2 м и толщиной 70 см с постами охраны. Нарушение карантина каралось смертной казнью. В изолированном городе начался голод, отмечался разгул грабежей и бандитизма.

И снова люди находили самые невероятные способы борьбы с заразой. В качестве «лечебного» средства от болезни в то время получил популярность так называемый «Уксус четырех разбойников». Происхождение названия объясняется следующей легендой: Во время чумы в Марселе четыре разбойника без всяких для себя последствий проникали в зачумленные дома и грабили их. По окончании эпидемии они были схвачены, и на суде им было обещано прощение, если они откроют секрет, спасавший их от заражения чумой. Они поделились составом чудодейственного средства. Оно состояло из смеси уксуса и камфоры с мелко изрубленными частями многих растений — шалфея, мяты, руты, чеснока, корицы, гвоздики и других.

С тех пор прошло много времени. Люди изучили многие болезни, в особенности инфекционные, выяснили их природу и побороли часть из них. И, решив, что с самыми опасными из них покончено окончательно, совсем разучились жить вместе с ними. Старый, добрый карантин, который, конечно, убийственен для экономики, но спасает жизни, воспринимается ими как возмутительное нарушение их прав и свобод, как глупые ограничения, которые мешают им жить в радость и удовольствие. Совсем забыв, что, за нарушение карантина в Марселе в 1720 году нарушителей отправляли на гильотину без всяких разговоров. И, не смотря на все научные достижения и знания, продолжают искать некие чудесные средства от напасти. В качестве панацеи у нас сегодня выступают имбирь, чеснок и лимоны. Нет, конечно же, продукты это полезные и вреда от них никакого не будет, будет только польза. Особенно тем, кто ими торгует. Вот, только лечат они коронавирус точно так же, как «Уксус четырех разбойников» лечил чуму в 18 веке, а истребление несчастных кошек и поголовное курение табака - в 17.

Как видим, люди 21 века мало отличаются от людей 17 и 18 веков. Такими они и останутся, когда эта эпидемия отойдет в прошлое.

Если переживут ее, конечно.

За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №92 2020-04-09 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33

«Ідіть в дупу!», казали вони, виявилось – запрошували в гості

Вітаємо всіх президентів!

Пандемія коронавірусу продовжує свої сумні жнива на планеті. Не менше половини людства опинилося на карантині, зареєстровано понад мільйон хворих і понад 50 тисяч померлих. Коли цей матеріал готувався, кількість офіційно зареєстрованих хворих в Україні впритул наблизилася до тисячі осіб, кількість померлих – вже понад два десятки, а коли ви побачите, прочитаєте або почуєте мою розповідь, певний, ці цифри збільшяться – ситуація стрімко змінюється, і поки що – не в сторону покращення. Українські урядовці говорять про те, що щодня кількість хворих на COVID-19 збільшується в середньому на 10% і найближчими тижнями на нас чекає пік епідемії. 

Отже, з 6 квітня Кабміном запроваджуються більш жорсткі заходи карантину, під заборону підпадатиме: 

- перебування в громадських місцях без документів, що посвідчують особу;

- перебування в громадських місцях без вдягнутої маски чи респіратора;

– переміщення групою осіб більш ніж дві особи, крім випадків службової необхідності та супроводу дітей;

– перебування в громадських місцях осіб, які не досягли 14 років, без супроводу повнолітніх;

– відвідування парків, скверів, зон відпочинку, лісопаркових та прибережних зон, крім вигулу домашніх тварин однією особою та у випадку службової необхідності;

– відвідування спортивних та дитячих майданчиків;

- самовільне залишення місць ізоляції та обсервації;

- відвідання установ, що надають паліативну допомогу, соціального захисту, установ та закладів, що надають соціальні послуги, тощо. 

Хоча, особисто мені, не зовсім зрозуміло, яким чином супровід 14-річних як і заборона поодиноких прогулянок парками та наявність у мене паспорта на вулиці завадить розповсюдженню вірусу?

У будь якому разі, хвороба наступає і тут знову і знову постає питання спільних дій всіх гілок влади. Ми всі пам’ятаємо бурхливу сесію обласної ради 27 березня, на якій депутати прийняли рішення про перерозподіл обласного бюджету та виділення понад сотні мільйонів гривень на боротьбу з епідемією. Минув тиждень – як там справи, чи виконує виконавча влада, тобто, обласна державна адміністрація ці рішення? На пряме запитання про це голова ОДА Олександр Стаднік відповів розлого та непрямо, натякнувши на незаконність цього рішення. Говорячи про законність, голова ОДА, напевно, має на увазі заяву заступника голови обласної ради Андрія Кротова, в якій він стверджує про те, що не голосував за відповідний проект рішення обласної ради, а за нього це, начебто, зробила Вікторія Москаленко, хоча заявив він про це через кілька днів після сесії. Сама Вікторія Вікторівна це заперечує і говорить про те, що всі ці заяви не мають жодних юридичних підстав та наслідків. А Олександр Васильович збирається звертатися за оцінкою законності рішень обласної ради до бюджетної комісії ради – її окремого органу, це туди, де голова Федір Барна, який буде, напевно, головою цієї комісії за будь яких президентів та політичних режимів.

Отже, підсумуємо. Ми на порозі піку епідемії, марно сподіватися, що Миколаївську область вона омине. А гілки обласної ради й досі зайняті політичними розборками, замість того, щоб спільно готуватися зустріти хвилю захворювань.

У будь якому разі, коронавірус вже спричинив величезні зміни у нашому житті. Засідання постійних комісій міської ради, наприклад, відбуваються на вулиці, на свіжому повітрі, депутати та чиновники дотримуються карантинної дистанції, надаючи всім приклад правильної карантинної поведінки. Хоча, напевно, надлишок кисню, провокує у деяких депутатів появу дуже цікавих ідей, як перекласти вирішення проблеми коронавірусу на чужі плечі та не «паритися». А міській голова Олександр Сєнкевич анонсує проведення сесії міської ради дистанційно.

А тим часом, в Україні від 30 березня нові міністри фінансів та міністр охорони здоров’я. На позачерговому засіданні Верховної Ради депутати за представленням Уряду, а, фактично, Зеленського, зробили таку заміну, хоч і не з першого разу. Хоча їх попередники не пропрацювали на своїх посадах навіть місяць. Ну що тут сказати? По-перше, Зеленський, а він за все це відповідає, міняє урядовців так часто, що особисто я не певний, чи варто взагалі запам’ятовувати прізвища прем’єрів та міністрів. По-друге, це дуже красномовно говорить про професійний рівень нової владної команди – міняти ключових міністрів під час епідемії по кілька раз за місяць – це здОрово! Це кадрова робота на висоті! Хоча, є версія, що у всьому винувата… Уляна Супрун. Принаймні, так про причини свого звільнення сказав вже колишній міністр МОЗу, не називаю його прізвища, аби не засмічувати мою та вашу пам’ять. Уявляєте, які вони - порохоботські урядовці! Давно вже не прі ділах, а на кадрову політику нової влади досі впливають! Ні фіга собі!

І ця версія що «порохоботи» досі рулять має ще одне підтвердження! На тому ж засіданні парламенту було проголосовано два дуже важливих закони – про банківську діяльність – так званий «антиколомойський» закон, відповідно до якого Ігор Валерійович втрачає шанси повернути собі Приватбанк, та закон про обіг сільхозгосподарської землі. Обидва закони було прийнято за підтримки «Європейської солідарності» та «Голосу», слуги Зеленського не дали необхідної кількості голосів, хоча у них цілком є така можливість. 

Отже, всі спостерігачі констатували що так звана «монобільшість» 30 березня 2020 року померла остаточно, проіснувавши всього 7 місяців. А мала існувати 5 років. І це дивно. Дивно, бо партія «Слуга народу» - це давня політична сила з відомою, сталою ідеологією. До неї і до її фракції входять люди, які об’єднані одним баченням майбутнього України, вони добре знають один одного, вони являють собою загартовану у багатьох політичних баталіях команду. Це вам не якесь збіговисько набраних по інтернетах та вулицях випадкових людей! Хіба не так? Невже ті, хто голосував за цю партію голосували не за таку політсилу? А за що вони, вибачте, тоді голосували?

Що ще важливо – прийняття цих двох законів є умовою продовження співпраці із Міжнародним Валютним Фондом. Бо грошей у державній казні катастрофічно не вистачає – у першому кварталі 2020 року недобрали  до державного бюджету майже 28 мільярдів гривень, або 11,6% від плану. А задля того, щоб ці два закони було прийнято Володимир Олександрович особисто приїздив до парламенту або простимулювати нардепів. Хоча, коли Зеленський йшов до влади він посилав суспільству зовсім інші сигнали, а саме, посилав МВФ в жопу. Це кіно подобалось, напевно, і йому самому, і тому, хто його створив ну, і виборцям кандидата Голобородько, бо обирали вони саме екранний образ, який так залихватсько посилає МВФ за відомою адресою, а не реальну людину, яка розуміється хоч трохи на політиці та економіці. Бодун після такої славної пиятики виходить важкий.

І не можемо не загадати про черговий скандал у «зеленій» команді, рахуючи які, особисто я, вже збився з рахунку. У мережі з’явились записи, на яких молодший брат керівника Офісу Президента Андрія Єрмака, Денис обговорює з різними людьми їх призначення на різноманітні державні посади за гроші та дає вказівки ймовірним майбутнім чиновникам який бізнес «мочити». Зеленський публічно відмовчується, Андрій Єрмак заявляє про атаку на нього та Зеленського, та, начебто, говорить про те, що його брат діяв самостійно. Тобто, вирішив, скориставшись родинними зв’язками, підзаробити, продаючи повітря. Можливо і так. Але, якщо це і так, сам факт здійснення записів та вкидання їх у публічний простір говорить про жорстоку підкилимну боротьбу у оточенні Зеленського, яка немає нічого спільного із відкритою політичною боротьбою. Бо для політичної боротьби потрібні справжні політики а не «95 квартал». І так, це зовсім нове, за Порошенка такого не було. Ну, а дивлячись на те, як Зеленський захищає Єрмака, розумієш, що вже зовсім скоро міністрами у нас можуть стати водії та інший обслуговуючий персонал «95 кварталу».

 Але, незважаючи на все, хочу ще раз привітати мудрий український народ з черговим вдалим вибором!

Завершуючи. Дотримуйтесь дистанції, одягайте маски у громадських місцях, потурбуйтесь про літніх людей. Не панікуйте. Тримайтеся. Сонця стає все більше, а сонце – наш союзник у боротьбі з вірусом. Перед усім, сподівайтеся на себе. І намагайтеся не захворіти.

За цим кланяюся, зустрінемось!

Відео тут - https://www.youtube.com/watch?v=-nv4il5f22Y&feature=emb_logo

Сучье время

Доброго всем времени суток. В эфире на радио НикВести очередной выпуск «Параллелей и аналогий». С вами – Станислав Мартиросов.

27 марта 1953 года Указом Президиума Верховного Совета СССР была объявлена амнистия. По фамилии главы советского парламента Клима Ворошилова, чья подпись стояла под указом, она получила название «ворошиловской», а уже значительно позднее, когда стало известно, что обоснование для указа готовил Министр внутренних дел СССР Лаврентий Берия, — «бериевской» и так и закрепилась в истории. В истории России и Советского Союза это была самой крупной одноразовой амнистией по числу освобождённых. Из лагерей и тюрем было освобождено 1 201 738 человек, по другим данным — 1 349 263 человека, что составляло более половины всех осужденных в стране на тот момент. За амнистией последовал всплеск преступности амнистированных, в отдельных регионах принявший угрожающие масштабы – количество убийств, ограблений, изнасилований и других тяжких преступлений в некоторых местах выросло в разы. При этом, освобождение политических заключённых в основной их массе не состоялось.

Что же послужило причиной такой массовой амнистии, оставившей заметный след в истории, культуре и искусстве? Поскольку амнистии подлежали осужденные по не тяжелым статьям уголовного кодекса, то некоторые историки высказывали мнение, что амнистия инициировалась Берией, дабы получить больше популярности среди населения. Но это, учитывая то, что указ об амнистии ассоциировался не с Берией, а с Ворошиловым, вряд ли правильная версия. По другой версии, Берия делал это, чтобы наплывом уголовников оправдать не вывод из Москвы нескольких дивизий МВД, которые оставались там после похорон Сталина, с тем, чтобы использовать их для борьбы за власть, которая развернулась после смерти «отца всех народов». Однако и эта версия не слишком похожа на истину – никто точно не мог рассчитать время между изданием указа, всплеском преступности и моментом в борьбе за власть, когда нужно пускать в ход войска. И дивизии Берия никак не задействовал, - 26 июня 1953 года он был арестован, обвинен в шпионаже в пользу Великобритании и других стран, в стремлении к ликвидации советского рабоче-крестьянского строя, к реставрации капитализма и к восстановлению господства буржуазии, а также в моральном разложении, в злоупотреблении властью, в фальсификации тысяч уголовных дел на своих сослуживцев в Грузии и Закавказье и в организации незаконных репрессий (это Берия, согласно обвинению, совершал, тоже действуя в корыстных и вражеских целях) и  23 декабря того же года, в день вынесения приговора, он был расстрелян. На самом деле причина амнистии была в другом.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 26 мая 1947 года смертная казнь для мирного времени была отменена. За преступления, для которых она была предусмотрена, было постановлено применять заключение в исправительно-трудовые лагеря сроком на 25 лет. Почти одновременно с отменой смертной казни указом Президиума Верховного Совета СССР от 4 июня 1947 года были значительно увеличены сроки лишения свободы, предусмотренные за различного рода хищения и разбой.

Такие изменения уголовного законодательства привели к значительному росту числа заключённых. С 1,7 млн. человек в начале 1947 года до 2,5 млн. к началу 1953 года. При этом количество политических заключённых возросло незначительно - с 428 до 465 тыс.

В итоге, к 1953 году система исправительно-трудовых учреждений МВД оказалась в глубоком системном кризисе. Главная причина - крайне низкая производительность принудительного труда заключённых. Отсутствие материальной или иной личной заинтересованности самой рабочей силы с одной стороны, и вся совокупность расходов на её содержание, организацию и охрану с другой, делали труд заключённых нерентабельным.

Вследствие отмены в 1947 году смертной казни, в лагерях и колониях возникла и росла прослойка заключённых, осуждённых на 20—25 лет, воспринимавших свои сроки как пожизненные и не опасавшихся уже их увеличения. Они легко шли на убийство по малейшему поводу, для того, чтобы не выходить на работу зимой, проведя этот сезон в следственном изоляторе. Это было наибольшее, что им грозило за убийство.

Приближалась к своему пику «сучья война» — кровавая вражда между группировками заключённых, согласившихся на сотрудничество с администрацией, а также примкнувших к ним - «суками» - с одной стороны и тех, кто оставался верным «воровскому закону» - «законниками» — с другой. Имперская репрессивная система щедро снабжала лагеря новой категорией узников, объединенных национальной идеей. Во многих лагерях заметное влияние приобретали формирования украинских националистов, прибывавших в лагеря сплочёнными группами, объединённых жизнеспособной национальной идеей и обладавших навыками организованного сопротивления режиму, конспирации и контрагентурной работы. Все эти группировки вели между собой жестокую борьбу за ресурсы, низовые должности в лагерной администрации, более благоприятные условия существования в колониях.

В результате всего этого в конце 1940‑х — начале 50‑х годов лагеря переполнялись, а администрация теряли частично или полностью контроль над ними. В начале 1951 года руководство ГУЛАГа отмечало резкий рост количества случаев организованного сопротивления лагерной администрации, убийств или попыток убийств её сотрудников и избиений надзирателей. Были зафиксированы случаи разложения целых лагерей, их своеобразная «оккупация» заключенными. Нередко представители администрации просто боялись заходить на территорию лагеря. С начала 1952 года оперативная информация из лагерей все больше и больше походила на хронику боевых действий.

То, есть – если просто. К 1953 году ГУЛАГ превратился в государство в государстве, монстра, содержание которого было дороже, чем он давал экономический эффект. Поэтому весной 1953 года была предпринята не самостоятельная разовая акция, а начата назревшая структурная реорганизация ГУЛАГа, в ходе которой в 1953—1960 годах было свёрнуто большое количество мест заключения. Число заключенных непрерывно снижалось. Амнистия 1953 года не разрешила многих острых проблем, породила новые и была продолжена. Обострение ситуации в лагерях, волна восстаний, не попавших под амнистию, были одной из причин как продолжения политики амнистий и реабилитаций, так и возвращения лагерей и колоний из ведения Минюста в МВД. Главная причина достаточно энергичных и срочных действий нового руководства СССР в этой области — глубокий кризис, в котором находилась карательная система, в целом, и экономика принудительного труда, в частности.

Рабский труд, труд по принуждению не может быть эффективным в долгосрочной и даже в среднесрочной перспективе, в принципе. И история Советского Союза это доказала. Однако, рабство в том или ином виде, всевозможные ограничения и принуждение в экономической, политической и личной сферах оставались неотъемлемой частью жизни в СССР. Что послужило одной из основных причин его краха. Однако не будем забывать о том, что десятки миллионов человек потеряли жизни и здоровье, их судьбы и судьбы их близких были искалечены. Это было самое настоящее сучье время. Как до 1953 года, так и после. И у тех, кто призывает к возврату к тем временам, мол, какую страну просрали, Сталин – эффективный менеджер и все такое прочее, хочется спросить – Вы готовы вернуться в сучье время?

 За сим кланяюсь – услышимся.

Аудиоверсия тут –  №91 2020-04-02 http://nikvesti.fm/broadcast/show/33